Зустріч, що надихає: «Дивослово» про підсумки року та незламний дух Василя Стуса

7 січня в читальному залі Одеської національної наукової бібліотеки відбулося чергове, 233-тє засідання мовно-літературної вітальні «Дивослово». За вікном — типова одеська зима: мрячить, місто огортає легка сіра поволока. Та всередині панувала зовсім інша атмосфера — тепла, зосереджена й сповнена щирого людського спілкування. Заняття розпочалося з розмовної теми «Підсумки 2025 року і сподівання та плани на 2026 рік». Слухачі ділилися своїми досягненнями, особистими історіями, спогадами та надіями на рік, що розпочався. Ця відверта розмова про пережите й очікуване створила відчуття єдності, підтримки та віри в майбутнє.

Основною ж темою зустрічі стала постать Василя Стуса — людини, яка для України стала символом незламності, внутрішньої свободи та моральної мужності. Викладач Тетяна Петрівна нагадала слухачам, що вчора, 6 січня був день народження поета-дисидента, якому виповнилося б 88 років, якби... Народжений 1938 року на Вінниччині, він змалку відчув ціну правди та відповідальності за слово. Значна частина його життя пройшла на Донбасі, де він навчався, вчителював, працював у літературному середовищі, а його поезія вражала глибиною думки, філософською напругою та болем за людину і Батьківщину.

Особливу увагу під час зустрічі було приділено історичному епізоду 1965 року — виступу Василя Стуса на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у Києві, коли він публічно засудив хвилю арештів української інтелігенції. Цей сміливий крок став вирішальним: за ним почали пильнувати відповідні органи, звільнення з роботи, а потім — арешти, суди, табори. У 1972 році — перший вирок, у 1980-му — другий. Поет перебував у таборах суворого режиму, де кожен день був випробуванням мужності. Навіть там він продовжував творити, писати, мислити, залишаючись внутрішньо вільним. У ніч на 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у Кучинському таборі в Мордовії. Проте історія його повернення до України стала символічним актом справедливості: восени 1989 року його прах, разом із прахом побратимів-дисидентів Олекси Тихого та Юрія Литвина, було перепоховано в Києві на Байковому кладовищі. Церемонія перепоховання перетворилася на потужну громадянську подію — тисячі людей вийшли провести поета-добровольця правди в останню путь, засвідчивши, що його боротьба не була марною, а його слово повернулося до рідної землі разом із честю й пошаною.

Тетяна Петрівна також звернула увагу на збірник відомого історика й журналіста Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», який ґрунтується на архівних матеріалах, листах і свідченнях про судовий процес над поетом. У ній детально висвітлено й роль адвоката Стуса — Віктора Медведчука, призначеного державою, але, за документами та свідченнями, який не лише не захищав Стуса, а часто погоджувався з позицією обвинувачення. Ця частина книжки викликала широкий резонанс: у 2020 році Медведчук подав до суду на автора й видавництво Vivat із вимогою заборонити розповсюдження певних фрагментів, які, на його думку, нібито «принижували його честь і гідність». Дарницький районний суд частково задовольнив позов, заборонивши розповсюдження тих частин книги без змін. Проте у 2021 році Київський апеляційний суд скасував заборону, підтвердивши право на публікацію цього важливого історичного матеріалу, а згодом зобов’язав Медведчука відшкодувати видавництву судові витрати.

Зустріч у «Дивослові» була не лише осмисленням  біографічних фактів. Тетяна Петрівна разом із дивословцями читали поетичні рядки Василя Стуса, вдумливо зупиняючись на найсильніших образах і сенсах, обговорюючи їх, ділячись особистими враженнями. Кожен вірш звучав як живе свідчення його внутрішньої свободи, болю й водночас величезної любові до України. Учасники наголошували: сьогодні ці рядки звучать особливо актуально — як нагадування про відповідальність за слово, про гідність, про ціну свободи. Так збулися його пророчі слова:

… ми ще повернемось,
обов’язково повернемось,
бодай ногами вперед.
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні. 

Так зустріч перетворилася не лише на подію культурної пам’яті, а й на важливий духовний діалог. На тлі тихої зимової негоди за вікном у читальному залі звучали слова, що зігрівали — про культуру, правду, пам’ять і силу українського духу. І коли заняття завершилося, у кожного залишилося відчуття: новий рік — це не лише календарна зміна, а новий шанс бути чеснішими, сильнішими, людянішими. А постать Василя Стуса ще раз нагадала: справжня свобода починається всередині людини, а слово, сказане з правдою і любов’ю до Батьківщини, живе довше за час та обставини.