Симоненкова зоря – не згасне!

Попри шалені і тривалі ворожі атаки, блекаути, емоційне напруження, дивословці знову зібралися в середу на вул. Акад. Філатова, 1, на своє чергове, уже 231-ше заняття. Зустріч, як завжди, тепла, ми щиро радіємо, що знову бачимося, обмінюємося інформацією, думками, почуттями…

Нинішнє заняття пройшло під Симоненковою зорею – 13 грудня далекого вже 1963 року вона згасла, залишивши нам його поетичне невмируще слово. Доля відпустила йому небагато літ (він не дожив до свого 29-ліття всього кілька тижнів). Офіційна причина смерті молодого, повного сил і наснаги поета і журналіста, була – «рак нирок». Але викладачка Тетяна Петрівна розповіла «дивословцям» історію, яка, на думку багатьох його сучасників і дослідників творчості митця, і спровокувала таку тяжку недугу: жорстоке побиття поета працівниками міліції влітку 1962 року. Спровоковане побиття було причиною того, що Василь Симоненко був «незручним» для влади поетом: член «Клубу творчої молоді», який разом з Аллою Горською і своїми однодумцями встановлював імена розстріляних у Биківнянському лісі «ворогів народу», творив поезію, яка не «вписувалася» в рамки соцреалізму, смів мати власну думку про історію українського народу…

Василь Симоненко – з когорти «шістдесятників». Його поетичне слово засяяло яскравою зорею в цій шопті, і недарма Олесь Гончар називав Василя Симоненка «витязем молодої української поезії», підкреслюючи його мужність, безкомпромісність та глибину патріотичних почуттів, що випливали з народного життя, його боротьби та страждань. Гончар бачив у Симоненкові не просто поета, а пророка правди і добра, чия творчість пройнята незламним духом, щирістю та любов’ю до України.

Як завжди, дивословці читали вголос його поезію, насолоджуючись чарівним звукописом, оригінальними тропами та художніми прийомами Симоненківських творів. Тетяна Петрівна нагадала слухачам про жанрові види лірики: громадянську, патріотичну, філософську, пейзажну, інтимну та особисту, колискову пісню – такою широкою палітрою відзначається поезія Василя Симоненка, у якій висловлюються патріотичні почуття («Де ви тепер, кати мого народу?», «Задивляюсь у твої зіниці»); міркування про сенс життя та людську гідність («Ти знаєш, що ти – людина?», «Найогидніші очі порожні…»); роздуми про любов матері до своєї дитини, яку вона викохує як вірного сина свого народу («Лебеді материнства»). А якою ніжною, цнотливою, тонкою поезією є його інтимна лірика! («Я тобі галантно не вклонюся…», «Я і в думці обняти тебе не посмію»).

Особливе враження на дивословців справила «Казка про Дурила», у якій, як і в громадянській та патріотичній ліриці поета, написаній півстоліття тому, звучать сучасні актуальні мотиви!

Використання новаторських форм і прийомів лірики Василя Симоненка вказують на те, що він був модерністом; наголос на цінності людської особистості та її виборі засвідчує гуманізм та екзистенціалізм поета; передача сильних почуттів демонструє експресіонізм його творів – такими є стилістичні особливості лірики поета. Таким чином, Симоненко майстерно поєднував класичні жанри з новаторськими пошуками, створюючи глибоку і багатогранну поезію.

З нею ми продовжуватимемо знайомитися і на наступних заняттях, бо не згаснути Симоненковій зорі ніколи!