Віртуальна галерея «На Херсонській»

Степан Химочка: «Усе це я робив із задоволенням ...»
Виставка в галереї «Сади Перемоги»

Якщо Химочка-пейзажист для одеситів знаний, то як портретист відомий значно менше, і справа не у скромності майстра, а його прерогативах. Захоп­лення портретним живописом, яке розпочалося ще у студентські роки, з новою силою проявилося в 1990-і рр. та особливо в останні кілька років. Нову одеську (вже третю цьогоріч) виставку Степана Івановича розгорнуто в галереї «Сади Перемоги» (пл. 10 квітня).

«Дивлюсь і бачу...». Автопортрет. 2011

У майстерні. Портрет Володимира Кравченка. 2010.

Портрет сина. 2011

Олеся. Портрет доньки. 2012

Портрет онука. 2011

Катя. Портрет доньки. 2011

Жінка у капелюсі (Тетяна Островська). 2012

Катерина Піменова. 2012

Портрет Тетяни Свиріпи. 2012

На салонній, «ампірній» оббивці стінки галереї, освітленій неприродно різко, пред­ставлені живописні, любовно виконані твори митця. Вони охоплюють різні періоди творчості. Їх реалізм, природність, безпосередні переживання та ідейність контрас­ту­ють із ґламурно-кітчевою обстановкою закладу. Не випадково акцентую увагу на освіт­ленні, бо живопис такого роду вимагає особливого представлення, наближеного до умов, в яких створювалися полотна.

Свідомо упускаю пейзажні твори, які, у більшості, відомі одеським шану­валь­никам творчості майстра. У виставкову експозицію включено більше десяти пор­трет­них робіт, виконаних олійними фарбами. Це, переважно, зображення рідних, друзів та прихильників таланта художника. Роботи не на продаж. Моделі, задум портретів та перші начерки мають, переважно, одеську прописку, однак писані вони у підмосковних Химках – місці постійного проживання Степана Химочки. Ці творчо-географічні метаморфози викликані побутовими умовами митця, адже в Одесі він позбавлений майстерні. У сонячну Одесу – місто його alma mater, Химочка приїздить кілька разів на рік. Тут проживає сім`я Степана Івановича; на півдні, «кинули якір» друзі його молодості, співучні по «Греківці». Зазначимо, що це вже третя цьогорічна виставка живописця у нашому місті. А підготовка і проведення подібної імпрези (враховуючи поважний вік художника) вимагає не лише часу, а й фізичних, нервових та матеріальних затрат. До речі, у грудні Степану Івановичу виповнюється 75-ть років.

У експозиції вже відомі портрети сина і онуки митця, а також новопреставлені полотна – зображення доньок Катерини та Олесі. Концептуально – це жанровий портрет, вписаний у пейзаж, інтер’єр чи екстер’єр. Привертає увагу пленерний, взятий у напівтіні портрет артистки Тетяни Свиріпи. Обличчя портретованої оживляють блис­кітки сонячного світла, які дають потрібні акценти на кінчику носа, підборідді, фігурі.

Презентабельний портрет Тетяни Островської. Перед нами усміхнена, чарівна і щаслива жінка. «Не гірше написав, ніж Коровін свою «Дівчину біля вікна» («Портрет артистки Тетяни Любатович», – В. К.)», – не без гордості мовив художник.

У жіночих портретах митця є певний наїв. Їх обов’язковий атрибут – квіти. Вони надають персонажам небуденності, створюють піднесений настрій. Деякі замовні роботи балансують на грані кітчу, наприклад, «Жінка у віночку. Тетяна із Шере­меть­єво», 2012. (Валентин Сєров називав роботи на замовлення «портрет портретичами»). Вдало виражена жіночість і не «криклива» врода у портреті телеведучої Катерини Піменової. Портрет тонально витриманий, і на відміну від попереднього – камерний. Від нього віє літнім теплом, домашнім затишком. Роботу відрізняє красивий, м’який тональний живопис, соковитість і гармонійність фарб. У більшості випадків, крім натурних замальовок, художник використовував фотографії. – живописець з такою багатою пленерною практикою може собі це дозволити. Хоча не варто цим зловживати.

Висловлю своє суб’єктивне бачення: на виставці серед робіт цього жанру найкращими є дві – це автопортрет («Дивлюсь і бачу», 2011) та портрет підприємця Володимира Кравченка (2010). Вони виграшні композиційно (погляд знизу), у них «залізний» рисунок, впевнене скульптурне ліплення форми, експресивна постава і психологічність. Дається взнаки міцна рука професіонала.

Виставку я відвідав третього дня після відкриття. Художник ще пере­форма­то­вував експозицію, був стомлений, але задоволений, тож охоче відгукнувся на роз­мову. «Не визнаю художників із концепціями самодурів (це про окремих представників авангарду початку ХХ ст., – В.К.), що ненавидять людей і лінуються трудитися», – флегматично-спокійно озвучує очевидно не раз повторювану фразу Степан Химочка. Він увесь час рефлексує, ревниво себе приміряє до класиків чи топ-художників.

«Як складаються стосунки із замовниками?» – запитую художника. «По-різному. У 1990-і роки мені довелося якийсь час працювати в США, зокрема у Хьюстоні. Одна іспанська родина замовила мені груповий портрет дітей із собакою. Платили пристойно. Я на той час зупинився у художника Борі, друга барда Володимира Висоцького. Іспанці повели себе не дуже шанобливо, почали мені вказувати на «недоліки». Борис став гарячкувати і ставити їх «на місце». «Він художник, майстер, а ви його повчаєте! Ця робота – чудова річ!... Та я вас усіх... перестріляю!» – не заспокоювався мій приятель. Якось справу вдалося владнати, адже отриманих коштів вистачало на переліт Атлантикою. Це було перше моє замовлення в «Штатах», яке згодом потягло за собою нові». Поки ми розмовляли, мимо проходили відвідувачі та працівники закладу, кидаючи зацікавлені погляди на роботи та їх автора. Степану це лестило.

«Вперше я звернувся до портретного жанру, ще будучи студентом одеського художнього училища, – продовжив Химочка. – Якось виставив портрети однокурсників – усі однокласники заніміли. Діна Фруміна, мій педагог, при всіх похвалила за продуктивність. Я й сам відчув, що роботи вдалися: ліплення кольором, пластика – це те, до чого прагнув. Потім був мій перший у житті «заказ» – зображення нареченої доньки директора коньячного заводу. Цей портрет мало не призвів до виключення мене із училища.» Химочка хитрувато посміхнувся. Я не став допитуватись детально.

Наша розмова вимушено обірвалася. У Степана Химочки були ще невідкладні організаційні питання, пов’язані із виставкою. «Якось ще повернемося до цієї розмови», – додав на прощання мій співрозмовник.

Я залишився сам на сам із картинами...

Володимир КУДЛАЧ