Пам'яті Григорія Даниловича Епіка, українського письменника, публіциста, представника доби «Розстріляного Відродження» до 125-ї річниці від дня народження (1901-1937)

Досвітній, Епік... Любі, любі,
Хоч в пісні воскресить би вас
і той страшний, безумний час!..

В. Сосюра

Про його арешт і трагічну смерть у всіх українських енциклопедіях та біобібліографічних довідниках 1950-1980-х років не згадано ані словом. Українцям про свого досить відомого свого часу повістяра дозволено, мабуть було тільки сказати, де і коли народився та лише загально, що помер. А коли, де, з яких причин помер - це вже  - «заборонна зона». Навіть дата смерті не була узгоджена. Вбивці та їхні нащадки довго метикували: яку ж дату смерті подати? І вирішили: хай буде 28 січня 1942 року. Цю дату подає біобібліографічний словник «Українські письменники» 1965 року, «Українська радянська енциклопедія» та деякі інші. Але несподівано, як згадує видатний літературознавець і друг Епіка Григорій Костюк у своїй книзі «Зустрічі і прощання»: «серед цих офіційних дат довідник «Письменники Радянської України» 1970 року подав дату смерті - листопад 1937 року. Це єдина правдива дата. Про це є ряд свідчень і фактів. Відомо, що останні листи від Епіка були наприкінці літа 1937 року. В серпні чи вересні того року всіх в'язнів Соловецького табору, що був наповнений українською творчою інтелігенцією (М. Зеров, П. Филипович, О. Слісаренко, Л. Курбас,  М.Куліш, Г. Епік та інші), було перевезено до Ухта-Печорських таборів. У листопаді і грудні в урочищі Сандармох відбулися масові розстріли в'язнів. Під час цього узаконеного беззаконня загинув мозок, цвіт української нації, в тому числі й Григорій Данилович Епік. Йому тоді заледве виповнилось 36 років.

36 років прожив на світі Григорій Епік. У самому розквіті чоловічих сил, творчого горіння і бажання створити ще багато потрібної для людей, для суспільства роботи –написати багато творів про буремні роки життя України... Не судилося...

Син робітника-металіста з передмістя Катеринослава – Кам'янки, Григорій Епік зростав у звихрений буремний час. Це була доба, яка ламала не тільки суспільний устрій, а й, насамперед людські долі, визначаючи їхній шлях у житті, далекий від того, на що сподівалася людина та її батьки. «Дитинство було таке, що про нього і згадувати неохота. До шістнадцятилітнього віку я не знав навіть, що таке подушка. Злидні душили батька, лягали великим тягарем на всю його сім'ю», - писав Епік.

Закінчивши в 1916 році початкову школу, юнак згодом стає робітником на залізниці. Він належав до тієї української молоді, свідомість якої формувалась у буремні часи.

З перших днів революції активний і запальний юнак бере участь у революційній боротьбі наддніпрянських залізничників і металургів. За участь у страйку 1918 року проти влади гетьмана Павла Скоропадського був звільнений із роботи у залізничних майстернях. Про ті далекі, сповнені героїчної боротьби дні, коли повстанські робітничі загони на просторах Катеринославщини «від села до села міряли гливкі шляхи і день за днем ганяли куркульські банди», згадує Епік в оповіданні «У жовтневу ніч».

Епікові світила зоря всебічної свободи і вселюдського братерства, тому вісімнадцятилітній юнак з ентузіазмом включається в нове політичне життя,  стає членом Комуністичної партії і загалом, як і ціла когорта тодішньої української еліти, захоплюється українськими лівими ідеями й активно долучається в 1920 році до націонал-комуністичного руху.

Невтримна жага знань веде його шляхом роботи на різних ділянках соціалістичного будівництва. В 1921 році він учився на курсах шкільних інструкторів при Полтавській губнаросвіті. Поет Павло Усенко, який учився разом з Епіком, згадує, що «Григорій був чи не єдиним комуністом серед учнівської молоді і користувався заслуженим авторитетом. Це був стрункий, підтягнутий юнак, по-військовому організований і дисциплінований. До його голосу прислухалися всі ми - селюки, діти бідноти і батраків. Коли ж один із слухачів курсів зробив спробу повести антирадянські розмови, Епік різко обірвав його: “Ми, комуністи, не на те кров проливали, щоб слухати теревені куркуленків, – сказав він. – радянська влада дала змогу вчитися всім, хто готовий їй вірою і правдою служити. Хто не буде виконувати волю народу, що взяв владу в свої руки, того ми викинемо геть”. Після цього авторитет Епіка і наша пошана до нього значно зросли.

До нього з повагою ставилися і в Губнаросвіті, і тому не дивно, що після закінчення курсів шкільних інструкторів Епік пішов на відповідальну роботу в Полтавську губнаросвіту, де працював до 1923 року, редагуючи водночас газету «Червоний юнак» - орган Полтавського губкому комсомолу. Працюючи в профспілковій і комсомольській організаціях, Епік продовжує наполегливо вчитися. Романтик революції, він береже в душі трагічні епізоди революційної боротьби. Давно уже виникло бажання взятися за перо і поділитися тим, що так хвилює його душу. І ось вона, перша ластівка: «Червона кобза : думи про червоне козацтво». Книжку видав Полтавський Губком КСМУ в 1923 році. В ній 37 сторінок, які вмістили 10 дум, написаних Епіком у 1922 році. Є в ній думи і про козацтво, і про трьох козаків; є червоно-козацька дума і дума про похід на Київ і Полтаву, про бійку під Старою Синявою, і про похід на Стрий... У найкращих і найулюбленіших традиціях українців Епік розповідає, що трапилось у Харкові 27 грудня 1922 року, коли козацтво бідняцьке об'єдналось із козацтвом курінним.

Що то було в місяці грудні.
А на ранок вулиці Харкова
Повні – людні!
Козацтва сім сот
Аж зібралось швидко:
У бійку за бідняцькі права
Рвалось-прохалось!
«Отаман ти наш, батьку
Примаченьку, рідний брате,
Ходім!
Вели вороженьків бити-рубати,
Право уряд бідняцький захищати,
В похід на ворога рушати!»
По Харкові людно!
Співи, регіт, гук!
То червонців на ворога
Суне полк!

Григорій Епік добре розумів, що знайомі з дитинства, такі святі для кожного українця слова, як кобзар, козацький кіш, отаман – всі вони переносять нас у далеке минуле, до часів козаччини, до їхніх перемог, до їхньої слави. Але в буремному сьогоденні, коли звихрене революційне життя, важка класова боротьба поглинула величезні маси  українського люду, уже немає місця спогадам про минувшину. Сьогодні старих сивих кобзарів замінили нові, ті хто мають розповідати світові про нових героїв – крицевих синів України, серед яких червоні козаки займають не останнє місце. Їхні подвиги, їхня мужність природньо направили наших молодих комсомольських поетів по шляху творення нових українських дум, близьких кожному незаможному селянину, кожному молодому пролетареві. Тому збірці «Червона кобза» передують такі слова Епіка: «Тим, хто в тяжкі хвилини міцно і високо тримав Червоний  прапор волі, хто в пекельній боротьбі за право бідних загартував крицеву волю і перемогами утвердив ці думи, на 6-й рік існування Першого Кошу Червоного Козацтва присвячується ця книжка».

Цій книжці 103 роки. Вона дуже гарно оздоблена виразними малюнками, на яких малі діти уважно слухають нового кобзаря, де молоді козаки прощаються зі своїми дівчатами перед походом. Де скачуть бойові коні в похід на Київ та Полтаву, а молодий велетень підносить угору прапор, де палають літери «Вся влада Радам!». І в руці у нього вже не старенька кобза, а залізний молот, яким він здобуде волю для України.

Так почалося літературне життя Григорія Епіка. На початку 1920-х років з'явився ряд його етюдів з минулого: «9-те січня», «Кров на Лені», «Терешко», «Полохливі ночі».  Молодий прозаїк просто і природньо входив у лави пореволюційних літераторів. 1923 року його прийняли до Спілки селянських письменників «Плуг». Через рік вийшла його нова збірка оповідань «На зламі», яка остаточно утвердила його в літературі. Ця назва стала символічною – молодий прозаїк дійсно опинився на зламі свого життя.

Письменницьку організацію «Плуг» очолював Сергій Пилипенко, збирач молодих творчих сил. Поет Трохим Огневик, про якого ми, на жаль, знаємо дуже мало, написав вірш «Плужани», в якому  яскраво і точно окреслює ту атмосферу, в якій жив, працював і формувався Григорій Епік.

Лиш вечором заб'є осінній гул ударів,
І блисками протне туманно-сизий день,
З яким завзяттям ми у громах грохкотливих
Поезії новій фундаменти кладем.

В нас сила клекотить нестримним громодаром,
В нас сила, як вогонь, уквітчує чоло:
Дивіться ж, як шумить могутніми скарбами
У далях золотих радянськеє село.

Так хто ж бо сміє тут базікать, що ми кволі?
Щр серце в нас - плужан - зачумлено пусте,
Що полум'ям борні в забруднені простори
Воно не цокотить, не дзвоне й не гуде?!

І хоч Григорій Епік віршів для друку не писав, він був глибоко поетичною натурою, і ця поетичність сповнює усі прозові твори, які виходили з-під його пера. Ось, наприклад, міський пейзаж, яким починається оповідання «Восени»: «День стріпнув сизими крилами і впав за містом. Вечір надійшов непомітно і раптом, як злодій. Вузькою колією, що потяглася на гору, поволі сунули трами і з важким стогоном тікали за місто. Вони злякано пучили великі світлі очі і подивно кидали блідаво-синіми бризками: мабуть не хотіли повертатися назад. Разом, наче за гаслом, небо лизнули вогневі язики чорних гут і стали над заводами багряними стовпами. Місто загорнулося у сизий присмерк вечора і стримано і загадково посміхалося тисячами холодних очей. Із степів прилетів пругкий, з краплинами води, вітер і нишком став за кам'яними стелями. Потому, зібравши сили, він раптом влетів на вулиці і з виттям закружляв у завулках...» Чого можна чекати після цієї осінньої картини від сюжету оповідання?..

Після циклу памфлетів М. Хвильового  «Камо грядеши?» Григорій Епік схиляється до його ідей. Восени 1925 року він бере активну участь у заснуванні нової літературної організації - Вільної академії пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ.

Його надихають слова Хвильового про те, що академія мусить серйозно поставитись до творення класової літератури, бути культурними письменниками з певними ідеологічними класовими засадами... «Вчимось, вчимось і вчимось!» – говорив М. Хвильовий. – Своєю творчістю ми хочемо допомогти новому суспільству йди вперед. Створімо такі умови для праці, в яких би міг письменник виявитися найповніше, письменник з пролетарсько-класовою установкою».

Делегати Першої Всесоюзної конференції Асоціації пролетарських письменників. Зліва направо, сидять: Микола Хвильовий, Сергій Пилипенко, Цішка Гартний, Адам Бабарека. Стоять: Григорій Епік, Міхась Чарот, Анатоль Вольний, Микола Христовий.

Тогочасні твори Григорія Епіка наробили великого шуму. Особливо це стосувалося повісті «Восени» (1926). В партійній верхівці вони викликали незадоволення й застереження щодо партійної витриманості прозаїка. Але того це не тільки не збентежило, а, навпаки, навіть переконало, що викривати всяке суспільне зло, всяких паразитів і пристосованців - це його партійний і громадський обов'язок. Наперекір усьому він піше повість «Облога»  (1929) і «Том сатири» (1930), що утверджує його остаточно як майстра слова і сатирика.

Коли ми думаємо про ті страшні наслідки, які лишаються після жахливих обстрілів росіянами нашої землі, нам здається, що великим злочином є знищення бібліотек і їхнього книжкового фонду. Все можна буде відбудувати, коли прийде спокійне життя - і будинки, і театри, і електростанції. Але хто відбудує бібліотеки, які стоять розгромленими скелетами, як Херсонська? Хто віднайде ті безцінні книжки, які жили в цих бібліотеках і слугували людям віки - джерело знань, джерело інформації, джерело емоцій? Адже так само, як 80 років тому німецькі загарбники палили вогнища з книжок, палять і російські солдати нашу пам'ять, наше багатство, наше надбання - книги. Хто зможе відтворити першу книгу Григорія Епіка «Червона кобза» 1923 року видання? А його повість «Без грунту», видану у 1929 році з одним із рідкісних портретів Григорія Епіка роботи безсмертного Анатолія Петрицького?

А мільйони інших безцінних видань, кожне з яких - наш скарб, наша пам'ять. ХІба про це можна забути, хіба це можна простити?

За повість «Без грунту», яку було відзначено першою премією на закритому Всеукраїнському конкурсі ДВУ на юнацький роман та повість, Епік за невеликий проміжок часу був битий-перебитий критиками всіх мастей, особливо після того, як вона викликала великий інтерес і захоплення молоді. Молодь країни дуже добре зрозуміла і вітала основну тему повісті - проблему особистості в епоху соціалізму, що будується, проблему кадрів, людського матеріалу. Проблема бюрократизму в наших державних установах в усій його підлості запалювала серця не тільки молоді, а й усіх, хто читав повість. Лунали відгуки, основою яких був заклик гартованим залізом випалювати бюрократів з усіх установ і підприємств. Г. Епік у вступній статті «Мої зустрічі» розповідає про те, як реагували на повість «Без грунту» різні люди: «Автор схвачує в свої лабети читача так, що не можна далі одірватися»; або «Хто прочитає цю книгу, буде боротись з бюрократизмом»; або «Тільки уперта боротьба нашої трудової молоді... очистить наші установи од бюрократів і дійсно залишить їх без грунту». Вступна стаття письменника - явище  досить рідкісне, особливо в такій формі, яку подає Григорій Епік. В ній він розповідає про те, де і як він живе, як зустрічається з критиками своєї повісті, як реагують на неї люди. Він радіє з того, що до цього часу деякі зовсім не читали українських книжок, а повість «Без грунту» – це для них перша українська книжка, і книжка цікава.

Повість «Без грунту» «сповістила про те, що в українську літературу прийшов молодий майстер слова, який над усе любить і шанує українську мову, чудово малює людські образи як негативні, так і позитивні. Розповідаючи про гіркий життєвий шлях молодої дівчини Софії Кравчик, Григорій Епік доводить читача до сліз. Красива, розумна, працьовита, з доброю душею дівчина, живучи в голоді і холоді, ростить маленького племінника, якого залишив на неї брат-боєць, а також доглядає стареньку хвору бабусю, яка і ріднею їй не доводиться. Вона палко любить природу й розуміє кожний порух дерева, куща, квітки, бо вважає їх своєю ріднею. І от таку чудову людину посилає на муки нікчемний бюрократ, папероїд, гидкий, миршавий, але займаючий досі високу посаду. Він виганяє її з роботи, бо Софія не хоче коритись його хтивим бажанням. Довівши молоду дівчину і зовсім маленького хлопчика майже до голодної смерті, він досяг своїх брудних бажань шляхом купівлі дівочого тіла крихітними подачками, аби ті не вмерли. Він такий огидний, такий підступний, що не вистачає сил читати сторінки, де він є. І от таке жахливе створіння стало причиною самогубства Софії, яка не змогла пережити довгочасного знущання над собою. Закінчує повість письменник описом морального падіння бюрократа, кінця його кар'єри, осудом своїх клишних підлеглих. А хіба серед них не було жертв, схожих на Софію? Це був торований шлях тих, хто звик царювати над своїми підлеглими і думати, що все життя буде мати грунт під ногами...  А повість Григорія Епіка допомагала вибивати цей грунт.

Наприкінці 1929 року Григорій Костюк зустрів Епіка і лишив нам портрет цієї людини. Це був міцний, плечистий, гарно збудований брюнет з хвилястою густою шевелюрою і великими карими очима. Зовні він справляв враження людини суворої, замкнутої в собі й дещо старшої своїх літ. А насправді, при ближчому знайомстві, він виявлявся дружньо-чутливим, щирим, відкритим, без позування. І хоч він стояв на цілу голову вище від багатьох письменників, він завжди щиро цікавився справами інших  людей, ніколи не підкреслюючи своєї вищості. І коли одного разу Костюк пожалівся йому, що справи йдуть не дуже добре, що вони ніяк не стабілізуються, Епік засміявся і сказав: «Дуже добре. Так і треба. Це і  є справжнє життя. Бо стабілізація – це скніння, смерть. А вам треба діяти, значить – жити. Бо життя – це рух, неспокій». - Ти хочеш сказати «хай живе дух неспокою!» – як висловився Хвильовий. – «Цю істину і раніше людство знало, тільки Микола Григорович її освіжив, по-новому кинув. У цьому його заслуга».

Цей творчий неспокій був і в характері Епіка-письменника. В його душі невгасимо палахкотіли ідеали юнацьких років про всебічну соціальну й національну свободу українського народу. Саме тому він був непримиренним ворогом усього того, що стояло на шляху здійснення цих ідеалів: байдужих до національних проблем космополитів, бездушних бюрократів, кар'єристів, безпринципних вислужників, що часто прикривалися партійним квитком. Він глибоко і боляче відчував культурну й психологічну відірваність  КП(б)У, а особливо її керівництва, від українського народу,  його історії і культури.

Ідеаліст, справжній син свого народу, Григорій Епік лише пізніше збагнув, що надходила доба, коли на чолі партії утверджувався саме тип злочинного антинародного бюрократа й безоглядного диктатора. В реальному зіткненні з цим типом він і загинув.

Зліва направо: Петро Панч, Майк Йогансен, Василь Вражливий, Григорій Епік. Харків, 1926

З часу роботи у ВАПЛІТЕ Епік жив у Харкові, в славнозвісному будинку «Слово».  Про цей будинок написано багато статей, віршів. Ось один із них, який присвятила йому поетеса Вірляна Ткач, написавши його в ритмі биття серця.

Ведеш мене в подвір'я
того будинку
де рів копали
і так він і стоїть
і кажеш тут
так тут 

гортаю вигортану землю
шматок газети
«Культура і життя»
тут
так тут

бачиш там Тичина пише вірші
а там Курбас жив
а там то Смолич
і Куліш
а там знаєш де у вікні світло
там
Микола Хвильовий стрілявся
і стоїмо ми під будинком «Слово»
і розкривається мій край
музеї і бібліотеки
не дадуть того,
що можуть
дати сірі
карі
блакитні...

У 1928-1930-ті роки були дуже важливими і складними в житті Епіка. Він успішно закінчує навчання на історичному відділі Інституту червоної професури. На цей час уже надрукована повість «Без грунту». В партійній верхівці повість викликала невдоволення й застереження щодо партійної витриманості Григорія Епіка. Але його це не тільки не збентежило, а навпаки - переконало в тому, що викривати всяке зло, всяких паразитів, переродженців і пристосуванців - це його партійний і громадський обов'язок. Поряд з ним в цей час був Микола Хвильовий, який, відбиваючи всі напади на Епіка, писав: «Нас цікавить те, що «ужасный» масовик і апологет робітничої класи (Г. Майфет) не тільки не знайшов потрібним зупинитись на книжці Епіка «На зломі» (п'ять оповідань з робітничого життя), не тільки  не допоміг єдиному з сучасних письменників, що намагається концентрувати свою увагу на робітничих темах, - мало того, приносить його в жертву своїм давно скомпрометованим вибрикам.

Правда, Епік, як і всі ми, має свої хиби. Але для того ж існують критики, щоб конкретними вказівками допомагати белетристові. От, скажемо, Епік зривається в деяких місцях на «агітку» («виростають буйні паростки соціалізму»), він іноді вносить елементи патетики в реалістичний план. Але хіба в нього нема теплих ліричних малюнків? Хіба він не вдумливо підійшов до свого матеріалу? Хіба не варто зупинитися на людях цих оповідань – на Івасях, на Максимах, на Надіях?»

В усі роки роботи ВАПЛІТЕ Епік був в організації: він її починав, він її і закінчував. Після ВАПЛІТЕ Микола Хвильовий розпочинав неперевершений строкатий літературно-науковий та політично-громадський ілюстрований місячник «Літературний  ярмарок» (1928-1929) в оформленні Анатолія Петрицького, Василя Кричевського, Івана Падалки.

Після саморозпуску журналу з'явився «Політфронт»  (1930). Це була жорстока боротьба повної уніфікації, доба полеміки з «українськими буржуазними націоналістами», «фашистами» та ін. Але скоро хмари над «Політфронтом» погустішали. Гостра критика вирувала й навколо Григорія Епіка. Його разом з іншими звинувачували в епігонстві «дрібнобуржуазних декадентських літературних течій» та у перетворенні на «трубадурів міщанства, куркульства, богеми, а то й одверто контрреволюції». Пролітфронтівцям знов докоряли, що вони як організація до року «великого перелому»  ставилися байдуже й не видали жодної книжки про колективізацію. Це зачепило Епіка, і в нього виникла ідея написати на цю тему роман. І хоч Григорій Епік не мав такого таланту, як Юрій Яновський чи Микола Куліш, він мав тверезий і глибших погляд соціолога на реальні процеси життя. Ніхто з письменників не дав жодного значущого твору на тему колективізації. Епік був упевнений, що хоч це і болючий крок, але це крок до вищого і кращого життя нашого селянства, тому треба всіма силами дбати про те, щоб процес «великої перебудови» був якнайменше болючим. На цю акцію, вважав він, треба кинути людей найчесніших, політично найдосвідченіших, які розуміють ідею й знають і люблять наше село. Так думав гуманіст і народолюбець Григорій Епік. Але жорстока дійсність і той терористичний апарат, що сформувався в СРСР, безжально роздушив і селянство і таких, як Епік.

У середині грудня 1930 року Григорій Епік і Григорій Костюк виїхали в Одесу. Епік –щоб писати роман «Перша весна», Костюк – працювати над дисертацією. Обох кликали в Одесу тиша, спокій і цілюще морське повітря. Але Епік не був би Епіком, якби перед написанням роману не поїздив по селах Вінниччини і Херсонщини, не набрався незабутніх вражень, не відвідав у Винниці Будинок-музей М. Коцюбинського. Епік прекрасно розумів, що для успіху, крім грунтовного знання об'єкта зображення, потрібна і висока майстерність. Саме цій майстерності він учився у класиків. Ділячись задумом роману з друзями, письменник підкреслював, що  його цікавить «правда життя, а не фотографія і що він має намір показати в своєму романі, в ім'я чого ведеться боротьба «жорстока, іноді кривава». Вогнем  цієї боротьби аж пашать сторінки роману, який Григорій Епік, романтично настроєний пролетарський письменник, починає образом старого, уярмленого степу: «Хилилися журно бур'яни, й криваво рипів степ. Рипів, немов знав він: минуть десятиліття, і чисто виголять його, мов козака після бою, скіском гострим. Виголять, запалять любов'ю й ненавистю, закують у право власності і зроблять німим свідком одвічної запеклої боротьби за володіння.

І не знав степ дикий, не знав він, що промине століття, пролізе стогоном ще кілька десятиліть і родить козацька земля нащадків славних. Не знав він, що народить вона тих, хто повстане проти віків і власності і подасть могутнє гасло: «Геть межі!»

Цей роман став найбільшим і найпомітнішим твором Григорія Епіка, непересічним явищем української прози початку 1930-х років та усього літературного процесу, одним із ряду найхарактерніших фактів в історії нового мистецтва. Написаний рукою художника з досвідом по живих, гарячих слідах бурхливої, пронизаної гострими соціальними конфліктами сільської дійсності, він і сьогодні, незважаючи на певні слабкості, сприймається як річ реалістично-правдива і пристрасна. Літературознавство зарахувало цей роман до хрестоматійних творів української літератури 1930-х років.

Центром подій письменник обрав степовий хутір Багву. І одразу ж і до кінця визначив і виголосив долю двох нащадків запорожців, двох багвинців: спадкового багатія Онохрія Литки і нащадка січової голоти, невідступного ентузіаста нового – полум'яного комуніста Григорія Химочки. Від того, чим закінчиться боротьба між ними, залежить майбутнє степу. А воно буде прекрасним: «Крикне хрипко в степи Литчина горлянка, ще застогне Григорій Химочка – непокірний нащадок січової голоти, і гірко заридає зораними межами степ. Але ці ридання будуть останніми, бо назавжди скинуть з нього кайдани рубців-меж, розстелять його  на всю широчінь нашого прекрасного неба і виповнять його чорні і повні груди ще не знаною, новою і повною радістю». У селі Багві стикаються і ведуть гостру боротьбу дві соціальні сили, пов'язані з колективізацією. З одного боку - невеликий, але міцний загін бідняків, що поповнюється свідомими середняками. На чолі їх стоїть справжній солдат революції, комуніст Григорій Химочка. З другого - табір куркулів на чолі з куркулем, у минулому майже поміщиком, Онохрієм Литкою. На вістрі політичної ситуації перебувають комуністи. Вони вдумливо обмірковують становище, яке, як сказав один із них, не з легких: «Тут трохи трудніше, ніж на фронті» й зважують, як найкраще організувати бідноту для наступу,  як направляти діяльність сільських комсомольців. Вони мало думають про своє особисте, до останку віддавши себе громадському.

Роман «Перша весна» був породженням свого часу і писався людиною, яка була одним із засновників ВАПЛІТЕ, близькою до М. Хвильового, А. Любченка, М. Куліша і, безумовно, поділяла їхні погляди на життя і творчість. Тому це не могло не знайти хоча б якого відбиття у романі. Колективізація лише офіційною пропагандою сприймалася як досягнення соціалізму, торжество споконвічного прагнення селянства до рівності й справедливості, насправді ж вона була пов'язана з масовим винищенням цвіту селянства, тотальним його безправ'ям, насильницьким усуспільненням майна та ін.

Роман писався слідом за подіями 1930-1931 рр., коли набирали обертів репресивні заходи. До 1929 року керівництво країни дотримувалося позиції, що колективізація має проходити поступово і виключно на добровільній основі.  Потреба у дешевій робочій силі і коштах для індустріального будівництва призвели до того, що протягом одного 1929 року тричі переглядалися плани колективізації селянських господарств – щоразу в бік збільшення. Насильницька колективізація породжувала активний спротив селян: «бабські» бунти, масове вирізання худоби, псування машин, напади на активістів тощо. Саме цей період усуспільнення селянських господарств відтворив у своєму романі Григорій Епік. Він не лакує дійсності. Він зображує процес становлення нового в усій складності і гостроті боротьби нового зі старим. Опір колективізації у Багві був жорстоким. Куркульські прихвосні забили багвянського активіста, колишнього партизана Степана Мельника. Литка вбив уповноваженого обкому партії, секретаря обкому комсомолу Логина і забив до смерті малолітнього сина Григорія Химочки. Куркулі ріжуть худобу, щоб не здавати її в колгосп, розпускають плітки про колгоспне життя, чутки про неминучу війну  і т.п. Роман показав багато осіб різного  суспільного звучання: селяни-незаможники – свідомі й несвідомі; куркулі – відкрито активно-ворожі й приховані; середняки – активно-прибічні колективізації, відкриті; заховані підкуркульники і байдужі – «моя хата скраю».

«Перша весна» назавжди залишиться значущим документом своєї доби, бо малює яскраві й правдиві образи і події того несамовитого часу, і все це схоплено з непідробної живої дійсності. Головне ж – для кожного, хто прочитає цей роман, офіційна баєчка про добровільний вступ селянства до колгоспів розвіється враз. Читач побачить, якими нелюдськими, жорстокими і підступними способами заганяли людей у колгоспи. Арешти, тюрми, убивства, самогубства, нервові потрясіння аж до буйного божевілля – все це подано в романі як звичайні масові явища тієї страшної передголодової доби. В цілому картини примусу й масового терору подано соковито, художньо і правдиво. Їх не прикривають, не завуальовують у романі довжелезні мотивації та пропагандистські лозунги чи виступи керівників партії та радянської влади. І це тому, що Епік, при всьому бажанні написати партійно-витриманий роман, все-таки не хотів відступити від життєвої і художньої правди. У цьому сила і довготривалість цього, здавалось би дуже офіційного роману. «Я не сідав писати роман з власної фантазії,  це не моя кабінетна вигадка, - продовжував Епік боронитись перед прискіпливими критиками. - У моїй робочій течці зібрано тисячі газетних витинків і то переважно провінційної преси з повідомленнями, звітами, інформаціями, вказівками й промовами провідних членів партії про події і перші кроки колективізації. Я їх навіть не переяскравив, а навпаки, може, навіть трохи, для загальної симфонії, приглушив».

У березні 1931 року роман «Перша весна» вийшов у світ з передмовою Григорія Костюка, про яку просив його Епік. До його прохання приєдналося Державне видавництво України. І роман, і передмова на першому читацькому етапі мали добрий успіх. З'явилося кілька відгуків авторитетних тоді критиків, які позитивно оцінили і роман, і передмову. Роман швидко розходився і декілька разів перевидавався, загалом тираж книги з 1931 до 1933 року склав 113 тисяч примірників. Але за кілька місяців атмосфера раптом змінилася. Критики з «Літературної газети» та з інших вусппівських органів відкрили: позитивні герої роману схематичні, хитливі, неживі або примітивні. Натомість негативні типи – живі, людяні, розсудливі, психологічно вмотивовані. Замість викликати до них ненависть, автор викликає співчуття і пошану. Роман антипартійний, бо показує колективізацію не як добровільний процес, а як процес примусу і терору. Автор окремі негативи колективізації типізував і перетворив їх на загальні характеристики. Автор передмови не тільки не відзначив цих хиб, а навпаки, зробив усе можливо, щоб їх приховати. Пролітфронтівське криве дзеркало бачення нашої дійсності проглядає з кожної сторінки передмови.

Епік зрозумів, що роман і автора хочуть за всяку ціну скомпроментувати. Саме  в цей час він закінчив свій новий роман «Петро Ромен». Зі своїми друзями він завжди залишався веселим і жартівливим, і цей роман він теж писав жартома на змагання з Хвильовим за створення позитивного героя того часу. І хоч прихильна критика зустріла цей роман тепліше, ніж «Першу весну», Хвильовий своїм пострілом у скроню прострелив і роман «Петро Ромен», тим більше, що дуже скоро настала гостра зміна критики в ставленні до роману. Особисте горе через смерть Хвильового, а також напади критики дуже гнітили Епіка. І хоч він завжди був сильною людиною, під цим сконцентрованим атиском злоби і підлоти він втрачав віру у свої можливості. У січні 1934 року, коли Костюк від'їжджав до Луганська, Григорій, проводжаючи  його, сказав фразу, яка вже сформувалась в його душі: «Ситуація, друже, така: що б ми не написали, нас будуть бити. Очевидячки їм ідеться не про мистецькі твори, а про наше життя». Передчуття було вірним: у червні 1934 року Епіка виключили з КП(б)У, а  у грудні 1934 року  – заарештували. Епік не витримав катувань і відразу ж «зізнався» в інкримінованих йому злочинах. Влітку 1935 року в газеті була надрукована промова Павла Постишева на пленумі правління Спілки радянських письменників України. У цій доповіді Постишев цитував зізнання Михайла Ялового, Миколи Куліша, Олекси Влизька й уривок з листа Григорія Епіка до голови ГПУ Балицького. У цьому листі Епік нібито писав, що він та його однодумці, готуючи терористичні акції, одночасно запевняли партію в своїй відданості, лояльності й чесності. І нібито ця прихована їхня діяльність протягом довгих років була гірша і небезпечніша за бандитські акції на великому шляху. За це їх (в тому числі і його) варто стріляти, «як скажених псів». Григорій Костюк прочитавши це, був вражений до глибини душі: «Це було щось більше, ніж несамовитість. Для мене було ясно, що це абсолютна брехня, самонаклеп, смертний самовирок. Але як це могло статися? Як до цього міг дійти такий чесний, розсудливий, з твердим характером і політичним глуздом Григорій Епік? Це, без сумніву, був самогубний крок на межі крайнього розпачу і божевілля».

У 1947 році в Німеччині, в Новому Ульмі, у видавництві «Прометей» вийшла книжка  Семена Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках: спогади 1933-1941».

В ній є невеличка стаття «Григорій Епік», котра починається гіркими словами: «Своїм листом до П.П. Постишева Григорій Епік зажив сумної слави. Лист цей не вигадка НКВС, а справжній документ, рукою самого Епіка писаний і підписаний. Історія його сумна не тільки тим, що Епік писав про себе, а й про цілу групу людей, які ще перебували тоді у Київському ГПУ, і кваліфікував їх «убивцями». Уся ж та група опинилась з ним разом у соловецькому Кремлі. Тому Епік з самого початку тримався осторонь від українців. Він почав зв'язуватись з усякими покидьками, оголосив себе ударником, домагався і був щасливим (чи удавав себе щасливого), коли його записали на червону дошку. Він писав роман про чекістську «перековку» людей, де героями виступали чекісти-янголи, що рятували душу нещасного контрреволюціонера.

Ніхто Епікові не заважав, ніхто його не чіпав, але й мати жодних справ з ним ніхто не хотів. І Григорій, як пише Підгайний, «повис між українською громадою, кров'ю і тілом якої він був, і тою енкаведистською верхівкою, яка з нього, мов цитрину, витиснула уже все пожиточне, а самого його кинула на смітник». Оскільки Григорій Епік був ще молодою і активною людиною, він не міг легко розпрощатися з рідним грунтом. Так само він не міг лишитися самотнім і всіма покинутим. Чим довше він жив на Соловках, тим глибше розумів, до якої прірви він дійшов; переконувався у совєцькій брехні, якою сам себе дурів, коли писав того злощасного листа. Потроху світлішало в очах і в голові. І, може вперше на далекій чужині, в тюрмі, Епік відчув себе вільним, знайшов себе, зрозумів, хто він, чий він син, кому служив і кому мусить служити. Відтоді він перестав бути ударником, спалив новели і роман, писані во славу ЧК, відмовився від роботи, припинив усі зв'язки з людьми непевної репутації і почав обережно шукати шляхи повороту до рідних берегів. Він звернувся до членів української громади з проханням прийняти його як «блудного сина» в лоно українських громадян, запевняючи всіх, що зуміє виправдати себе перед всіма ними, перед народом українським, перед українською нацією. Мовчазною згодою українська громада прийняла його в свої лави, і вже не самотнім, а разом із своїми земляками і товаришами покинув він Соловецькі острови так званим українським етапом наприкінці 1937 року.

Ми не знаємо, як зустрів свою кулю український письменник Григорій Епік. Знаємо тільки, що набої для розстрілу, які він під час слідства у хвилини розпачу і втрати розуму подав до ГПУ, влучили в нього тієї трагічної «осені терору» 1937 року.

1956 року постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР Григорія Епіка посмертно реабілітовано «за відсутністю складу злочину», а в 1958 вийшов збірник його творів. Творчість письменника повернуто читачам...

Довідково-інформаційний відділ, Ганна Єфімова

Вибрана бібліографія