День Соборності України – символ національного єднання

1miniatyura.jpg

Щороку 22 січня Україна відзначає День Соборності. Офіційно свято було встановлено Указом Президента України «Про День Соборності України» від 21 січня 1999 р. № 42/99. Дату було вибрано не випадково: 22 січня 1918 р. IV Універсалом Української Центральної Ради вперше була проголошена українська незалежність, а вже рівно за рік – 22 січня 1919 р. – на Софійському майдані в Києві відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в одну державу.

Ідея соборності завжди була наріжною й актуальною для українців. Від другої половини ХІХ століття українська політична єдність стала одним із провідних мотивів декларацій та діяльності національного руху по обидва боки від Збруча. Образ однієї, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст. Українська революція 1917-1921 рр. остаточно перевела розвиток українського національно-визвольного руху з площини національно-культурних домагань у площину політичну, а ідею української державності з площини теоретичних дискусій – у площину практичної реалізації.

2.png 3.jpeg

Акт Злуки 22 січня 1919 р. став вінцем тривалих прагнень розколотого серед різних держав єдиного народу та став символом і легендою для наступних поколінь борців за Україну. У тексті Універсалу Директорії від 22 січня 1919 р. проголошувалось:

«...Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини Єдиної України – ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна УНР. Однині Народ України, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу Україну на благо і щастя всього її трудового люду».

І зараз, більше ніж сто років потому, тема соборності залишається стрижневою та нагальною: події російсько-української війни загострили проблему національної самоідентифікації українства, потребу самоусвідомлення нацією не лише власної вартості, а й місця та ролі у системі сучасних етнополітичних відносин та цінностей у світі.

4.png

Дослідженню періоду визвольних змагань присвячена низка праць. Зокрема, рекомендуємо звернути увагу на видання: Солдатенко В. Україна: революційна доба й наступні десятиліття: історико-історіографічні есе (Київ, 2021); Іванченко Р. Нове державницьке воскресіння України (1917-1918): уроки історії і сучасність; Україна - східний щит Європи (Київ, 2021); Українська революція 1917-1921 років в ілюстраціях (Київ, 2019); На свято поєднання: (до 100-річчя Акту Злуки УНР і ЗУНР) (Київ, 2019); Нариси історії Української революції 1917-1921 років: у 2 кн. (Київ, 2011); Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки) (Київ, 2009).

5.jpg

З одеськими сторінками історії зазначеного періоду знайомлять ґрунтовні дослідження: Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр. (Одеса, 2011) та Південна вісь соборності: націєтворчі процеси в Українському Причорномор'ї (кінець XIX - перша половина XX ст.) (Одеса, 2015) О.Музичко та інші.

Традиційно до свята фахівці ОННБ готують тематичні виставки. Цьогоріч пропонуємо здійснити подорож у минуле слідуючи за сторінками мемуарних та епістолярних видань безпосередніх учасників Української революції 1917-1921 рр. Адже саме такі видання максимально відкривають проблеми, прагнення та емоційне забарвлення епохи.

6.jpeg 7.jpg

Цегельський Л. Від леґенд до правди (Львів, 2003), «Битва за соборність. Від легенди до правди» (Київ, 2022)

Лонгин Цегельський був одним із «двигунів» об'єднання, адже представляв ЗУНР у перемовинах з УНР та був близьким до її керівництва. Його спомини, без сумніву, належать до одних із найбільш талановитих творів української мемуарної літератури, як з огляду на художню майстерність, так і з уваги на глибину і сміливість думки, чіткість коментарів і формулювання погляду автора на кожну подію чи особу, згадану ним. Загалом, Лонгин Цегельський передає нам «важливий документ доби», доби, яку він сам бачив, яку творив і пережив своїм серцем.

22 січня 1919 року Лонгин Цегельський у своїх спогадах називає «Святом Злуки Земель України». За його словами, в цей день панувала особлива атмосфера свята та піднесення всього українського народу:

«Те, що ми тоді там переживали, це історія нації у творенні, це епопея національно-державного відродження. Такі хвилини рідко лиш і не всякому доводиться переживати. Ми ж саме переживали їх, були свідками їх та були самі авторами й акторами, Ми творили історію…».

Про атмосферу, яка панувала під час проголошення Акту Злуку на Софіївській площі він пише:

«З грудей тисяч, що стояли довкола, вирвалося, оглушаючи: «Слава! Слава Україні!», оце «Слава!» покотилось дальше і дальше аж до краю площі. Був це як шум моря у бурю: щось могутнє і незабутнє».

8.jpg

Винниченко В. Щоденник. Т. 1. 1911-1920 (Едмонтон-Нью-Йорк, 1980)

Щоденник однієї з ключових постатей української історії й культури перших десятиріч ХХ ст., політичного та державного діяча, талановитого письменника та митця, Володимира Винниченка, що його він вів протягом останніх сорока років свого життя, є вагомою частиною його великого архіву. У березні 1958 р. дружина покійного письменника, Розалія Яківна Винниченко, передала цей архів у повне розпорядження Української Вільної Академії Наук (США). Наразі видано 5 томів його щоденникових записів.

Поруч з щоденними записами подій з особистого і суспільного життя знаходимо в них на бігу схоплені характерні неповторні народні вислови, підслухані жаргонні фрази, багатющі діалектизми – одне слово, все те, без чого письменник не може творити живих картин життя. Тут також і галерея людей різних станів і професій, багатющі ліричні вставки та пейзажі. У щоденнику сила-силенна політичних та філософських роздумів Володимира Кирилловича. У ньому занотовано тисячі невідомих та маловідомих фактів з історії українського суспільно-політичного та культурного життя – багатюще джерело для дослідників.

9.jpg

Винниченко В. Відродження нації. Заповіт борця за визволення (Київ, 2008).

Широко відома праця В. Винниченка «Відродження нації» поєднує в собі елементи історичного дослідження мемуарів, публіцистики і, навіть, белетристики. Хоч автор у передмові й запевняє, що не хотів «писати історію в академічному значінню цього слова», все ж виклад матеріалу він подає у хронологічній послідовності, робить спробу періодизації революційних подій та державотворчого процесу в Україні, поклавши в основу соціально-класовий принцип. У роботі досить широко використані документи та матеріали преси, що також надає їй дослідницьких рис.

Відродження національної свідомості – складний і багатоступеневий процес втілення в життя соціально здорового суспільства національної ідеї. Винниченко засвідчує, що Українська революція, що так вдало розпочалася для українства, жертовність, покладена на вівтар боротьби за незалежність учасниками змагання, у кінцевому підсумку закінчилися трагічно для великої волелюбної державотворчої нації. Революція зазнала поразки. Проте боротьба народу за своє визволення не закінчилася. Революція продемонструвала великий потенціал українства до визвольних змагань і збагатила людство досвідом, який заслуговує глибокого аналізу та вивчення.

10.jpeg

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр. (Київ, 2003).

Спогади Ісака Мазепи – одного з чільних громадських та політичних діячів українських визвольних змагань 1917-1921 рр., міністра, голови уряду, одного з керівників українського соціал-демократичного руху – містять багатий та змістовний фактичний матеріал про перебіг подій в Україні в 1910-1920-х рр. Написана в міжвоєнний час, книга подає безпосередній і відвертий погляд автора на ті події та їх учасників. Перед читачем постає цілісна картина, побачена й зафіксована очевидцем та дійовою особою цікавої і неоднозначної епохи в історії України.

Авторське трактування в спогадах тих чи інших проблем, очевидно, обумовлене специфікою мемуарного жанру – автор сам мусить давати оцінку власним поглядам та вчинкам. Та попри притаманну всім мемуарам суб'єктивність, «Україна в огні та бурі революції» є самодостатньою і завершеною книгою, вона цікаво написана і не оминає практично жодного із «проблемних» епізодів тієї доби.

У документальний додаток увійшли тексти ряду універсалів, постанов урядів, наказів, декларацій та інших офіційних документів.

11.jpg

Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.) : в 2 т. (Київ, 2014)

Т. 1 : 9 березня 1917 р. - 28 квітня 1918 р.

Т. 2 : 9 травня 1918 - 30 травня 1920 рр.

Сергій Єфремов – відомий діяч вітчизняної історії першої половини ХХ ст. З його ім'ям пов'язані практично всі етапи українського національного відродження цього періоду. У 1930 р. був репресований в результаті сфабрикованого радянською владою так званого «процесу Спілки визволення України».

У виданні представлено 800 статей, написаних і опублікованих С. Єфремовим з березня 1917 р. по червень 1920 р., в яких розкривається загальна авторська візія розвитку Української революції 1917-1921 рр. Предметами публіцистичних спостережень та рефлексій С. Єфремова цього періоду є насамперед український національний рух, політична позиція Центральної Ради та Тимчасового уряду, політика урядів УНР та Української держави, більшовицького та білого режимів, зростаюча суспільно-політична криза.

У газеті «Нова Рада» від 22 (9) січня 1919 р. Сергій Єфремов пише:

«...Але й поза тим Україна Надніпрянська та Закарпатська так довго жила в розлуці з основним гроном українських земель і до того ж під цілком одмінним політичним режимом, що витворила дуже багато власних рис і в праві, і в побуті, і в звичаях, і навіть у психіці своєї людності. …І ми цілком певні, що єдиний повновласний господар Соборної України – український народ на своїй Установчій Раді витворить такі умови, які найкраще відповідатимуть особливостям усіх частин нашої широкої батьківщини – од Кубані до Карпатських полонин Угорської України».

12.jpeg

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 рр.) (Київ, 2007).

Дмитро Дорошенко, який був губернським комісаром Чернігівщини у 1917 р., міністром іноземних справ Української Держави у 1918 р., учасником дипломатичних місій у 1919 р., брав участь у започаткуванні українського університету у Кам'янці-Подільському, а згодом був змушений поїхати у вигнання, належить до когорти тих небагатьох людей, щирість і порядність яких не піддавали сумнівам навіть політичні опоненти.

Книга присвячена найдраматичнішому періоду української історії XX століття – 1914-1920 рр. Автор споминів, блискучий мемуарист, що подає не лише опис подій, свідком яких був, але й дає нам змогу відчути дух і сподівання того часу, знайомить із дуже відомими діячами тогочасного українства, – літераторами, митцями, журналістами, науковцями, меценатами, і дає можливість спостерегти за виходом на публічну арену тих постатей, які відіграють історичні ролі пізніше – за доби Визвольних змагань.

Перша світова війна на українських землях, Національна революція 1917 р., діяльність політиків, політичних рухів та українських державних установ доби Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського та Директорії УНР, буденне життя тих буремних років – усе це описано в споминах активним і зацікавленим учасником подій.

13.jpeg

Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917-1921 рр.: спомини і роздуми (Київ, 2016)

Книга д-ра Михайла Шкільника не лише висвітлює бачене та пережите автором у ті пам'ятні роки. У своїй праці д-р Шкільник, пишучи з відстані майже пів століття, осмислює та інтерпретує українські визвольні змагання з перспективи його багатого життєвого досвіду та його особистої філософії — філософії державника-демократа, людини непартійної, але громадсько активної й відповідальної.

Керуючись засадою «історія– вчителька життя», автор критично розбирає успіхи та невдачі українських змагань за державність та гостро засуджує помилки й недержавницькі прагнення окремих політичних партій та державних діячів того часу, розвінчуючи деякі із пізніших легенд та інтерпретацій.

Книга наводить на роздуми й паралелі з нашим часом і нагадує нам прості істини, актуальні для учасників творення держави в умовах демократії і толерантності. Адже, підсумовуючи свої спомини, Михайло Шкільник пише:

«Наші героїчні, тяжкі і криваві зусилля довели нас до здійснення нашого найвищого національного ідеалу, до своєї самостійної і незалежної держави. Але ми не були в силі втримати і закріпити її внаслідок надзвичайно складних подій та обставин, частинно наших недоліків та помилок, про які я згадував в моїх коротких нарисах. …але події наших останніх змагань за національне і державне відродження привели наш віками поневолений народ до стану високої національної свідомости, загартування наших душ і сердець, до нової боротьби за збереження нашого існування та відновлення власної державности. …Колесо історії у вічному русі й кожної хвилини можуть наступити такі події і такі обставини, що покличуть нас до нового визвольного зриву».

14.jpeg

Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917-1920) (Київ, 2007).

Михайло Омелянович-Павленко — одна з ключових постатей збройних сил часів Української революції 1917–1921 рр. Він сприяв розбудові армії, брав участь у кампаніях УГА та Першому Зимовому поході Дієвої армії УНР. Саме М. Омеляновичу-Павленку варто завдячувати за вмілий вихід українського війська з так званого «трикутника смерті». Після поразки відбув у еміграцію, де не полишав українського руху й спроб відновити державність України.

Фігура М. Омеляновича-Павленка цікава ще й тим, що завдяки своєму службовому становищу він контактував з ключовими постатями Української революції, військовою верхівкою того часу і власні спостереження й враження залишив на сторінках «Спогадів командарма». Вони знайомлять читача не лише з перебігом воєнних і політичних подій Визвольної війни 1917–1921 рр., а й створюють яскраву й емоційну картину тих далеких днів.

15.jpeg

Чикаленко Є. Щоденник (1918-1919) (Київ, 2011).

Постать Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861–1929) – українського громадсько-політичного, культурного діяча, благодійника, фундатора і видавця першої в Наддніпрянській Україні щоденної газети «Громадська думка» (1906), а потім «Ради» (1906–1914), активного учасника українського націєтворчого руху кінця ХІХ – початку ХХ століть – в останні десятиліття стала популярною.

Щоденник Є. Чикаленка за 1918-1919 рр., написаний на основі безпосередніх вражень автора, розкриває перед сучасним читачем період становлення української державності: утворення УНР та діяльність Центральної Ради, життя в Україні за Гетьманату й Директорії, відносини молодої держави з Німеччиною та Росією.

Автор наводить матеріали преси, інші документи, які висвітлюють тогочасну суспільно-політичну ситуацію, об’єктивно й виважено оцінює події та багатьох державних діячів: С. Петлюру, П. Скоропадського, В. Винниченка та ін. Є. Чикаленко занотовує свої роздуми про історичну долю України, власне бачення державного будівництва.

Логічним доповненням до щоденникових записів є вміщені в книзі стаття Є. Чикаленка «Де вихід?», а також «Уривки зі спогадів з років 1919–1920» написані його сином – Л. Є. Чикаленком.

 

Всі книги доступні для замовлення за персональним абонементом, що діє при читальному залі ОННБ (вул. Акад. Філатова, 1).

Створено: 17.01.2023
Оновлено: 19.01.2023
Переглядів: 911




© 2023 Одеська національна наукова бібліотека. Всі права захищено. При використанні матеріалів посилання на офіційний веб-сайт Одеської національної наукової бібліотеки обов'язкове.