Києво-Печерський Патерик: історія видання

Патерик – це джерело,
яке колись витекло з надр Української Землі,
з її віри і релігійних переконань…
Атанасій Григорій Великий [1]

Київський Патерик – збірник творів з історії Києво-Печерської лаври та перших її подвижників – одна з найважливіших пам’яток української агіографії, хронологічна глибина якої сягає ХІ століття. Текстологічне вивчення Патерика, передусім його ранніх варіантів – рукописних копій, провадилося не одним поколінням науковців – істориків, літературознавців і книгознавців. Тож багаторічні дослідження пам’ятки довели, що основу Патерика складають літописання та монастирські перекази часів Київської Русі. Науковці відзначають його багатоаспектність: це і суспільне явище, історична, літературна та культурна пам’ятка, і зразок книжкового мистецтва, включно з каліграфією, графікою, друком та ін. Творець української наукової історіографії М. С. Грушевський відзначав епохальну значимість Патерика, його популярність і значний вплив на різні соціальні верстви суспільства впродовж тривалого часу, називав його «золотою книгою українського письменного люду» [2].

Сюжетну канву пам’ятки про заснування Печерського монастиря як місця сили Божої благодаті, про перших печерських подвижників, про чудеса від їх мощей утворює епістолярій двох авторів ХІІІ ст.: суздальського єпископа Симона (?–1226), постриженика Київського Печерського монастиря, згодом архимандрита Володимирського, та київського ченця Полікарпа. Поступово до епістолярної спадщини названих осіб додавалися інші записи монастирських переказів про ченців лаври, про їхні духовні подвиги. Науковці розглядають Патерик і як літописне свідчення про початки християнської місії, про стосунки між світською владою та монастирем України княжих часів; відзначають, що певне місце в оповідях посідає викриття ченцями князівських неправд і надання допомоги несправедливо скривдженим. Києво-Печерський монастир тих часів нерідко перебував в опозиції до київського князя.

Тексти цієї давньої пам’ятки дійшли до своїх перших читачів і досліджувачів лише в рукописних копіях XV–XVII ст., варіантів яких відомо близько двохсот. Свого часу Патерик був вельми популярним серед побожного люду, його копіювали, редагували та вносили нові оповіді. Майже п’ять століть тривала робота над текстами цієї колективної пам’ятки, що збереглася у численних списках і кількох редакціях. У найдавнішій редакції (за припущеннями дослідників XIII ст.) до Патерика увійшли «Слово про створення церкви Печерської», написане Симоном між 1222–1226 роками, і «Слово про перших чорноризців печерських». Вони входили і до «Повісті временних літ».

Cюжетно-орнаментальна заставка. Вид Києво-Печерської лаври. Дереворіз.
Патерик Печерський. Київ. 1678. З фонду ОННБ

Сучасним ученим-релігієзнавцям і культурологам відомі так звані Арсеніївська та Феодосіївська редакції (прибл. 1406) і дві Касіянівські (1460, 1462). У Патерику в Арсеніївській редакції були відсутні вся епістолярна частина і деякі «слова», зате додане «Житіє Феодосія Печерського», «Похвалу Теодосію», «Сказання про початок Печерського монастиря» з «Повісті временних літ». Феодосіївська редакція додала до основного тексту «слово» про охрещення княгині Ольги і князя Володимира та доповнила учительними «словами» й «житіями» руських і візантійських святих.

У XVII ст. було покладено початок створенню друкованих редакцій Патерика: у 1635 р. – митрополитом Сильвестром Косовим (бл. 1600–1657) («Patericon») польською мовою, а згодом, у 1658 р., архимандритом Йосипом Тризною (?–1655 або 1656) («Патерикон Кіево-Печерскій … »). Обидва автори долучали до текстів «житій» факти тогочасних історичних подій і таким чином засвідчували подвиги святих в історичному контексті. В тих умовах це слугувало підтвердженням автентичності «житій».

У 1661 р. «по благословенію» архимандрита Інокентія Ґизеля (бл. 1600–1683), який очолив монастир після смерті Йосипа Тризни, Патерик був надрукований церковнослов’янською мовою, наближеною до тодішньої розмовної української. За основу було взято Касіянівську редакцію (1462). І хоча компонування та принципи добору матеріалу всіх попередніх редакцій були різними, ідея беззаперечної святості Києво-Печерського монастиря та її насельників залишалась основною концепцією твору. Книга призначалася для домашнього читання вголос і являла собою своєрідну добірку зразкових настанов для дотримання постулатів християнської мудрості.

Друкований варіант 1661 р. вирізнявся багатим декоруванням і великою кількістю ілюстрацій: книга мала 47 сюжетних дереворитів, плани-схеми печер, заставки (11), кінцівки (25), численні ініціали. Переважну більшість дереворізів до книги у стилі народного лубка створив відомий на ту пору український гравер Ілля С. (ХVII ст.) [3]. Гравюри вельми органічно поєднували в собі сакральну ілюстрацію з побутовою, так званою світською. Вони відображали історію монастиря, його архітектурні пам’ятки, краєвиди, побутові епізоди. Роботи Іллі на той час слугували взірцем для інших мистецьких творів, розповсюджувались у вигляді окремих зшитків, народних картинок, альбомів. З творчістю Іллі пов'язані найвищі досягнення української гравюри доби бароко. Він створив близько 500 гравюр і одним із перших в українському мистецтві гравюри став позначати авторство своїх робіт, ставив підписи: «ȋюлѧ ʌȃ», «илїа», «иліа анакzно...z», «илїл анак», «ілиѧ а», «Helias. a», «нelɪ, иліѧ с» та інші. Подібні підписи залишені і на книжкових мініатюрах Патерика.

Наступне друковане видання Патерика – «втόрое тѵпомъ ӣӡѡбражéнъ» – вийшло у 1678 році. Фахівці відзначали, що воно майже повністю повторює попередню друковану редакцію твору 1661 р. з деякими відмінностями. Вже на першій сторінці привертає увагу пишність гравійованого зображення Печерського вертограду (саду). Засновники монастиря (преподобні Антоній і Феодосій) зображені на фоні Успенського собору, від якого відходять в'юнкі пагінці виноградної лози із зображеннями погрудь лаврських ченців, закомпонованими в квіти. Цей образ – не лише своєрідний живописний гімн святості та благочинності лаврських ченців, а й уславлення Києво-Печерської обителі як центру духовності України. Подібні сюжети звеличання Печерської обителі через символ вертограду як процвітання християнського благочестя став традиційним для іконопису та книжкової графіки того часу.

Друге видання надруковано більшим форматом, ніж перше: площина друкованого аркуша складає 23, 5 см у висоту, 14 см ушир. В середньому на сторінці розміщається від 27 до 32 рядків. Набірний шрифт другого видання майже такий самий, яким набрано перший наклад. Пагінація нерегулярна, в підсумку складає 306 аркушів. Майже всі ілюстрації – барокова арка на титульному аркуші, зображення Успіння Богородиці на фронтиспісі, Вінець Пресвятої Богородиці із зірками в кінці твору та більшість заставок і виливних прикрас повторюють попереднє видання 1661 року, за винятком декількох ілюстрацій.

Подальші передруки пам’ятки, що здійснювалися друкарнею лаври впродовж ХVIII–XIX ст., виходили вже у новому художньому оформленні у виконанні іншого талановитого майстра-мідеритника Леонтія Тарасевича (1650 – бл. 1703). Усього протягом ХVII–XIX ст. у лаврській друкарні побачило світ 30 видань Патерика. Науковці зауважують, що лише за ілюстраціями всіх видань Патерика можна досліджувати як історію Києво-Печерської лаври, так і розвиток мистецтва української графіки та українського друкарства.

У фонді відділу рідкісних видань і рукописів Одеської національної наукової бібліотеки зберігаються примірники Патерика, що були видані впродовж ХVII–XIX ст. : 1678, 1702 та 1873 років. Вельми цікавим є видання 1678 року [4]. Тривалим був шлях книги до бібліотеки: у далекому травні 1878 р. її купив Новоросійський університет (нині Одеський національний ун-т імені І. І. Мечникова) для історико-філологічного факультету разом з іншими книжковими цінностями (всього 40 книг) у селянина Данила Подлегаєва [5], а той, своєю чергою, придбав це зібрання у одеського чиновника Олександра Тихоцького (1806 – після 1870), відомого в місті колекціонера стародруків. При реорганізації одеських бібліотечних установ та їх фондів у 30-х роках ХХ ст. Патерик разом з іншими рідкісними виданнями надійшов до Одеської публічної бібліотеки (нині Національна наукова), де зберігається дотепер.

Автограф Михайла Максимовича. Патерик Печерський. Київ, 1768. З фонду ОННБ.

Книга цінна не лише як пам’ятка давнього літописання та зразок українського друку другої половини ХVII ст.: старовинний фоліант несе на собі сліди приналежності представникам знаного козацького роду Максимовичів-Васильківських [6], і поєднує в часопросторі долі кількох непересічних членів славетної родини.

Серед багатьох дослідників Патерика привертає увагу ім’я видатного українського вченого, першого ректора університету Святого Володимира (нині Київський Національний ун-т імені Тараса Шевченка) Михайла Олександровича Максимóвича (1804–1873) [7]. І не просто як науковця-енциклопедиста широкого профілю, першого історика стародавнього Києва, дослідника старовини, фольклориста та літературознавця, а ще і як можливого колишнього власника нашого бібліотечного раритету. Наявний на титульному аркуші погано видимий напис: «В дар… [далі нрзбрл.] … Михаила Максимовича» свідчить про те, що книга якимось чином пов’язана з науковцем.

Михайло Максимóвич неодноразово обирався почесним членом декількох університетів, зокрема й Одеського, а також багатьох наукових і літературних товариств. Активно співпрацював з Одеським товариством історії та старожитностей. В автобіографії Максимовича, опублікованій у часопису «Київська старовина» за 1904 рік (випуск повністю присвячений 100-й річниці від дня народження науковця), згадуються Одеса та Крим, але переважно як місця відпочинку, де у 1836 році впродовж чотирьох місяців слабий здоров’ям і виснажений хворобами Михайло Олександрович змушений був оздоровлюватися [8]. Зважаючи на неймовірну працездатність і розгалуженість наукових інтересів професора, можна припустити, що період його перебування у Південній Пальмірі не обмежувався лише відпочинком. При університеті діяло історико-філологічне товариство, яке активно вивчало писемні та інші джерела з метою дослідження місцевої історії. Велася пошукова робота у відомчих установах Херсонської, Катеринославської, Таврійської губерній та Бессарабії. До цієї діяльності був дотичний і сам Михайло Олександрович, віддаючи багато сил науці, освіті й культурі. Перу Максимовича належить близько 260 наукових праць. За редакцією науковця побачив світ перший том документів під назвою «Памятники». Він зібрав чимало матеріалів з історії визвольної війни в Україні під проводом Богдана Хмельницького, щодо гайдамацького руху та козацтва, українською мовою переклав поему «Слово о полку Ігоревім» (1857) тощо.

Власницький напис ігумені Фотинії. Патерик Печерський. Київ, 1768. З фонду ОННБ.

Подальше обстеження бібліотечного примірника Патерика показало, що Михайло Олександрович був не єдиним і не першим його власником. Дрібна в'язь слів церковнослов'янською мовою на передостанніх сторінках раритету знайомить ще з однією володаркою книги: «Сей патерикъ Госпожи Ігуменії Пятницкого Митра Черниговского Всечестной Фотинії». Виявилося, що ігýменя теж причетна до нащадків старовинного роду Максимóвичів-Васильківських, засновником якого вважається Максим Васильківський (1625–1698) [9], орендар лаврського Печерського містечка. Його діти успадкували прізвище Максимовичі за іменем батька. Як однодумець і активний помічник гетьмана Івана Мазепи він отримав гетьманський універсал за військову службу на куплені в різний час будівлі, хутори, млини, земельні угіддя, тобто від того часу його рід став вважатися дворянським. І сам Максим Васильковський, і семеро його синів були освіченими – отримали освіту в Києво-Могилянській академії.

Найвідомішим із родини був старший син, Іван Максимóвич (1651–1715), який здобув собі славу на ниві духовності та просвітництва. Його чернече ім'я – Іоанн, постриженик Києво-Печерського монастиря, згодом ігумен Брянського Свенського монастиря, архиєпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський, митрополит Тобольський, засновник Чернігівського колегіуму, водночас особистий приятель гетьмана Мазепи [10]. Як церковний та освітній діяч, мислитель, поет і перекладач він провадив активну просвітницьку та місіонерську діяльність, опікувався слов'яно-латинською школою, сприяв створенню духовної місії в Китаї. За всі свої чесноти та благі діяння був канонізований і внесений до лику святих у 1916 році (пам'ять 10 червня). У списку роду Максимóвичів, що міститься у «Малоросійському родословнику», поряд із науковцем Михайлом Максимóвичем, Святителем Іоанном Максимóвичем та багатьма іншими представниками знаного роду значиться і «Фотиния Максимовичевна, игуменья монастыря Пятницкого панянского Черниговского (май 1712)», але з припискою, що вона не увійшла до жодного розпису [11]. Тож визначення ступеня спорідненості між нашими героями – тема для подальших розвідок. Розквіт жіночих монастирів на теренах України прийшовся на добу Гетьманщини. Монастирі того періоду були важливими осередками культури, духовності та просвіти, при них діяли школи, бібліотеки, організовувались друкарні. Засновниками монастирів часто ставали українські гетьмани та заможні представники козацької старшини, а поміж насельниць монастирів траплялося багато представниць знаних родів – Мазеп, Скоропадських, Киселів, Максимóвичів [12].

Згідно з гетьманським універсалом, монастирям належали землі, млини, сінокоси, щоб мати якийсь прибуток. Якщо доходів було небагато, то в монастирях займались іконописом, шитвом, пряли і ткали. Широкого розвитку набуло гаптарство [13]. Одним із провідних осередків розвитку гаптарства у ХVII ст. став Києво-Вознесенський Печерський жіночий монастир за часів ігуменства матері гетьмана Івана Мазепи – Марії Магдалени Мазепиної (1624–1707). У ХVIII ст. пальма першості перейшла до старовинного, заснованого ще в часи Київської Русі, Чернігівського П'ятницького монастиря, очолюваного ігуменею Фотинією Максимовичівною ([1670?]–1754). Час її діяльності припав на першу половину століття, починаючи з 1712 року. В описі монастиря, в історико-статистичному нарисі Чернігівської єпархії (Чернігів, 1873) зазначено, що за часи служіння ігумені Фотинії в обителі створювалися сприятливі умови для нормального існування, а насельниці були забезпечені всім необхідним для життя. Сама ж ігуменя характеризувалася виключно з позитивного боку: «Це була чудова ігуменя вже й за багаторічним правлінням своїм: вона правила обитель до 40 років. Вона ж придбала для обителі багато орних земель, сінокосів, лісів, будівель, лише на 2000 золотих та 517 талярів» [14]. Сорокарічне сумлінне та плідне правління монастирем завершилось у серпні 1754 року, коли поважна Фотинія через поганий стан здоров’я випросила дозволу провести свої останні дні на спокої в Київській єпархії. Вона  була похована біля великої церкви Києво-Печерської лаври, а ім’я її увійшло до синодику Успенського собору. Ігуменя Фотинія залишила по собі не лише добру пам'ять за сумлінне служіння та доброчесність. За її підписом збереглися ще й гаптовані роботи, що підтверджують її талант як майстрині-вишивальниці та дають уявлення про широке коло пам’яток декоративного мистецтва тогочасного монастиря як центра шитва та гаптування [15].

Як бачимо, історія давньої книжкової пам’ятки, тривалий шлях її у просторовому та хронологічному вимірах незримо, але тісно й нерозривно пов’язаний з історією нашої країни, з розвитком її культури, мистецтва, науки, освіти та ін. За кожним досягненням у будь-якій сфері життя, за нашим історичним минулим, сьогоденням і майбутнім завжди стояла, стоїть і стоятиме Людина з її духовними та моральними чеснотами. Культурний спадок, залишений нащадками, не має зникнути в непам’яті. Як відзначав український історик, громадський і державний діяч Михайло Грушевський (1866-1934), лише завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, а народ – нацією, країна – державою. Сьогоденна реальність має корені в колективному минулому, а історичний досвід, безумовно, формує дійсність і наше завдання – зберегти історичну пам’ять заради майбутнього.

Ольга Сак,
бібліотекар відділу
рідкісних видань і рукописів

1 Великий, Атанасій. Печерський Патерик, або Праведні Старої України. Давнє джерело староукраїнської духовності. Рим : ОО Василіан, 1973. 277 с. (Серія «Українська Духовна Бібліотека»).

2 Грушевський, М. С. Історія української літератури : в 6 т., 9 кн. / [упоряд. В. В. Яременко ; авт. прим. С. К. Росовецький]. Т. 3. Київ, 1993. С. 106. (Серія «Літературні пам'ятки України»).

3 Фоменко В. М. Видання «Києво-Печерського патерика» 1661 і 1702 років та їх ілюстратори / [відп. ред. М. П. Кодак] ; АН УРСР, Ін-т філософії, відділ наук. інформації з сусп. наук. Київ, 1990. 25 с.

4 Патерик Печерський = Патерик, или Отечник Печерскій. 2-ге вид. Київ : Друк. Києво-Печерської лаври, 1678. [306] арк. : Форта, ілюстрації, заставки, кінцівки, ініціали, виливні прикраси ; 2°.

5 Савельєва Є. Українські кириличні стародруки у фондах університетської бібліотеки: до історії формування колекції. Історія України в книжкових пам’ятках XVI-XVII ст. : з колекцій Наукової бібліотеки ОНУ : зб. наук. пр. / упоряд.: О. В. Полевщикова, Є. В. Бережок, О. Л. Ляшенко. Одеса, 2011. С. 143.

6 Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Киев : Типо-литогр. С. В. Кульженко, 1912. Т. 3: Л-О. С. 297.

7 Бондар Л. С. Максимович Михайло Олександрович. Українська педагогіка в персоналіях : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.: у 2 кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. Київ : Либідь, 2005. Кн. 1 : Х–ХІХ століття. С. 276–283.

8 Киевская старина : ежемес. ист. журн. Киев : Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1904. Т. 86 : Сентябрь. С. 322–356.

9 Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. Киев : Типо-литогр. С. В. Кульженко, 1912. Т. 3: Л-О. С. 297.

10 Там само. С. 298.

11 Там само. С. 338.

12 Кара-Васильєва Т. Гаптарство у Сіверських жіночих монастирях : [стаття]. Сіверський літопис. 1996. № 1. С. 60–67.

13 Гаптува́ння — шиття золотими та срібними нитками. Літургійне шитво України — гаптування золотими і срібними нитками предметів релігійного культу — ікон, плащаниць, покровців, різноманітного одягу священнослужителів.

14 Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Чернигов :Губ. тип., 1873. Кн. 4 : Женские и закрытые монастыри. С. 122.

15 Кара-Васильєва Т. Історія української вишивки / Тетяна Кара-Васильєва. Київ: Мистецтво, 2008. С. 76.