Сергій Лущик — колекціонер, бібліофіл, дослідник

У квітні 2025 року виповнюється 100 років від дня народження одеського краєзнавця, бібліофіла та дослідника Сергія Зеноновича Лущика (1925–2015), добре знаного серед дослідників, колекціонерів та бібліофілів. Завдяки невтомній праці Сергія Лущика було повернуто з забуття десятки імен та відновлено важливі сторінки культурного життя Одеси ХІХ-ХХ ст.

Протягом багатьох років він співпрацював з різними одеськими культурними та науковими інституціями. Так, з Одеською національною науковою бібліотекою (тоді — ОДНБ ім. М. Горького) Сергія Лущика пов’язували десятиліття тісної взаємодії: вперше він відвідав її ще 1942 року, в розпал Другої світової війни, і відтоді залишався її постійним читачем, був членом ученої ради та активним консультантом. Саме в стінах бібліотеки готувалися десятки його публікацій. Не менш тісною була його співпраця з Одеським будинком учених та Одеським літературним музеєм.

Сергія Лущика своїм наставником вважають багато одеських дослідників. Так, одеський колекціонер і краєзнавець Тарас Максим’юк згадує, що вплив Лущика був для нього не лише професійним, а й світоглядним. Їх об’єднувало неприйняття радянської ідеології — хоч відкритими дисидентами вони не були і напрям своєї діяльності свідомо тримали осторонь від офіційних канонів. Тарас Іванович також відзначає його зібраність, пунктуальність, коректність, принциповість і глибоку обізнаність — якості, що зробили Сергія Зеноновича прикладом для наслідування.

Широкий діапазон інтересів дозволив Сергію Лущику залишити вагомий внесок у різних галузях гуманітарного знання. Його наукові роботи відзначалися точністю, увагою до деталей і системним підходом, що значною мірою було зумовлено його технічною освітою. При цьому він завжди залишався емоційно причетним до предметів своїх досліджень, що робило його праці одночасно ґрунтовними й живими.

Сергій Зенонович щедро ділився своїми знаннями та матеріалами з усіма зацікавленими. Особистий архів дослідника налічував близько 15 тисяч одиниць зберігання. Його картотека — безцінне джерело інформації: вирізки з друкованих видань і архівних фондів, описи фотографій і документів із приватних колекцій, спогади очевидців, а подекуди й міські легенди. На кожній картці обов’язково зазначалося джерело інформації, місце зберігання, а іноді й оцінка її достовірності. Лущик поповнював цю картотеку протягом багатьох років і вважав її введення у науковий обіг справою надзвичайно важливою.

Сергій Зенонович Лущик народився у квітні 1925 року в Одесі. У родині традиційно відзначали  день народження 8 квітня. Втім, в офіційних документах зафіксовано іншу дату — 11 квітня. У 1942 році його було прийнято вільним слухачем на політехнічний факультет Одеського університету, а також на підготовчі курси при університеті для завершення середньої освіти. Наприкінці того ж року він склав іспити за курс середньої школи і став повноправним студентом. Згодом Лущик перевівся на судномеханічний факультет Одеського інституту інженерів морського флоту (нині — Одеський національний морський університет), який закінчив у 1948 році.

Після випуску його направили на роботу до Астрахані. Як з’ясувалося пізніше, студенти, які навчалися в Одесі під час окупації, зазвичай отримували направлення до віддалених портів подалі від місць, куди заходили іноземні судна. Після смерті Сталіна у Лущика нарешті з’явилася можливість залишити роботу «за власним бажанням» і повернутися до рідної Одеси — міста, яке завжди залишалося для нього справжнім домом.

Певний час Лущик працював лаборантом у Одеському інституті інженерів морського флоту, а згодом — у системі «Чорномортехфлоту». Саме тоді поступово сформувався головний напрям його професійної діяльності — днопоглиблювальна техніка, що вимагала як точності, так і інженерної креативності. Протягом двадцяти років — з 1961 по 1981 рік — він обіймав різні посади в управлінні «Чоразморпуть», яке стало для нього справжньою школою життя. Його робота передбачала постійні відрядження у порти Чорного й Азовського морів, участь у масштабних проєктах, співпрацю з науково-дослідними установами, виступи на конференціях. Лущик опублікував низку технічних статей, що свідчили про його професійну компетентність та аналітичне мислення.

Та жодна професійна кар’єра не змогла приглушити його юнацьке захоплення історією, літературою, мистецтвом. Це було не просто хобі — це стало другим, не менш важливим, напрямом його життя. Його вечори, після наповненого технічними завданнями дня, проходили за книжками, старими документами, у розмовах із очевидцями, за працею над новими дослідженнями. Лущику вдавалося майстерно поєднувати протилежності — інженерну точність та гуманітарну інтуїцію, що формувало рідкісний баланс між фактологічною скрупульозністю та творчим натхненням.

Сергій Зенонович дедалі глибше занурювався у світ історичних досліджень і колекціонування. З часом його зацікавлення сфокусувались на постатях, які були маргіналізовані або свідомо викреслені з радянського історичного наративу. Однією з таких фігур став Михайло Жук — видатний живописець, майстер станкової й книжкової графіки, художник-кераміст, поет, педагог і мислитель. Він залишив по собі вражаючу мистецьку спадщину. У його творчому доробку — портрети Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки та інших видатних діячів української культури. Жук був також автором віршів, казок, оповідань, наукових статей з історії мистецтва та методики викладання живопису. Майже сорок років його життя були пов’язані з Одесою: з 1925 по 1964 рік він викладав у Художньому інституті й обіймав посаду проректора.

За десятиліття активної творчої праці митець зібрав величезний особистий архів: живопис, графіку, журнали з публікаціями, чернетки віршів, нотатки, спогади, листування, подарунки від друзів-письменників. Утім, після його смерті жодна офіційна установа не виявила інтересу до його спадщини. У 1970-х роках сини художника почали поступово роздавати й продавати архів. Частина матеріалів розпорошилася по приватних колекціях, дещо потрапило до музеїв, але саме завдяки одеським колекціонерам значну частину цієї унікальної спадщини вдалося зберегти.

Вагомий пласт архіву Михайла Жука опинився в приватній колекції Сергія Лущика (нині — у фондах Одеського літературного музею). З ініціативи Лущика та його однодумців розпочався процес повернення постаті Жука до національного культурного контексту. Понад сорок років він вивчав життя й творчість митця, результатом цього стали публікації в періодиці, виставкових каталогах та ґрунтовні текстологічні дослідження.

У 1993 році відбулося кілька знакових заходів, присвячених 110-річчю від дня народження Михайла Жука. У жовтні в Одеській державній науковій бібліотеці (нині — ОННБ) було організовано масштабну виставку. До неї видано науковий каталог — результат співпраці бібліотечних працівників із Сергієм Лущиком, який також написав вступний докладний нарис життя й творчості художника. У цій статті вперше, на основі архівних джерел, було акцентовано увагу на одеському періоді життя Жука та його педагогічній діяльності, зокрема на роботі у поліграфічній і керамічній майстернях. До вшанування пам’яті Михайла Жука долучився й Одеський державний літературний музей, організувавши окрему виставку книжкових обкладинок. Було видано її каталог, упорядниками якого стали Сергій Лущик та Ольга Лагутенко.

На початку 1990-х років Сергій Зенонович, вивчаючи та упорядковуючи документи колекції, звернув увагу на вірші, написані не почерком Жука. Детальне вивчення засвідчило: перед ним — поетичні тексти різних авторів, зокрема Миколи Зерова. Однак справжньою несподіванкою став ранній цикл Павла Тичини — «Панахидні співи», який сам поет вважав утраченим. Імовірно, ця унікальна знахідка стала можливою завдяки багаторічній дружбі між П. Тичиною та М. Жуком, яка зародилася ще у Чернігові, коли Жук викладав у бурсі та семінарії. Тичина надсилав Жуку листи, рукописи, книги з дарчими написами. Саме так до архіву художника потрапив невеликий зошит із віршами молодого поета, написаними в 1915–1916 роках і які засвідчили витончену ліричність і музикальність ранньої творчості Тичини.

Завдяки зусиллям Сергія Лущика ці поезії вперше були опубліковані в Одесі у 1993 році. До видання увійшли також інші, менш відомі твори з юнацького зошита 1909–1910 років, листи до М. Жука й одеського літературознавця А. Недзвідського, а також дарчі написи на книжках, подарованих Жуку. Тексти надруковано факсимільно — збережено кожну авторську правку, кожен штрих. У виданні подано ґрунтовні коментарі й дослідження, у якому простежено історію дружби між П. Тичиною та М. Жуком.

Особистість одеського міського голови, мецената, бібліофіла й колекціонера Григорія Маразлі (1831–1907) привернула увагу Сергія Лущика під час вивчення книжкових знаків з його колекції. Велика частина цих екслібрисів залишалася поза увагою науковців, а склад бібліотеки Маразлі, що налічувала понад 1200 томів, не був системно опрацьований. Після смерті мецената його бібліотека майже в повному складі була передана його спадкоємцем О. С. Сафроновим до міської публічної бібліотеки (нині — ОННБ), де зберігаються також книги, що видавались у Греції за його кошти та отримали назву «Бібліотека Маразлі».

У 1995 році було видано збірник «Григорій Григорович Маразлі – меценат і колекціонер» («Григорий Григорьевич Маразли – меценат и коллекционер». Одеса, 1995). У ньому  вперше було опубліковано низку маловідомих матеріалів, зокрема документ, що уточнює дату народження Маразлі, некролог із газети «Одесский листок», а також хронологію його меценатської діяльності. До видання включено кілька портретів Маразлі, копії важливих документів, зображення споруд, пов’язаних із його іменем, книжкові знаки, ескізи пам’ятника та інші ілюстративні матеріали. В окремому розділі зібрано спогади сучасників.

Упорядниками та авторами видання стали співробітники ОДНБ (нині — ОННБ) й одеські краєзнавці, серед яких був і Сергій Лущик. Він представив статтю, присвячену домашньому музею Маразлі, розташованому у двоповерховому будинку на вулиці Італійській, 4, де меценат мешкав і де зберігалася зібрана нам багата колекція старожитностей та творів мистецтва. У співавторстві з Ольгою Барковською Лущик також підготував ґрунтовне дослідження книжкових знаків із бібліотеки Маразлі. Крім того, саме він підготував до публікації спогади художника С. Кишинівського, які також увійшли до збірника.

Важливою темою у дослідницькій діяльності Сергія Лущика стала історія одеської сатиричної періодики початку ХХ століття, зокрема журналу «Крокодил», що виходив в Одесі у 1911–1912 роках. Його засновниками й авторами були молоді сатирики, поети і художники, чимало з них згодом здобули широку популярність. У 1998 році вийшла книжка «Одеський журнал “Крокодил” і його автори: вибрані сторінки (1911–1912)» («Одесский журнал “Крокодил” и его авторы: избранные страницы (1911-1912)». Одеса, 1998), упорядником якої була Т. В. Щурова. До книги увійшла і ґрунтовна стаття Сергія Лущика — «Одеський журнал “Крокодил” і його автори», у якій дослідник здійснив глибокий тематичний та жанровий аналіз матеріалів часопису. Він детально охарактеризував графічне оформлення, простежив історію створення журналу, а також зосередився на ключових постатях, пов’язаних із його виданням. Серед них — Борис Фліт, Федір Сегаль, Борис Антоновський, Єфим Зозуля, Еміль Кроткий, Лазар Митницький, Микола Топуз та інші.

Яскравим прикладом широти тематичних зацікавлень Сергія Лущика стала його праця «Одеські реалії Людини-вовка: із історії психоаналізу в Одесі» («Одесские реалии Человека-Волка: из истории психоанализа в Одессе». Одеса, 2003). У книзі він реконструював життєвий шлях Сергія Панкеєва (1887–1979) — відомого у світовій психоаналітиці під псевдонімом «Людина-вовк». Саме він був героєм праці Зигмунда Фройда «Із історії одного дитячого неврозу» («Aus der Geschichte einer infantilen Neurose». Відень, 1918), що увійшла до золотого фонду психоаналітичної класики.

Панкеєв, син заможного поміщика, художник-аматор, ще з дитинства страждав на тяжкі нічні кошмари — сни про вовків, що сиділи на дереві й ніби «говорили очима». Ці видіння стали основою для психоаналітичного аналізу Фройда. У своїй книзі Сергій Лущик не лише подав докладну біографію цього загадкового пацієнта, а й відтворив реалії тогочасної Одеси, в якій минули його дитинство та юність. Особливістю цієї праці є її документальна точність: автор спирався винятково на перевірені архівні джерела, уникаючи суб’єктивних домислів чи інтерпретацій.

Знаковою подією став вихід видання «Веніамін Бабаджан. Із творчої спадщини» («Вениамин Бабаджан. Из творческого наследия». Одеса, 2004), що було укладене Сергієм Лущиком спільно з Оленою Яворською. Цей двотомник став результатом понад сорокарічного дослідження життя і творчості Веніаміна Бабаджана (1894–1920) — поета і художника караїмського походження, розстріляного радянською владою у 1920 році та несправедливо викресленого із культурного процесу. Він залишив по собі унікальну, хоч і малодоступну творчу спадщину. На основі архівних документів, збережених «робочих зошитів» поета, листування та публікацій у періодиці вдалося реконструювати цілісну картину його творчого шляху. У виданні перевидано всі три відомі поетичні збірки Бабаджана, обидві його мистецтвознавчі праці, а також вперше оприлюднено невідомі раніше вірші, листи та рукописні нотатки. Особливу цінність мають репродукції художніх робіт автора, архівні фотографії та документи. Доповнює двотомник докладна бібліографія — як самого Бабаджана, так і досліджень, присвячених його постаті.

Підсумком понад двадцятирічної дослідницької роботи Сергія Лущика стала також книга «Одеські “Салони Іздебського” та їхній засновник» («Одесские «Салоны Издебского» и их создатель». Одеса, 2005) — ґрунтовне видання, що повертало в культурну пам’ять одну з найяскравіших сторінок мистецького життя початку ХХ століття.

Салони Іздебського — це дві масштабні міжнародні виставки сучасного мистецтва в Одесі у 1909–1911 роках, ініційовані скульптором Володимиром Іздебським. Вони стали справжнім проривом, відкривши одеській публіці імена видатних представників французького та вітчизняного авангарду. Завдяки цим виставкам Одеса була залучена до європейського художнього процесу, здобувши статус одного з центрів модерного мистецтва.

У своїй книзі Сергій Лущик на основі архівів, періодики, особистих свідчень детально реконструював обставини організації Салонів, біографію Іздебського, склад експозицій, імена учасників і реакцію критики. Дослідник виправив численні неточності та міфи, що тривалий час побутували як в українських, так і в зарубіжних джерелах.

Окремий напрям у діяльності Сергія Лущика — книжкова та бібліофільська Одеса. Ця тема стала предметом численних публікацій у періодичних виданнях, а також лягла в основу окремих книжкових проєктів, два з яких згадано нижче. Однією з ключових платформ для обговорення й популяризації цієї теми була Наукова секція книги при Одеському будинку вчених. Серед її засновників був і С. Лущик, він тривалий час виконував функції архіваріуса та літописця секції. Упродовж десятиліть секція систематично працювала над поверненням до історичної пам’яті імен маловідомих або призабутих одеських діячів культури: вчених, книговидавців, бібліотекарів, бібліофілів, поетів, художників і громадських діячів.

У 2007 році Сергій Лущик підготував видання «Літопис бібліофільського співтовариства: до 40-річчя наукової секції книги Одеського Будинку вчених» («Летопись библиофильского содружества: к 40-летию научной секции книги Одесского Дома ученых». Одеса, 2007), що охоплює історію секції від моменту її заснування у січні 1967 року. Книга побудована як на архівних матеріалах секції, так і на особистих спогадах автора. У ній Лущик прагнув дати цілісне уявлення про всі етапи діяльності секції, висвітлити найяскравіші епізоди її історії та розповісти про її учасників.

У 2005 році видавництво «Optimum» до 80-річчя Сергія Зеноновича зробило досліднику своєрідний подарунок — опублікувало книжку «Бібліофіли старої Одеси» («Библиофилы старой Одессы». Одеса, 2005), до якої увійшли його тематичні статті з періодики, написані у 1991–2003 роках.

У 2013 році Одеська національна наукова бібліотека започаткувала серію біобібліографічних посібників «Краєзнавці Одеси». Перший випуск було присвячено Сергієві Зеноновичу Лущику (упоряд. О. М. Барковська). Видання відкривають щирі, емоційно насичені спогади та нариси одеських науковців, краєзнавців, бібліотекарів і колекціонерів: Ольги Барковської, Тетяни Щурової, Євгена Голубовського, Олени Яворської, Тараса Максим’юка, Ростислава Александрова та інших. З Лущиком їх об’єднували не лише фахові інтереси — ці стосунки спиралися на щиру людську симпатію, що з часом переросла у міцну дружбу, перевірену роками. Окремий розділ книжки становить автобіографічний текст самого Сергія Зеноновича, у якому розкривається його життєвий шлях. Бібліографічна частина охоплює період з 1960 по 2000 роки і містить перелік публікацій Лущика у збірниках, матеріалах конференцій, в окремих і періодичних виданнях, а також літературу про нього. До збірки також увійшла добірка матеріалів із фондів Одеської національної наукової бібліотеки — зокрема видань, створених за участі Лущика або з використанням його колекційних матеріалів.

Серце Сергія Зеноновича Лущика зупинилося 8 листопада 2015 року, проте він залишився в пам’яті колег, однодумців і всіх, хто мав щастя його знати, як тонкий інтелектуал і справжній подвижник вивчення культурного процесу в Одесі. Поєднання документальної точності з глибоким розумінням міського контексту перетворювало тексти Сергія Лущика на аналітичні зрізи культурного життя міста. Його роботи досі залишаються актуальними й затребуваними як серед науковців, так і серед ширшого кола читачів.

Стягайло Вероніка,
відділ краєзнавства «Одесика»
Одеської національної наукової бібліотеки