Неугасимий українець – Іван Липа: до 160-річчя від дня народження

«Йти по життю, чесно виконуючи і професійний обов’язок,
і тримаючи в серці невгасиму віру в майбутнє незалежної держави України»
настанова Івана Липи синові Юрію
із заповіту від 1923 року

Українське національне відродження було б неможливим без людей, які не лише формували інтелектуальний фундамент нації, а й самі активно долучалися до суспільних та політичних процесів, відстоюючи ідею самостійної України. Одним із таких діячів був Іван Львович Липа – лікар, письменник, публіцист, видавець, один із засновників «Братерства тарасівців» і двічі міністр УНР. Свої знання, великий досвід і, найголовніше, віру в майбутнє України Іван Липа передавав молоді, зокрема своєму синові Юрію – письменнику, геополітику, лікарю й борцю за незалежність, якого в 1944 році закатували співробітники НКВС.

У лютому 2025 року виповнюється 160 років від дня народження Івана Липи. Це важлива нагода вшанувати пам'ять цього неугасимого українця. 21 лютого в стінах Одеської національної наукової бібліотеки (наживо/онлайн) відбудеться Всеукраїнська наукова конференція «Постать Івана Липи у вимірах епох», під час якої будуть висвітлені різноманітні питання липознавства. А тим часом ми підготували невеликий екскурс, що познайомить із життям та діяльністю Івана Львовича детальніше.

Іван Липа народився 24 лютого 1865 року в місті Керчі у міщанській родині. Його батько, Лев Васильович, був відставним солдатом і переважно спілкувався російською, тоді як мати, Ганна Михайлівна Житецька, походила зі старовинного козацького роду й дбайливо зберігала українські традиції в родині. Саме вона прищепила синові любов до рідної мови, історії та культури.

Початкову освіту Іван здобув у церковнопарафіяльній школі при грецькій церкві в Керчі. У 1878 році вступив до керченської Олександрівської чоловічої гімназії, де захопився літературою, історією та природничими науками. У старших класах зацікавився суспільно-політичними ідеями й долучився до народовольських гуртків, що привернуло увагу царської влади. Під час навчання у восьмому класі в його помешканні провели обшук. Жодних компрометуючих матеріалів не знайшли, однак через «четвірку» за поведінку Іван Липа втратив можливість вступу до університетів Києва, Москви чи Петербурга.

Іван Львович обрав медичний факультет Харківського університету, де швидко став активним членом української студентської громади. Університетське середовище відіграло важливу роль у формуванні його поглядів. Він брав участь в українських зібраннях, цікавився театром, збирав і читав книжки рідною мовою. Через свою громадську активність і переконання потрапив до списку «політично неблагонадійних», адже відкрито підтримував ідею відродження української культури, яка, на його думку, не мала існувати як частина російської.

Літо 1891 року стало поворотним моментом у житті чотирьох молодих студентів — Івана Липи, Віталія Боровика, Миколи Байздренка та Михайла Базькевича. У складі статистичної експедиції під керівництвом земського статистика та етнографа Олександра Русова вони вирушили до Полтавщини. На вихідні юнаки вирішили відвідати могилу Тараса Шевченка в Каневі. Там, на святому для кожного українця місці, юнаки склали обітницю: усе життя працювати на благо українського народу та втілювати в життя заповіти Великого Кобзаря. Тоді ж зародилася ідея створення нелегального політичного товариства «Братерство тарасівців», яке не тільки виступало проти русифікаційної політики царизму, але й закликало до національного пробудження. Іван Липа став одним із лідерів харківського осередку, згодом до організації доєдналися активісти з Києва, Чернігова, Катеринослава та Одеси.

Програмний документ тарасівців, одним із авторів якого був Іван Липа, мав символічну назву — «Profession de foi молодих українців» («Віра молодих українців»). У ньому на офіційному рівні було висловлено ідею національного визволення та окреслено завдання, необхідні для його досягнення. Документ закликав свідомих українців берегти свою ідентичність, протистояти імперським впливам, поширювати освіту, виховувати нове покоління в дусі національної свідомості, створювати україномовні книгарні та бібліотеки. На відміну від українофілів, які остерігалися політичних рухів, діяльність тарасівців стала містком між культурним національним відродженням і політичною боротьбою. Вони заклали фундамент майбутнього державотворення, що втілилося під час Української революції.

Активна діяльність тарасівців привернула увагу поліції. Навесні 1893 року жандарми виявили, що вони переправляли українські книжки зі Львова до Харкова. Почалися обшуки й арешти. Івана Липу разом із кількома товаришами було заарештовано та ув’язнено в харківській тюрмі. Близько року тривали допити та слідство. Врешті оголосили судовий вирок —«за стремление к отделению Малороссии от Великой России» призначили три роки заслання із забороною проживання в центральних губерніях. В'язниця не зламала духу Івана Львовича, а лише зміцнила його переконання в необхідності боротьби. Після виключення з університету мешкав під наглядом поліції у Керчі. Завершити освіту Липа зміг лише в 1897 році у Казанському університеті.

Після закінчення навчання Липа займався земською медициною, надаючи допомогу малозабезпеченим жителям хуторів, сіл та повітів, а також робітничих поселень при шахтах, фабриках і заводах. Спершу він працював в Ананьївському повіті Херсонської губернії, потім, близько чотирьох років, у Полтавському земстві, а у 1902 році перебрався до Одеси. Через велику конкуренцію посаду там отримати вдалося не одразу. Тож він влаштувався торговим наглядачем. Успішно пройшовши лікарську раду, став поєднувати цю посаду з тимчасовими обов'язками лікаря для бідних. Наприкінці 1902 року Івана Липу призначили завідувачем і санітарним лікарем у Слобідці-Романівці. Але в травні 1903 року прийшло нове призначення. На наступний десяток років Іван Липа став лікарем для бідних і керівником лікарні в с. Дальник. Доклав значних зусиль для будівництва там нової лікарні. Її зведення доручили відомому українському архітектору — Федору Нештурху (саме він спроєктував будівлю, де нині розташована ОННБ). Простору лікарню звели менш ніж за рік. Липа не лише забезпечив її необхідним устаткуванням, а й облаштував територію: було посаджено сад на тридцять десятин, створено басейн, город та навіть був спеціально насипаний пагорб для того, щоб оглядати це все.

В Одесі Іван Липа одружився з Марією Шепель-Шепеленко — філологом за освітою, представницею старовинного українського роду. Подружжя жило в злагоді, хоча власних дітей не мало, тому в лютому 1910 року вони всиновили хлопчика Георгія, якого перейменували на Юрія. Більшість дослідників вважає, що Юрій був рідним сином Івана Липи. Але як би там не було, Марія Григорівна стала для хлопчика справжньою матір’ю. У попередній сім’ї Юрію забороняли розмовляти українською мовою, проте завдяки заохоченню до читання української літератури та власному прикладу Івана та Марії Лип, хлопчик незабаром уже сам почав навертати до українства оточуючих. У 1912 році, ймовірно через вступ Юрія до Другої чоловічої гімназії, родина Лип переїхала до робітничого району Одеси — на Ближні Млини. До гостинного дому Івана Липи часто приїздили його друзі та однодумці: Гнат Хоткевич, Григорій Чупринка, Володимир Самійленко, Осип Маковей, Микола Вороний та багато інших громадських діячів та письменників з усієї України.

Ще у 1902 році, одразу після переїзду на Одещину, Іван Львович увійшов до Одеської «Громади». А у 1905 році став одним із засновників українського товариства «Просвіта» в Одесі й увійшов до складу його першого правління. Організація мала на меті сприяти розвитку української культури та підвищенню національної свідомості через освіту рідною мовою, створення національних шкіл, бібліотек, проведення лекцій, вистав, розвиток книговидання та книгорозповсюдження. До одеської «Просвіти» входили Сергій Шелухин, Дмитро Сигаревич, Павло Зелений, Михайло Комаров, Іван Луценко, Андрій Ніковський, Іван Бондаренко та інші. Іван Львович брав активну участь у діяльності товариства: регулярно виступав із лекціями, зокрема на медичні теми, та організовував культурно-просвітницькі заходи. В Одеській національній науковій бібліотеці зберігаються примірник статуту товариства та його звіти за різні роки, що дає можливість дослідникам дістати уявлення про діяльність просвітян.

У 1909 році одеську «Просвіту» заборонили, проте колишні громадівці та просвітяни прагнули зберегти український осередок. Вже 11 січня 1910 року вони подали заяву на відкриття в місті «Українського клубу», а 1911 року почала діяти ще одна українська організація — музично-драматична спілка «Українська хата». Іван Липа був діяльним членом обох товариств.

В Одесі розквітнув письменницький талант Івана Липи. Писати художні твори він почав, ще у студентські роки у Харкові. Але саме в Одесі він дуже серйозно взявся до творчої праці. І. Липа прагнув творити не просто літературу, а передовсім націотворчу літературу.  Працював у різних жанрах — писав поезії, байки, притчі, оповідання, поезії у прозі, а також літературно-критичні статті.

Казки Івана Липи стали новим явищем в українському письменстві. Вони наповнені глибоким патріотизмом та спрямовані на виховання свідомої молоді. Окреме місце в його творчому доробку займає збірка «Тринадцять притч» — це витончені, лаконічні філософські роздуми, що розкривають Липу як мислителя-естета. У цих притчах він формує образ Нової Людини — сильної духом, здатної діяти в епоху соціальних потрясінь і революційних змін.

Іван Липа активно друкувався в українських періодичних виданнях. Співпрацював з «Літературно-науковим вістником», «Новою громадою», «Радою», «Громадською думкою», «Українською хатою» та низкою інших видань. Писав під псевдонімами Іван Степовик, Петро Шелест, М. Міщанин та ін. Ще на початку ХХ століття Іван Липа, як представник від Одеси, став членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ) у Львові. Окрім медичних матеріалів, він на прохання Володимира Гнатюка (редактор видань НТШ) надсилав для публікації у львівських часописах свої оповідання, вірші, казки, критичні статті. У 1904 році І. Липа також хотів започаткувати медичне видання «Лікарський порадник», проте через жорстку цензуру та заборону українського друкованого слова в Російській імперії реалізувати цей задум не вдалося.

Іван Львович допомагав у виданні альманаху «3-над хмар і долин», який побачив світ у 1903 році. Це літературно-художнє видання було організоване українським письменником, перекладачем, театральним режисером, актором, театрознавцем і громадсько-політичним діячем Миколою Вороним. Вихід альманаху став важливим етапом у зміцненні становища української мови в Одесі та в усій Україні. Окрім цього, «З-над хмар і долин» став початком формування модерністського напряму в українській літературі. Альманах репрезентує поетів і прозаїків Галичини, Буковини та Наддніпрянщини кінця XIX – початку XX ст. Розмаїті погляди на мистецтво, що виявилися в цих та інших творах, підкреслювали його провідну ідею: письменство має бути глибоко національним та художньо досконалим. Серед вміщених творів – ритмічна фантазія Івана Липи «Турки», в якій авторові вдалося розкрити стан підсвідомості внутрішньо невільної людини.

Розгорнувши активну організаційну діяльність, Іван Липа у серпні 1905 року зумів видати в Одесі альманах «Багаття», який став важливою подією в історії української літератури. Видання замислювалося як своєрідне продовження збірника нового українського письменства «З-над хмар і з долин», тому в «Багатті» значне місце посіли твори модерністів, хоча загальну тональність альманаху все ж визначали представники реалістичного напряму, серед яких були Іван Франко, Панас Мирний, Борис Грінченко, Ольга Кобилянська та Дніпрова Чайка. Саме «Багаття» відкрило нове ім'я в українській прозі — Олексій Плющ. Опублікувавши його твір «Записки недужої людини», Липа підтримав вісімнадцятирічного письменника, визнаючи в ньому значний творчий потенціал. Також у «Багатті» диптихом «З пісень молодості» дебютував Олександр Олесь (О. Кандиба). Саме Іван Липа відіграв суттєву роль у збереженні таланту Олександра Олеся в українській літературі, адже на початку творчого шляху письменник (здебільшого через фінансові труднощі) писав як українською, так і російською. Поява «Багаття» викликала широкий резонанс і отримала схвальні відгуки.

Іван Липа був одним із засновників видавництва «Одеська літературна спілка» (О. Л. С.), яке у 1911–1912 роках підготувало та видало посмертне видання творів Олексія Плюща у двох томах. Переднє слово написав сам Іван Львович, де підкреслив, що українська література втратила молодого і талановитого письменника: «не стало юнака, що міг би дати нам ще багато, зовсім із другої сфери життя, життя, повного сили й енергії, на якому тільки й можна будувати самостійну культуру». На примірнику першого тому, який зберігається в ОННБ, на титульному аркуші є автограф ймовірно написаний рукою І. Липи: «Високоповажному М.Ф. Комарову од видавництва ОЛС. 3.I.1911».

У 1917 році Іван Липа допоміг заснувати «Українське слово» — перший після повалення царату україномовний часопис, який видавав Одеський український керівний комітет. На сторінках тогочасної преси Іван Львович виступав з полумʼяними закликами до згуртування сил, до плідної творчої роботи в імʼя нової України.

У 1917 році Іван Львович разом із сином Юрієм відкрили видавництво «Народній стяг», яке за недовгий період свого існування дало читачеві серію книг з актуальних проблем поточного життя, а також художніх творів. Серед останніх — «Казки про волю» Івана Липи, що становлять пенталогію: «Гомін по діброві», «Чайка Небога», «Юрасів сад», «Хапко і Давець» та «Лада прекрасна». Іван Липа присвятив їх своєму синові. У «Казках про волю» Іван Липа порушує проблеми лідерства, національної зради та готовності народу до боротьби за свою свободу. Майже всі видання «Народнього стягу» дійшли до наших днів у складі фонду ОННБ. Пізніше, в еміграції, Ю. Липа відновив діяльність видавництва під старою назвою.

Невід’ємною складовою творчого доробку І. Липи є його епістолярна спадщина. У написанні листів письменник залишався, насамперед, майстром слова. Саме в листах, у спілкуванні зі своїми адресатами розкривається його неповторний внутрішній світ, особливості характеру, відображається громадська і політична діяльність, засвідчується низка історичних подій і фактів кінця ХІХ – початку ХХ ст. Найбільш повне зібрання епістолярію Івана Львовича вийшло у 2020 році під упорядкуванням Ігоря Стамбола.

Після Лютневої революції 1917 року Липа з головою поринув у вир громадської роботи. Він став одним із комісарів Одеси, турбувався про санітарний стан міста. У листопаді 1918 року прийшла звістка, що І. Липу призначено міністром віросповідань (культів) України, але ніякого офіційного повідомлення він не одержав. Під Новий рік, ігноруючи загрозу арешту, здолавши пікети різних армій, І. Липа вийшов знайомими стежками на станцію Одеса – Застава й подався до Києва. Лише в поїзді, за спогадами Івана Львовича, йому видали посвідчення міністра Української Народної Республіки. У Києві як міністр він гаряче зайнявся справою автокефалії української церкви. Так у січні 1919 року Іван Липа звернувся до духовенства та службовців духовного відомства з проханням: вести усе церковне діловодство, особливо метричні книги, тільки українською мовою. У тому ж місяці підписався під прийнятим Директорією законом про незалежність Української автокефальної церкви від Російської патріархії.

Іван Липа  став також одним із керівників Української партії самостійників-соціалістів. Під час перебування уряду УНР в Камʼянці-Подільському він брав участь у роботі президії Всеукраїнської Національної ради.У 1920 році входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, був міністром охорони здоров’я. З 1921 року очолював президію Ради Республіки в екзилі.

Після поразки українських національно-визвольних змагань І. Липа опинився на території Західної України, яка підпала під владу Польщі. На початку 1922 року оселився у м. Винниках, біля Львова. Як приватний лікар мав медичну амбулаторію. Заробляв мало, тому жив дуже скромно. Доля розлучила з сім’єю, дружина залишалася в Одесі, а син Юрій, у той час студент медичного факультету університету, навчався в Познані. З ними він підтримував зв’язок листуванням.

У цей час у Винниках перебував Іван Огієнко, мовознавець, історик, церковний і культурний діяч, міністр освіти і віросповідань в уряді УНР, відомий як православний митрополит Іларіон. І. Огієнко постійно спілкувався з І. Липою і залишив про нього цікаві спогади. Стан здоров’я І. Липи в листопаді 1923 року різко погіршився (з 1919 року хворів на рак шлунка). 13 листопада на руках Івана Огієнка на 58-му році життя Іван Львович спочив. Поховали його 15 листопада у Винниках. А у 1937 році Юрій установив на Винниківському цвинтарі пам’ятник.

Серед дослідників життя та діяльності Івана Липи варто окремо згадати історика та письменника Ігоря Стамбола, який захистив дисертацію на тему «Іван Львович Липа в українському національному русі (кінець ХІХ – початок 20-х років ХХ ст.)» та опублікував низку праць, присвячених цій постаті.

У 1999 році в Одесі було засновано Благодійний фонд імені Івана та Юрія Лип. Від самого початку його завданнями стали популяризація імен видатних діячів, сприяння розвитку досліджень їх життєвих шляхів, а також публікація їхніх праць. Фонд періодично ініціює проведення «Липівських читань» – наукових конференцій, присвячених вивченню біографій та спадщини родини Лип.

Пам'ять про Івана Липу вшановано у різних містах України. Так, в Одесі  встановлено пам’ятну дошку за адресою вул. Пастера, 52, де Іван та Юрій Липи мешкали певний час. В Одесі також є вулиця Івана та Юрія Лип (колишня вулиця Гайдара), а бібліотека-філія № 8 КУ «ЦБМС для дітей» носить їхнє ім'я.

«Світильник неугасимий» – так назвав присвячену батькові книжку Юрій Липа. Саме такі Великі Українці, як Іван Львович Липа, невтомно торували стежку до незалежності та продовжують освітлювати шлях до поступу наступним поколінням. Хочеться лишень, щоб чим більше співвітчизників знали про них.

Стягайло Вероніка,
відділ краєзнавства «Одесика»
Одеської національної наукової бібліотеки