Книжкова виставка «Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя…»: до 90-річчя від дня народження Василя Симоненка (1935-1963), українського письменника-шістдесятника, журналіста. Анонс

8 січня о 12.00 в головному читальному залі ОННБ (вул. Пастера, 13) у рамках проєкту «Пророки рідної землі» до 90-річчя від дня народження Василя Андрійовича Симоненка (1935-1963), українського письменника-шістдесятника, лауреата Шевченківської премії, журналіста, представлено книжкову виставку «Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя…».

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935р. в с. Біївці на Полтавщині. У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Це був легендарний курс журфаку, на якому вчилися разом майбутні яскраві поети Борис Олійник, Тамара Коломієць та Микола Сом, прозаїки Віталій Близнець, Борис Рогоза, гумористи Юрій Ячейкін, Іван Дубенко, перекладач Анатоль Перепадя, письменник та науковець, директор інституту журналістики Анатолій Москаленко та інші. Тут Василь Андрійович пише багато віршів, стає членом літературної студії імені Василя Чумака (СІЧ). Після закінчення університету працює в обласних газетах «Черкаська правда» та «Молодь Черкащини», пізніше стає кореспондентом «Робітничої газети» в Черкаській області. Планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР.

Писати Василь Симоненко почав ще в студентські роки, проте через цензурні перепони друкувався мало – за життя вийшла тільки одна збірка його віршів «Тиша і грім» (1962) та казка для дітей «Цар Плаксій та Лоскотон». Поезія Симоненка поширювалася переважно методом приватного переписування та самвидаву. Масштаб цього нелегального поширення був настільки значний, а саме поетичне слово настільки довершене, влучне та щире, що твори Василя Симоненка значною мірою формували ідеологію українського руху опору 1960-1070-х.

Навесні 1960 р. Василь Симоненко долучився до діяльності створеного у Києві Клубу творчої молоді, учасниками якого також були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. У ці часи поет багато їздив Україною, виступав на літературних вечорах і диспутах. Разом з однодумцями, обійшовши десятки сіл та опитавши сотні людей, розпочав збір свідчень про масові розстріли та пошук місць захоронень жертв комуністичних репресій.  Ця страшна правда не могло не відобразитися в його поезії. Відтоді за Симоненком закріпилося тавро вільнодумства та неблагонадійності. З цього часу починається відкрите переслідування поета з боку влади.

У 1963 р. у Василя Симоненка виявляють тяжку хворобу – рак нирок (хвороба розвинулася після того, як Симоненка через сфабриковану справу жорстоко побили в міліції). Тяжко прохворівши кілька місяців, 13 грудня 1963 року він помирає в черкаській лікарні.

Та навіть смерть Василя Симоненка перетворюється на спалах національного духу: з Києва на поховання приїздять друзі-поети і митці, влаштовуючи патріотичну ходу; М. Вінграновський пише відомого вірша «Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі»,  Євген Сверстюк — есе «Симоненко — ідея», критик Іван Світличний та перекладач Анатолій Перепадя намагаються оприлюднити останні рукописи поета; у 1964 з’являється друком збірка поета  «Земне тяжіння»  з передмовою Миколи Сома, і швидко розходиться. На радіо «Свобода» розпочинається читання недрукованих (заборонених цензурою в СРСР) поезій та щоденників Симоненка, а на сторінках еміграційного журналу «Сучасність» з’являється велика добірка Симоненкових «захалявних» віршів та друкується його щоденник. Він став відомим як в Україні так і у світі. У 1965 році Симоненка висунуто на Шевченківську премію, однак, отримав її поет лише через 30 років (1995р), вже у незалежній Україні, посмертно.

Літературні критики називали його «поетом без каменю за душею», а есеїст Євген Сверстюк зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.

Мета виставки – звернутися до творчості Василя Симоненка, розкрити його багату різноманітну літературну спадщину – поезію, прозу, публіцистику, епістолярії, щоденники, сучасні й рідкісні видання, що зберігаються у фонді ОННБ (наприклад, перша збірка його поезій «Тиша і грім»). Окремим розділом представлено наукові розвідки і дослідження про життєвий і творчий шлях Василя Андрійовича та про славетний рух шістдесятників, чиї твори та громадська позиція лишаються надзвичайно актуальними.

Назва виставки «Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя…» - надзвичайно актуальні нині рядки з поезії В.Симоненка, якими автор не тільки характеризує власне розуміння сенсу життя людини, а й доводить щиру відданість суспільному служінню.

Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.

Але не я… Я квизнути не стану,
Хоч як не буде боляче мені, —
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні, прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття —
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя

Запрошуємо всіх зацікавлених долучитися до творчості Василя Симоненка, яка з роками набуває ще більш глибинного і пророчого змісту. Адже, звертаючись до всіх нас разом, він говорить з кожним окремо, і в голосі його немає фальші.

Під час роботи виставки, впродовж січня, передбачено бібліографічні огляди експозиції.