Тепло жовтневого слова: зустріч у мовно-літератур­ній вітальні «Дивослово»

Середина жовтня в Одесі — це час, коли осінь ще тримає літо за руку. Сонце лагідно торкається старовинних фасадів, а каштани тихо спадають на теплий асфальт. Морський вітер несе свіжість і тишу, яку порушує лише шелест пожовклого листя. У таку пору хочеться тепла — людського, щирого, розмовного. Саме таким теплом дихав читальний зал Одеської національної наукової бібліотеки (вул. Акад. Філатова, 1), де 15 жовтня відбулося чергове, 122-ге заняття мовно-літературної вітальні «Дивослово».

Цього разу до спільноти долучилися нові слухачки — пані Галина Щабельна і пані Надія Леонова. Вони дізналися про «Дивослово» від Світлани Бондаренко, переселенки з Енергодару, яка вже стала невід’ємною частиною вітальні. Жінки разом плетуть маскувальні сітки для наших захисників, тож їхнє серце пульсує в унісон з усією Україною, що бореться, тримає небо і водночас береже душу в слові. Як завжди, зустріч розпочалася дайджестом календарних подій тижня, який провів пан В’ячеслав Воронков. Слухачі із вдячністю привітали його після хвороби — адже саме він створює на початку кожного заняття особливу атмосферу зацікавлення і пізнання. Цього разу прозвучали нагадування про такі важливі дати, як 13 жовтня — День Колумба, 15 жовтня — Всесвітній день боротьби з раком грудей, Міжнародний день білої тростини та сільських жінок, 16 жовтня — Всесвітній день здорового харчування, а 18 жовтня — Європейський день боротьби з торгівлею людьми і Міжнародний день жіночого щастя.

Не оминули й тему культурних відвідин — цього разу слухачі планують переглянути спектакль «Очарований Боккаччо» в Одеському академічному театрі музичної комедії ім. М. Водяного.

Основну частину заняття було присвячено кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна». Це твір-сповідь, що звучить, як поема дитинства, де річка, поле, батьки, дід і баба стають символами рідної землі. Під час читання увагу зосередили на правописі слів «нездужати» і «не здужати». Як зазначає Довженко: «Нас не здужає ворог, поки ми маємо в серці Десну» — тут, у мовній дрібниці, відчувається непохитність духу. І в Тараса Шевченка:

Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
і серце жде чогось…

Також ще раз звернули увагу на слова із зменшувально-пестливими суфіксами — невід’ємну частину стилю «Зачарованої Десни». Особливо виразно вони звучать у монологах і прокльонах баби Марусини, де любов і гнів, ніжність і розпач переплітаються в єдину емоційну хвилю:

Мати божа, царице небесна,— гукала баба в саме небо,— голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики.

Або (з монологу матері головного героя):
Щоб тебе, проклятого, земля не прийняла!
І щоб твоя дітонька, твоя ж кровиночка, тобі відплатила за всі муки людські!»

У цих словах — не жорстокість, а біль і праведний гнів простої жінки, котра через образи «дітонька», «кровиночка» не втрачає людяності навіть у проклятті. Її «пестливість» — не ніжність, а крик душі матері, яка проклинає зло, а не людину. Саме ці суперечливі, глибоко народні інтонації роблять мову Довженка живою, справжньою, незабутньою.

Тетяна Петрівна, ведуча заняття, зупинилася на особливостях жанру «Зачарованої Десни» - кіноповісті. Кіноповість — це літературна форма, що поєднує образність художнього слова і динаміку кіносценарію. Довженко створив новий тип літератури, де кадри мисляться через слово, а слово — через зорове сприйняття. Його кіноповісті — це своєрідна симфонія зорових образів, у яких реальність переходить у поезію. І це один з елементів українського поетичного кіно, яке започаткував Олександр Довженко, а надалі продовжили видатні режисери України: Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук…

Також учасники розібрали значення незнайомих для них слів — сурдук (верхній чоловічий одяг); погребня (дерев’яна перегородка чи поміст на горищі); коливо (обрядова страва з пшениці, меду та родзинок, яку готують на поминальні дні) тощо.

Так промайнув ще один день у мовно-літературній вітальні «Дивослово» — день, наповнений пізнанням, теплом і вдячністю. У час, коли над Україною лунають сирени, літають ворожі ракети й «шахеди», гримлять вибухи, люди шукають не лише безпеку, а й духовну опору. І саме тут, серед книг, добрих розмов і щирих сердець, народжується це відчуття — що ми є, що живе наше слово, що ми долучаємося до нашої культури і зберігаємо пам’ять про її видатних діячів.

У «Дивослові» кожен може знайти себе — хто спокій, хто натхнення, хто нових друзів. Це простір, де українська мова звучить не з підручника, а з життя, де книжка стає співрозмовником, а слово — ліками для душі.

Тож чекаємо всіх охочих наступної середи об 11:00 у читальному залі Одеської національної наукової бібліотеки (вул. Акад. Філатова, 1). Приходьте — щоб зігріти серце теплом спілкування, напитися мудрості з джерела українського слова і відчути, як навіть серед тривожного часу може сходити сонце добра.