Щодня без винятку ми бачимо, чуємо й читаємо дурниці. Водночас усі їх роблять, думають, перетравлюють і говорять. Усі ми час від часу буваємо дурнями, які мимохіть верзуть дурниці без важких наслідків. Та поза щоденним фоновим шумом глупства доводиться мати справу з натовпом фахових, коронованих дурнів, дурнів із великої літери. І в цих дурнях, хоч де вони нас спіткають, на роботі чи вдома, немає нічого смішного. Тож чому їхня «популяція» збільшується, перетворюючи дурість із вади на еталон?