Сергій Шелухин: життя на вівтарі української національної ідеї

Мусимо твердо знати наші права й їх основи, підстави й історію, щоб в кожному випадку оборони чи змагання вміти всім і кожному все пояснити, формулювати і переконливо аргументувати. Треба знати істину про наше національне ім’я «Україна» й «Українці» та при потребі вміти пояснити походження, зміст і значіння його.

Сергій Шелухин

На початку жовтня 2024 року українці відзначали 160 років від дня народження Сергія Павловича Шелухина — українського юриста, історика, дипломата, громадського і політичного діяча, педагога. «Сучасники називали його оборонцем української національної ідеї, а дослідники вбачали у його діяльності своєрідний “правовий вимір” українського державотворення», — зазначає відома українська історикиня Тетяна Осташко. Проте ім'я Шелухина, як і багатьох інших діячів, які відіграли важливу роль в українському національному русі та зробили вагомий внесок у науку, замовчувалося в радянський період, а його діяльність залишалася поза увагою науковців. Лише в незалежній Україні постать Сергія Шелухина поступово повертається до суспільного та наукового простору.

Сергій Павлович Шелухин (псевдоніми: С. Павленко, С. Просвітянин, С. Кондратенко та ін.) народився 6 жовтня 1864 року в селі Деньги, Золотоніського повіту (нині — Черкаська область). Його родина мала дворянське походження та вела свій рід від полтавського старшинського роду Шолух. Перші знання він здобував вдома, де одним із його вчителів був Іларіон Бойко, син сестри Тараса Шевченка. Пізніше Шелухин продовжив навчання у Лубенській класичній гімназії, де вже в 8-му класі написав підручник з тригонометрії. Після закінчення гімназії обрав для навчання фізико-математичний факультет Київського університету, однак згодом перейшов на правничий факультет. Паралельно з юридичними дисциплінами вивчав предмети, що викладалися на історико-філологічному факультеті, відвідував лекції професора Володимира Антоновича, якого вважав своїм вчителем та натхенником у громадській справі. Сергій Шелухин згадував, що відвідував лекції вченого, які той читав у своїй квартирі для найближчих осіб.

Університетські роки стали для Сергія Шелухина стартом його наукової кар’єри. Перші наукові статті з історії права, зокрема аналіз «Руської Правди», здобули високу оцінку викладачів, які навіть рекомендували йому продовжувати дослідження в цій галузі та залишитися в університеті як професорський стипендіат. Однак, через необхідність думати про заробіток, Шелухин був змушений відмовитися від наукової кар’єри. У 1888 році він завершив навчання та почав шукати роботу. В Єлисаветграді (нині — Кропивницький) обійняв посаду кандидата на судові посади в окружному суді, обирає спеціалізацію з цивільного права та пройшов усі щаблі кар'єри у сфері кримінального права. Шелухин також був почесним мировим суддею Кам’янець-Подільської мирової округи, головував на засіданнях з’їзду мирових суддів, а згодом став прокурором Кишинівського окружного суду.

У 1902 році Сергій Шелухин разом із родиною переїхав до Одеси, де протягом наступних 15 років працював в на судових посадах. Родина Шелухина проживала у двоповерховому будинку на вулиці Херсонській (нині — Пастера), 36, кв. 7.

На момент прибуття до нашого міста Сергій Шелухин уже був відомий в українській літературі під псевдонімом Сергій Павленко. Його цикл поезій, до якого входили твори «Весна», «Як не плачемо ми», «На вічну пам'ять Шевченкові», «З пісень про вітчизну», «Рибалка», «Я мучусь душею і серцем страждаю», було опубліковано у львівському журналі «Зоря». Там були також надруковані його переклади творів Володимира Короленка, Григорія Мачтета та англійського поета Томаса Мура. В Одесі Шелухин продовжував активно займатися літературною та перекладацькою діяльністю. У 1904 році в збірнику «На вічну пам'ять Котляревському» він опублікував свої вірші «Спочило серце» і «Добро посію я в народі», а також переспів вірша польського письменника Корнелія Уейського під назвою «Агар в пустині». Ім'я Сергія Павленка, себто Шелухина, з двома поезіями: «Дарма!» та «Зимньої ночі», знаходимо і в альманасі «Багаття», який вийшов у 1905 під упорядкуванням Івана Липи.

Сергій Шелухин активно долучився до українського громадського життя міста. Неодноразово виступав із доповідями в «Народній аудиторії» та брав участь у роботі Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті. Був членом багатьох культурно-освітніх організацій: Одеського товариства історії та старожитностей, одеських юридичного та бібліографічного товариств, Одеського відділення Російського технічного товариства. Входив до Одеської громади, після її розколу на стару і молоду, за спогадами Євгена Чикаленка, Шелухин очолив молоду громаду. У 1908 році разом з Іваном Луценком став одним із засновників товариства «З’єднаних слов’ян», яке об’єднувало представників різних слов'янських народів, зокрема сербів, болгар та українців. Його статті та нотатки публікувалися в одеських газетах «Одесские новости» та «Одесский листок», а також у київських і галицьких виданнях.

Статут українського товариства «Просвіта» в Одесі. – [Одеса], [1905]. – 8 с.; Одчот українського товариства «Просвіта» в Одесі за 1906 рік. – Одеса, 1907. – 32 с.

Після революційних подій 1905 року в Одесі стало можливим офіційне заснування товариства «Просвіта». 25 листопада того ж року одеський градоначальник затвердив його статут, що дало старт активній діяльності організації. На першому зібранні, яке відбулося 9 січня 1906 року, Сергій Павлович Шелухин був обраний заступником голови правління. Новостворене товариство ставило собі за мету сприяти розвитку української культури і підвищенню національної свідомості шляхом освіти рідною мовою, створенню національних шкіл, бібліотек, лекцій, вистав тощо. В Одеській національній науковій бібліотеці зберігаються примірник статуту товариства та його звіти за різні роки, що дає можливість дослідникам дістати уявлення про діяльність просвітян. У відділі рідкісних видань та рукописів ОННБ також зберігаються листи Сергія Шелухина до Михайла Комарова.

Одеська «Просвіта» багато уваги приділяла лекційній пропаганді культурних здобутків українського народу. Прикметно, що Сергій Шелухин на вечорах «Просвіти» впродовж 1906 року виступав аж вісімнадцять разів. Його реферати були ґрунтовними дослідженнями в царині української історії та літератури. Тематика доповідей охоплювала широкий спектр питань: «Прикмети і характеристика українського, московського і польського національних типів в антропологічному огляді», «Про назви Україна, український, Велика і Мала Росія, великорос, малорос», «Минулий стан українського народу», «Схема "русской истории"», «Договір 1654 року» (Богдана Хмельницького з московською державою), «Про Мазепу в його поезії», «Котляревський в історичній перспективі», «Тарас Шевченко — народний поет», «Про Лесю Українку» та ін. Два реферати були присвячені краєзнавчим темам: «Біляївці та ясчани і їхні сусіди колись і зараз» та «Німецькі колонії в Херсонщині». Тексти багатьох його рефератів були втрачені разом із одеським архівом Сергія Павловича, а деякі з них згодом перетворилися на монографічні праці, що стосувалися української політології та історіографії.

Вісті : політична, економічна, наукова і літературна газета / ред. Л. Шелухина. – Одеса, 1906

Вірною помічницею та соратницею для Сергія Шелухина була його дружина — Любов Миколаївна. Вона була серед ініціаторів проведення в Одесі різдвяних свят для дітей та інших заходів. Ці святкування стали доброю традицією. Так, у 1907 році на різдвяну ялинку, організовану в приміщенні «Просвіти» (вул. Софіївська, 30), завдяки зусиллям дружин просвітян, зібралося близько трьохсот дітей, які були в національних костюмах та співали і декламували українською мовою. А в 1906 році Любов Шелухина стала редакторкою газети «Вісти» — однієї з перших українських газет в Одесі.

Труды Четырнадцатого Археологического съезда в Чернигове [1908]–1909. / под ред. гр. Уваровой. – Т. 3. – Москва, 1911. – VII, 469, 136 c., 10 л. табл.

У 1908 році С. Шелухин взяв участь у ХІV Всеросiйському археологiчному з’їздi в Чернiговi, де виступив, попри всі застереження, українською мовою, що мало засвідчити сприйняття української мови не як «наречия», а як самодостатньої мови в науцi. Виступ С. Шелухина українською мовою викликав овації присутніх та незадоволення голови з'їзду графині Парасковії Уварової, яка навіть висловлювала погрози стосовно вченого. Це був перший з'їзд, де українська і російська мови звучали водночас. Обидві доповіді Сергія Павловича знаходимо в третьому томі «Праць чотирнадцятого археологічного з'їзду в Чернігові».

Устав Одесскаго Украинского Клуба = Статут Одеського Українського Клуба. – Одесса, 1910. – 44 с.; Звіт Одеського українського клуба за 1910 рік. – Одеса, 1911. – 24 с.; Звіт діяльності музич.-драматичної спілки «Українська Хата» в Одесі за 1912 рік. – Одеса, 1912. – 12 с.

У 1909 році одеську «Просвіту» було закрито. Однак колишні громадівці та просвітяни прагнули зберегти український осередок в Одесі. Вони створили спочатку «Український клуб», а потім товариство «Українська хата». Сергій Шелухин був діяльним членом обох організацій.

Шелухин С. Значіння Рідної Мови для народности й творчости. – Київ : Укр. учитель, 1911. – 32 с.

Сергій Шелухин, виступаючи переважно українською мовою та регулярно цитуючи класиків національної літератури, прагнув утвердити статус рідної мови як «самодостатньої та наукової». У 1905 році він став автором першого юридично обґрунтованого українського меморандуму, в якому відстоювалися права на використання української мови. Шелухин наголошував, що з наукової точки зору нашу мову слід називати українською, а не малоросійською. Посилаючись на юридичні аргументи меморандуму, Академія наук у Петербурзі була змушена визнати право українського народу використовувати свою мову, зокрема у видавничій діяльності. Цей документ відіграв значну роль у визначенні правового статусу української мови. Погляди С. Шелухина на мовне питання найбільш повно відображені у його статті «Значіння рідної мови для народності та творчості», яка вийшла також окремим виданням у 1911 році. У ній учений виступив на захист української мови й навів аргументи проти русифікаторської політики уряду.

[Шелухин С.] Чи бути чорноморській Німеччині?. – Золотоноша : Тип. Лепского и Вурмана, 1913. – 102 с. – На обкл. і тит. арк. : С. Павленко.

У 1913 році в Золотоніській друкарні Сергій Павлович за власний кошт видав книжку «Чи бути чорноморській Німеччині?». У ній він виклав свої роздуми щодо розвитку південної території України та економічного становища німців на Херсонщині.

Шелухин С. Немецкая колонизация. – Одесса : Изд. Акционерного Южно-русского о-ва Печатного дела, 1914. – 8 с.

Книжка була створена на основі доповідей, прочитаних на зборах Київського юридичного товариства при університеті Св. Володимира і на засіданні Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті.  У ній Шелухин порушив актуальне на той час питання поширення німецького землеволодіння на півдні України. Господарська діяльність німців-колоністів супроводжувалася масштабною закупівлею землі, що призводило до розорення корінного населення. Праця викликала значний резонанс серед громадськості, тому в 1918 році вона була також опублікована французькою, у 1923 – українською мовами, а в 1938 – вийшла в чеському перекладі.

Революція 1917 року стала каталізатором для українського національного руху, і Сергій Шелухин опинився в самому епіцентрі подій. Після Лютневої революції йому запропонували посаду в селянському департаменті Сенату в Петрограді, але Шелухин вирішив, що його місце — в Україні, де він докладатиме зусиль для розбудови національних державних інституцій. Уже в березні 1917 року він очолив Одеський український керівний комітет, який об’єднував представників українських партій та організацій, що виступали за незалежність, всупереч поширеним тоді ідеям федералізму та автономії. Під керівництвом Шелухина комітет активно пропагував ідеї самостійності України та зумів заручитися підтримкою багатьох військових частин, які пізніше були українізовані. Комітет також організовував курси українознавства, де С. Шелухин особисто читав лекції про історико-правові підстави незалежності України. Він також був одним із фундаторів Одеської військової української ради, до якої увійшли представники окремих військових частин армії та флоту.

Сергій Шелухин був активним членом одеського осередку «Товариства українських поступовців», яке відіграло важливу роль у створенні Української Центральної Ради в Києві — органу, що став координаційним центром для всіх українських національних сил. На Всеукраїнському національному конгресі Шелухина обрали до складу Центральної Ради як представника від Херсонської губернії. Після цього він залишив Одесу і переїхав до Києва, щоб продовжити там свою діяльність на благо української державності.

У грудні 1917 року Сергій Павлович обійняв посаду Генерального судді Української Народної Республіки. А після проголошення незалежності УНР у січні 1918 року його призначили міністром юстиції в уряді Володимира Голубовича. За часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського Шелухин був членом Державного Сенату. Саме він підготував перший офіційний документ щодо державного статусу української мови. У зверненні до прем’єр-міністра Федора Лизогуба він наголошував: «Відмова від державної мови — це не лише зречення національної ознаки української державності, але й величезна неповага до душі й совісті народу». Про високий державний авторитет Шелухина свідчить і те, що йому доручили очолити українську делегацію на переговорах з радянською Росією в 1918 році, де він проявив значні дипломатичні здібності й послідовно відстоював інтереси України. Після падіння Гетьманату в грудні 1918 року Шелухин знову обійняв посаду міністра юстиції в уряді Директорії, одночасно обіймаючи посаду Генерального прокурора. Варто зазначити, що за всіх українських урядів він показав себе як високопрофесійний фахівець та організатор, який завжди ставив інтереси України вище особистих чи партійних амбіцій.

Як і багато інших свідомих українців того часу, С. Шелухин не визнав більшовицький режим в Україні та у 1921 році іммігрував до Чехословаччини. Життя вченого в еміграції так само було насиченим активною громадською справою. Він брав участь у роботі Громадського українського комітету, який об'єднав українську еміграцію з усіх українських земель та став підґрунтям для створення низки українських наукових та культурно-освітніх установ. З моменту заснування Українського Вільного Університету в Празі науковець, обіймаючи посаду професора карного права, займався викладацькою роботою. Він читав лекції з права та політичної історії, а також був обраний деканом факультету права і суспільних наук (1928–1935), до 1938 року був проректором Українського Вільного Університету. У 1924–1925 роках також викладав право в Українському високому педагогічному інституті імені М. Драгоманова. З 1 листопада 1925 року професор С. Шелухин працював у науково-дослідній установі — Українському Інституті Громадознавства, який згодом перейменували на Соціологічний Інститут. Він обіймав посаду директора відділу правознавства, який був поділений на секції та мав комісію для розробки законодавства. Протягом останніх років життя Шелухин активно брав участь у діяльності Українського правничого товариства в Чехословацькій Республіці.

Сергій Павлович Шелухин помер 25 грудня 1938 року в Празі, де й був похований.

Творча спадщина Сергія Шелухина налічує близько 210 праць, з яких приблизно 60 стосуються історії української держави та права, а близько 10 — питань історичної етимології та топографії України.

Шелухин С. Варшавський договір між Поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року. – Прага : Нова Україна, 1926. – 40 с.

Книга присвячена юридичному аналізу одного з ключових історичних документів — договору від 21 квітня 1920 року, підписаного між Україною та Польщею. Автор детально досліджує як формальний, так і матеріальний аспекти цього договору, зосереджуючи увагу на його правосильності та впливі на національні інтереси України. Шелухин доводить, що договір був юридично безсилим з моменту укладання, однак його наслідки все одно стали обтяжливими для України. У книзі обґрунтовано не лише моральні, а й правові підстави для відмови від цього документа, розкрито приховані мотиви та юридичні пастки, які дорого коштували Україні.

Шелухин С. Звідкіля походить Русь: теорія кельтського походження Київської Руси з Франції : з орієнтовоч. карт. – Прага, 1929. – 129 с. : к.

Ще на початку своєї наукової діяльності Сергій Шелухин почав шукати витоки української державності в Причорномор'ї. Він ретельно вивчив велику кількість цінних рукописних матеріалів та історичних документів, що стосуються походження Русі. Серед них були літопис Самійла Величка, праці французького історика Шарона, грецькі хроніки Логофета та Скіліци, а також арабські джерела, зокрема Аль-Мукадесі та інші. Результатом цих досліджень стала теорія походження Русі з півдня сучасної Франції, яку Шелухин детально розробив уже під час еміграції. Підсумковим виданням стало його дослідження, опубліковане в Празі в 1929 році під назвою «Звідки походить Русь: теорія кельтського походження Київської Русі з Франції».

Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів / відп. за вип. П. Пупін. – Репринт [празького] вид. 1936. – Дрогобич : Бескид, 1992. – 248 с. : іл. (V>14478)

Тема походження української державності стала центральною в наукових працях Сергія Павловича під час національно-визвольних змагань, і саме тоді його дослідження набули ґрунтовного та завершеного вигляду. Шелухин зосередився на історико-правовому обґрунтуванні незалежності України та консолідації українського народу на основі національно-історичних традицій самостійництва. Завдяки його теорії УНР було визнано на міжнародному рівні країнами Четверного союзу (Німецька імперія, Австро-Угорська імперія, Болгарське царство і Османська імперія). У 1921 році у Відні вийшла друком його брошура «Назва Україна (з картами)». А в 1936 році у Празі вийшла ще одна його книга на цю ж тему «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів». У ній Шелухин писав, що назва «Україна» давніша за назву «Русь», що це «імя рідне словянське, утворене собі народом для означення себе й своєї території, свободи, незалежности, боротьби проти поработителів і ворогів народної свободи».

[Шелухин С.] Бжоляний мед – здоровья / передм. І. Луценка. – Одеса : Діло, 1912. – 16 с. – На обкл. і тит. арк. : С  Павленко.

Сергій Павлович був не лише відомим громадським діячем, а й захоплювався бджільництвом. У 1912 році в Одесі побачила світ його книга «Бжоляний мед – здоровья», що вийшла з передмовою Івана Луценка. Навіть під час Першої світової війни, у важкі 1914–1915 роки, Сергій Павлович продовжував працювати над популяризацією бджільництва, займаючи посаду відповідального редактора журналу «Листок пчеловода» Одеського товариства сільського господарства. Перебуваючи в еміграції, він не полишив свою улюблену справу, часто публікуючи свої статті в журналі «Пасічник».

Зленко Г. Лицарі досвітніх вогнів : тридцять три портрети діячів одеської «Просвіти» 1905-1909 рр. / Г. Зленко. – Одеса, 2004. –252 с. (V>62132)

На основі тривалих архівних й бібліографічних пошуків письменник і бібліограф, заслужений діяч мистецтв України Григорій Зленко (1934–2015) розповів про тридцять трьох видатних діячів одеського товариства «Просвіта». Є там окрема розвідка і про Сергія Павловича Шелухина.

Мисечко А. І. Український рух в Одесі наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. / А. І. Мисечко ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова, іст. ф-т, каф. історії України ; наук. ред. В. М. Хмарський. – Одеса, 2006. – 162 с. (V>21077)

У нарисах висвітлюється формування українського організованого руху в Одесі наприкінці XIX — на початку XX століть, акцентуючи увагу на складному процесі його становлення та багатогранній, плідній культурно-освітній діяльності. У збірнику є цікава розвідка, присвячена родині Шелухиних.

Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917—1920 рр. : монографія / Вінцковський Т. С., Музичко О. Є., Хмарський В. М. та ін. — Одеса : ТЕС, 2011. — 586 с. (V>25256)

У монографії за допомогою біографічного методу висвітлюється процес становлення українського національного руху в Одесі та на півдні України, а також складний шлях розбудови української державності в контексті революційних і постреволюційних подій 1917–1920 років, що охопили колишню Російську імперію. Автори використовують широкий спектр архівних джерел та преси, органічно поєднуючи багатий фактичний матеріал із теоретичним осмисленням проявів Української революції в Одесі. Монографія містить глибокі портрети понад тридцяти ключових діячів цього процесу, серед яких і вартовий прав України — Сергій Павлович Шелухин.

Коли кривавивсь і хитався світ : українські літератори на сторінках одеської преси періоду національно-визвольних змагань 1917–1919 років : біобіліогр. довід. / упоряд. Л. М. Бур'ян ; наук. керівник С. А. Гальченко ; відп. за вип. І. О. Бірюкова ; авт. вступ. статей: С. А Гальченко, О. Є. Музичко ; ред. І. С. Шелестович. – Одеса, 2019. –298 с. (XVI>10958)

Виданий Одеською національною науковою бібліотекою біобібліографічний довідник є унікальною працею, що відкриває перед читачами важливі етапи українського культурного життя в Одесі під час революційних подій. Серед імен, що фігурують на сторінках видання, знаходимо й Сергія Павловича Шелухина, який активно публікувався у виданнях «Українське слово», «Вільне життя», «Рідний курінь» та інших, формуючи ідеї та наративи національного відродження в буремні роки Української революції.

Гетьманчук М. П., Турчин Я. Б. Сергій Шелухін: суспільно-політичні погляди та державотворчі ідеали : монографія. – Львів : НТШ, 2006. – 212 с. (V>21928)

Ця праця є першою спробою комплексного висвітлення основних аспектів концепції відродження та шляхів розбудови української державності, запропонованих видатним ученим і громадським діячем Сергієм Шелухиним. Спираючись на його науково-теоретичну спадщину, архівні матеріали, мемуари та періодичні видання, автори аналізують політичні ідеї Шелухина та їхній вплив на формування і розвиток державотворчих процесів в Україні. У книжці розкрито значення його праць у боротьбі за національну самостійність, що є надзвичайно актуальним у контексті сучасних українських реалій.

Пам'ять про Сергія Шелухина вшановано у різних містах України. На його честь названо вулиці у Києві, Золотоноші, Лубнах, а також провулки у Кропивницькому та Черкасах. Нарешті, й в Одесі, в рамках деколонізації та відновлення історичної справедливості, вулиця, яка раніше носила ім’я Олександра Невського, була перейменована на вулицю Сергія Шелухина. Сподіваємось, що в майбутньому на будинку, де він проживав, також з'явиться меморіальна табличка.

Вероніка Стягайло, відділ краєзнавства «Одесика»
Одеської національної наукової бібліотеки