Секція «Державне та національно-культурне відродження України: історія, постаті, інституції»

Презентація монографії С. Маркової та І. Шугальової «Коли той світанок настане? Проєкти “світлого майбутнього” і “щасливого дитинства” від комуністичних творців Голодомору».

markova-svitlana.jpg

Маркова Світлана Василівна доктор історичних наук, директор Інституту дослідження Голодомору  Національного музею Голодомору-геноциду:

Книга писалася 10 років, ми працювали з джерельною базою, зі спогадами, щоденниками, проводили пілотні дослідження з учителями історії, щоб зрозуміти, чи існують ось ті трансгенераційні наслідки між поколіннями. На превеликий жаль, з українцями свого часу не працювали ні психологи, ні психіатри. У нас над цією травмою ніхто не працював. Найбільше страждає третє покоління, з яким не зуміли проговорити цю проблему. Якщо після Другої світової психологи працювали з єврейським населенням, з німецьким  населенням, то українці не проговорили ці речі, отже той біль залишається до сьогодні. Якщо подивитись, яку чисельність жертв визначають науковці серед дітей, то це понад 3 мільйони, уявляєте? Ця книга писалась у вінок світлої пам’яті невинно убієнних українських дітей в роки Голодомору-геноциду. Якщо ви прочитаєте книгу, то вона жахлива, вона складна емоційно, але показує, що ми є і ми будемо! Ми неодмінно завершимо цю історію, наші психотравми, які не дозволяють нам рухатися вперед, будуть подолані. Ми повинні бути впевненими, успішними та вірити у свій шлях розвитку.

Перший розділ – про Український космос, про те, що українці завжди мали самоврядні інституції, з давніх давен формувалися паростки громадянського суспільства. Ми намагалися з’ясувати етимологію. Дуже цікаво було з’ясувати, що різною є етимологія російського слова «ребёнок» (від слова «раб») і українського слова «дитина». Ми мали всі шанси йти європейським шляхом розвитку, якби не ось той злам.

Друга частина книги про нову людину, нову дитину. Адже коли заходили совєти, вони розуміли, що українці їм не потрібні, у них була своя держава, за яку вони будуть боротись.

Монографія написана на основі великої джерельної бази, містить комплексну соціально-демографічну та суспільно-політичну характеристику еволюції українського соціуму в першій третині ХХ ст. Особливу увагу приділено формуванню українського парагромадянського селянського суспільства (виникненню елементів громадянського суспільства) у період з кінця ХІХ ст. до його зламу в роки Голодомору 1932–1933 рр. Проаналізовано створення комуністичним режимом «нової людини», соціально-культурні наслідки, руйнування традиційних для України світоглядних і моральних моделей поведінки. Простежено етапи формування совєцьких міфів «світлого майбутнього» і «щасливого дитинства», процеси індоктринації свідомості молоді та дітей, ідейно-ціннісний конфлікт «батьки – діти». Відтворено катастрофічну ситуацію, яка склалася в дитячих будинках та інтернатах УРСР міжвоєнного періоду. Дослідження розраховано на широке коло читачів: науковців, викладачів, студентів, школярів, краєзнавців, усіх, хто цікавиться історією України ХХ ст.

 

Збереження національної пам’яті: внесок ОННБ у створення джерелознавчої бази
з вивчення Голодомору в Україні 1932-1933 рр.

ivanchenko-anna.png

Іванченко Анна Володимирівна головний бібліограф науково-бібліографічного відділу Одеської національної наукової бібліотеки:

Однією з найбільш суспільно значимих праць нашої бібліотеки за останні 30 років покажчика «Голодомор в Україні 1932–1933 років» – три випуски.

Трагедія Великого голоду 1932–1933 років в Україні впродовж кількох десятиріч категорично заперечувалася КПРС і правлячою верхівкою СРСР. Причини й масштаби її приховувалися не лише від світової громадськості, а передусім від кількох поколінь радянських людей. Ці намагання приховати загибель від штучного голоду мільйонів селян були марними. Про голодомор знали і досить багато писали на Заході. Громадяни демократичних країн отримували інформацію з газет, журналів, книг. Що ж до наших співвітчизників, то їм матеріали про жахливі події початку тридцятих років стали відомі лише після розпаду СРСР, коли очевидці змогли згадувати, розповідати, свідчити, а науковці – працювати в раніше недоступних архівах. З’явилась величезна кількість публікацій, особливо багато – у зв’язку з шістдесятиріччям Голодомору, коли вперше на всенародному, державному рівні вшанували пам’ять жертв трагедії.

Одеська національна наукова бібліотека за спільним проєктом з Фундацією українознавчих студій Австралії склала науково-допоміжний покажчик, який допоможе читачам зорієнтуватись у величезному масиві матеріалів, присвячених Голодомору. Він включає друковані матеріали, видані в багатьох країнах світу впродовж 1932–2000 рр.

Покажчик складається з семи розділів: перший містить публікації офіційних документів та архівних матеріалів; другий – книги й статті загального характеру, наукові розвідки, спогади і свідчення очевидців; третій присвячено вшануванню в Україні та діаспорі пам’яті жертв голодомору. Той самий структурний принцип збережено у кожному з підрозділів наступного розділу, де зібрано літературу про потерпілі від голодомору області. Окремі розділи вміщують публікації про літературні твори, витвори мистецтва й виставки, присвячені цій темі. В останньому розділі зосереджено бібліографічні та методичні матеріали.

Література у розділах згрупована в прямій хронології, в межах року – за видами видань (за алфавітом авторів і назв): енциклопедії, книги, статті з книг, альманахів, журналів, газет. У розділі, що містить матеріали, присвячені увічненню народної трагедії засобами художньої літератури, твори кожного письменника подано за алфавітом назв.

Покажчик складено відповідно до чинних стандартів. Збережено особливості написання у заголовках публікацій, виданих за кордоном. Прізвища іноземних політичних діячів та географічні назви подано за сучасним українським правописом. На жаль, навіть найбільші бібліотеки країни недостатньо укомплектовані українськими зарубіжними виданнями, жодна книгозбірня України не має повного комплекту періодики, виданої поза Україною. Через це частину матеріалів упорядники не мали змоги переглянути de visu, тому опис деяких з них подано у скороченому вигляді: відсутні такі елементи, як місце видання, видавництво, пагінація. Книги, не переглянуті de visu, позначені астериском. Не вдалося встановити також вид деяких джерел публікацій (газета чи журнал), місце друку та розшифрувати всі абревіатури, що зустрічаються у тексті. Публікації, рік видання яких не вдалося встановити, подано в кінці розділів.

Користування посібником значно полегшить предметний покажчик. Упорядники прагнули розробити таку систему предметних рубрик, котра якомога повніше розкривала б різноманітні аспекти проблеми Голодомору. У пошуку матеріалів читачам допоможуть також покажчики: імен, географічний, періодичних видань, видань цільового і читацького призначення. Долучено список абревіатур.

Покажчик містить також карти сучасного адміністративно-територіального поділу України і формування території України за радянських часів, карту «Голодомор в Україні 1932–1933 рр.». Ознайомившись з ними, читач побачить, яка саме територія України була охоплена Голодомором.

При складанні покажчика упорядники користувалися фондами Одеської національної наукової бібліотеки, Національної парламентської бібліотеки, Державної історичної бібліотеки, Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г. Короленка, бібліотеки ім. Івана та Юрія Лип ЦБС для дітей м. Одеси, бібліотеки Іллінойського університету (США). Багато літератури було знайдено в українсько-канадських центрах ОННБ ім. М. Горького та ХДНБ ім. В.Г. Короленка.

 Три випуски містять майже 19 тисяч документів. Перша публікація про Голодомор з’явилася 1987 року, її автор – професор С. Кульчицький, він є науковим керівником усіх трьох випусків покажчика. Співпраця з ним забезпечила належний науковий рівень видання. Напружена робота тривала декілька років. Перший випуск (2002) був визнаний кращим бібліографічним посібником. Це результат сумлінної праці всього колективу бібліотеки, особливо упорядників – Лариси Бур’ян, Інни Рикун, співробітників бібліографічного відділу та провідних редакторів – Марти Десенко й Ірини Шелестович. Усі три випуски здобули високу оцінку фахівців та стали базою для подальших досліджень. Сьогодні ми працюємо над четвертим випуском, наразі зібрано 1 537 документів.

 

Залучення інформаційних технологій у ЦДНТА України для забезпечення доступу
до інформації, знань і культурного надбання України

golubkina-ganna.png

Голубкіна Ганна Сергіївна провідний спеціаліст Центрального державного науково-технічного архіву України:

– Я представляю Центральний державний науково-технічний архів України (ЦДНТА України) – центральну архівну установу, яка забезпечує зберігання документації Національного архівного фонду об'єктів капітального будівництва і промислових виробів, технологічних процесів, наукових розробок організацій та підприємств провідних галузей народного господарства України. Це один із дев’яти центральних державних архівів, які належать до сфери Управління державної архівної служби України. Ми знаходимося в місті Харкові.

Архіви були, є і будуть важливим інструментом формування історичної пам’яті кожної країни, кожної нації, людства в цілому. Архіви сприяють реалізації доступу людини до інформації. Наш архів забезпечує державний облік та зберігання науково-технічної документації (НТД). Ми зберігаємо потужну джерельну документальну базу з історії та розвитку української науки. На сьогодні документальна база ЦДНТА України складає 260 архівних фондів, із них 25 особового походження, 616 782 одиниці зберігання за 1891–2016 роки, 1 305 описів, 1 099 комплексів науково-технічної документації за 1891–2016 роки.

Цей великий масив потрібно систематизувати та згрупувати. В нашому архіві виділено 5 облікових груп комплексів. Швидкий розвиток технологій нового покоління та значне підвищення запитів українського суспільства на утвердження національної ідентичності історичної пам’яті та інвестування у майбутнє зумовили необхідність досить кардинальних змін у архівній галузі, спрямованих на підвищення якості архівних послуг, підвищення позитивного іміджу архівів у суспільстві, удоступнення та прискорення інтеграції України в міжнародний культурний простір. У зв’язку з цим 2020 року Державна архівна служба України вперше презентувала проєкт Стратегії розвитку архівної справи на період до 2025 року. Пропонована Стратегія є рамковим документом, який визначає цілісну систему стратегічних та операційних цілей, на виконання яких спрямовуватиметься реалізація державної політики у сфері архівної справи у найближчі п’ять років.

Інформація та знання визнаються як один із стратегічних ресурсів держави. В інформаційному суспільстві надання безперешкодного доступу до інформації та задоволення інформаційних потреб є вирішальним фактором. ЦДНТА України активно впроваджує цифрові технології для оптимізації різних сфер своєї діяльності. Ми не обмежуємося лише оцифруванням документів, упродовж останніх років забезпечується спрощений доступ до архівної інформації. 2019 року на офіційному вебсайті ЦДНТА України оприлюднено 100% описів документів у форматі PDF. Тепер кожен користувач з домашнього комп’ютера може зайти на наш сайт і переглянути описи усіх документів, які зберігаються в архіві. Віддалена форма доступу стала особливо важливою й ефективною під час пандемії.

 

Армія Н. Махна на Єлисаветградщині на сторінках документів Державного архіву Кіровоградської області (1918-1922 рр.).

kolyechkin-vadim.png

Колєчкін Вадим Петрович кандидат соціологічних наук, провідний науковий співробітник Державного архіву Кіровоградської області:

- Наш Єлисаветградський повіт у роки Української революції 1918–1921 років не належав до регіонів активних воєнних дій. Відповідно, він не входив до ареалу дій такого цікавого повстанського формування, як Революційно-повстанська армія, очолювана Нестором Івановичем Махном. Його армія боролася проти будь-якої державної влади: і проти червоних, і проти білих, і проти Української Народної Республіки. УНР він з ідеологічних міркувань вважав винною в тому, що 1918 року Україну окупували німці, проти яких він активно воював, і навіть після того, як відбулося антигетьманське повстання, німці, зазнавши поразки у Першій світовій, змушені були відступити з України. На території нашого повіту Махно вперше згадується в документах і єлисаветградських газетах на початку 1919 року. 21 січня невідомий загін взяв під контроль містечко Бобринець, розбивши там залогу армії УНР. Наступного дня загін Першого січового полку під командою Тимофія Колісника та Опанаса Данилова розбив цих партизан і вибив їх з Бобринця. Спочатку їх називали махновцями, а згодом з’ясувалося, що це прибічники більшовиків, які підпорядковувались Вознесенському Ревкому. Але і після цього поняття «махновці» як символ анархії, що відбувалась на селі, час від часу виходило на перші шпальти єлисаветградських газет. 1 лютого газета «Республіканець» розповіла, що під Цибулевим одночасно були розбиті махновські та більшовицькі підрозділи. Описували подробиці, що в с. Покровське (40 км від Єлисаветграда) частина махновців була захоплена місцевими селянами і розстріляна, за що махновці пообіцяли розстріляти по 50 селян Покровського за кожного свого вбитого. Проте вже 5 лютого в місті встановилася більшовицька влада, і Махно зник з поля зору єлисаветградських газет аж до травня 1919, коли більшовики звинуватили Махна в розвалі денікінського фронту, оголосили поза законом і намагалися його розбити, хоча часто самі зазнавали поразки від махновців. Це спонукало Махна об’єднатись з іншим ворогом радянської влади – отаманом Никифором Григор’євим, і в травні-червні, після поразки основних сил Григор’єва, вони об’єднались. Є розповідь Махна, що вони напали на Єлисаветград і успішно його атакували. В єлисаветградських газетах є два описи бою –  12 і 15 липня 1919, відбиті червоними. Описи у газетах і у мемуарах Махна схожі, не співпадає лише дата. У Махна це в червні, а в газетах в липні. Або Махно плутає дату, або намагається приписати собі чужі заслуги. Після того, як місто взяти не вдалося, Махно вирішив поповнити свою армію за рахунок григор’євців, і 29 липня 1919 на території с. Сентове, сучасного Олександрійського району, Григор’єва було вбито за наказом та участю самого Махна. Проте це не збільшило його популярність у більшовиків і Махно опинився зі своєю армією між станцією Помічна і селищем Рівне.

У цей же час на територію Єлисаветградщини входять денікінці. Напередодні взяття станції Знам’янка у більшовиків виник конфлікт з селянами Компаніївки і округи. Вони намагалися покарати селян за зрив поставки продовольства. Повстанці з Компаніївки на чолі з Грищенком вибили більшовиків з Єлисаветграда. Ці повстанці покликали денікінців до міста. У багатьох українських виданнях розповідається, начебто самі денікінці вибили більшовиків з Єлисаветграда, але в газетах детально описано, що Єлисаветград був здобутий саме компаніївськими повстанцями, які й запросили денікінців до міста. У білогвардійських газетах «Наша жизнь», «Голос Юга» та альманахах «Народ и армия» і «Война и мир» описуються бойові дії денікінців проти Махна. Повідомлялося, що війська Махна поділено на дві частини, і перша у Шостаківці, 30 км від Єлисаветграда. Це викликало паніку в місті, при чому, коли офіцери місцевого гарнізону заявили, що ні за яких умов не покинуть місто, паніка лише збільшилась. Пішли чутки, що офіцери так кажуть, бо Махно вже в місті. Але розповіді про те, що 21 серпня 1919 року махновці відбили місто у денікінців виявилися неправдою, хоча вони переходять з видання у видання.

Після цього махновці ще двічі з’являлися на території нашого повіту: коли розгромили Рівненський і Новоукраїнський ревкоми, а наступного разу в серпні 1921 року, коли Махно із залишками своєї армії вже виходив з території  Єлисаветградського повіту на територію Румунії. Він уник зіткнень з регулярними армійськими частинами і 28 серпня зник з території повіту.

Короткі висновки. Перше. Махно на території Єлисаветградського повіту був чужим, анархо-комунізм тут не прижився. Селяни віддавали перевагу місцевим отаманам різних орієнтацій, а Махно тут не почувався як вдома. Друге. Регіональні архіви мають досить цікавий матеріал, який може доповнити навіть серйозні центральні видання.

 

Історико-краєзнавча складова в діяльності Миколаївського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.

volos-olga.png

Волос Ольга Василівна доцент кафедри філософії освіти, теорії й методики суспільствознавчих предметів Миколаївського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти:

– Останні 30 років інститути післядипломної освіти зробили дуже й дуже багато. Історико-краєзнавча складова завжди була присутня в діяльності і Миколаївського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.

Наприкінці 80-х років у нас відкрито Кафедру україністики. Кафедра очолила увесь історико-краєзнавчий напрям в роботі як з учителями, так і з безпосередньо учнівською громадою. Кафедра почала з того, що заявила вголос про нашого земляка, відомого в Україні та за її межами історика Миколу Аркаса, видавши його книгу «З родинної хроніки. Поезії. Дума про похід на половців Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича у 1185 р.». Ідея видати цю книжку була підтримана у Києві. Тут вперше була опублікована поезія Миколи Миколайовича, а також бібліографічний покажчик «Династія Аркасів у Миколаєві». Це стало поштовхом для роботи інституту з пошуку нових ідей щодо залучення до історико-краєзнавчих пошуків і досліджень як педагогічної громадськості, так і учнівства. У ці ж роки інститут працював над виданнями для різних категорій вчителів, зокрема побачив світ «Методичний вісник для вчителів образотворчого мистецтва ПАЛІТРА». У середині 90-х проведено конференцію «Краєзнавча спадщина у відродженні національної школи», до якої долучилися фахівці з багатьох областей України. Робота тривала й наприкінці 90-х, проводилися різноманітні зустрічі, серед них «Жінки Миколаївщини» про наших землячок, які прославили область в Україні та за її межами.

Наступним етапом діяльності інституту та кафедри на початку двохтисячних було розроблення програми з краєзнавства «Степова Еллада» для середніх навчальних загальноосвітніх закладів Миколаївської області. За цією програмою працювала значна частина навчальних закладів області. Згодом кафедрою та інститутом була видана хрестоматія з історичного краєзнавства у двох частинах «Таїна степової Еллади». Матеріали, зібрані тут, вчителі використовували безпосередньо на уроках. Розуміючи потребу педагогів на місцях, ми запропонували варіативний курс «Етнонаціональна палітра степової Еллади». Програма була розроблена 2009 року та включала науково-методичні суспільствознавчі студії під назвою «Історія і пам'ять» за календарем знаменних дат, студії засідали двічі на рік. Нашими партнерами в проведенні студій були Миколаївський обласний краєзнавчий музей, Миколаївська обласна універсальна наукова бібліотека, кафедра історії та етнології ОНУ ім І.І. Мечникова. На засідання студій приїжджали нащадки Василя Назаровича Каразіна. Не всі знають, що склеп родини Каразіних знаходиться у місті Миколаєві.

Одне із засідань присвятили уродженцю нашої області Борисові Мозолевсьому – українському археологу та поету, дослідникові скіфської старовини. Це його експедиція дослідила відомий скіфський курган Товсту Могилу та відкрила знамениту пектораль. Великий інтерес викликало засідання «Жінка в історичному поступі України». Окрім згаданих студій ми реалізуємо низку проєктів з Миколаївським обласним краєзнавчим музеєм – «Наш край через музейний експонат». У вересні цього року спільно з кабінетом «Освіта Миколаївщини» ми готуємо «Фестиваль вишиванок нашого краю». Наш останній збірник – «30 подій в історії нашого краю», ми видали до 30-річчя відновлення незалежності України.

 

Світоглядний потенціал консервативного інтелектуального доробку представників української еміграції другої половини ХХ ст. для сучасного націєтворення України

muzichko-oleksandr.jpg

Музичко Олександр Євгенович доктор історичних наук, професор кафедри історії України Одеського національного університету імені І.І. Мечникова:

– Велика частина мого життя пов’язана з Одеською національною науковою бібліотекою, зокрема з Канадським центром, який тут працював. У цьому відділі я проводив багато часу.

Всі представники української діаспори, до якого б табору вони не належали – до ліберального, мельниківського чи бандерівського, мають спільне, більшою чи меншою мірою, негативне ставлення до Росії. Але я не про те.

Я про ідею консерватизму, традиціоналізму. Ми зараз маємо загрозу не лише з боку Росії, ми вибудовуємо національний світ, відроджуємо національну пам'ять. Але, пам’ятаєте, коли почалась декомунізація, був відомий лист від знаних вчених про те, що декомунізації не треба, що «не треба розгойдувати човен». То були такі впливові вчені, як Касьянов, Грицак та інші, книги яких видаються тисячними накладами. Там йдеться про неактуальність декомунізації, непотрібність педалювання мовного питання, врахування регіональних особливостей, твердження про те, що націоналізм, традиціоналізм, консерватизм застаріли, а мова-віра-нація – це щось неактуальне. Повністю критикується політика українського ренесансу. Давайте просто їздити асфальтованими дорогами, незалежно від того, куди вони ведуть, хоч в ГУЛАГ, хоч у Дахау, або залишимо все так, як є. У цьому нема нічого нового, бо це – сутність лібералізму. Лібералізм каже: давайте відпустимо ситуацію і сильніший випливе. Але не враховується момент, що часто випливає цинічніший і хитріший, а це не означає, що він кращий. До лібералізму домішується лівий лібералізм. Лівацтво відроджується, у Німеччині встановлюються пам’ятники Марксу та Леніну, стверджується позиція, що лівий рух, соціалізм, комунізм – це не так вже і погано, незважаючи на деякі збочення, але це важливі речі, які надалі треба розвивати в Україні. Ці течії підтримуються в дуже багатьох впливових колах в Україні. Так ось, представники української еміграції чудово усвідомлювали цю небезпеку, яка постала перед українським середовищем і світом. Коли читаєш їхні тексти, розумієш, що вони усвідомлювали ситуацію в українському світі, в діаспорі, в світовому контексті – це те, чого зараз бракує нам. В Україні ми часто сприймаємо ситуацію в контексті українському чи східноєвропейському.

До спадщини післявоєнної української еміграції варто придивитися дуже уважно. Які прізвища? Найперше Дмитро Донцов. Якщо стисло, то разом з аниросійськістю та антирадянськістю він звертав увагу на те, що Західний світ теж переживає період національної індеферентності, споживацтва, які ускладнюють просування націоналізму, традиціоналізму, консерватизму, за поширення яких боровся Дмитро Донцов. У цьому разі йшлося не про тоталітаризм чи ретроградство, в чому його часто звинувачували, а про те, що, модернізуючись, не варто втрачати своє обличчя. Серед менш відомих людей – Дмитро Бучинський з Іспанії, який належав до кола знайомих Йосипа Сліпого. Він розробляв подібну тематику, вважав, що є дві небезпеки – небезпека комунізму і небезпека лібералізму капіталістичного світу, який може стерти національні відмінності між людьми, і перед українцями може постати загроза втрати національного. Це особливо актуально для діаспори на чужині, де процеси асиміляції тривали й тривають. Течія консерватизму й традиціоналізму дуже потужно представлена у працях представників релігійних кіл. Це коло митрополита Іларіона (Івана Огієнка) – публіцист і богослов Степан Ярмусь, свого часу секретар Огієнка, та радник Йосипа Сліпого Іван Лужецький.

Індивідуалізована західна людина поза власними інтересами ніяких вартостей не бачить, не визнає й не хоче знати. Це тип людини, з яким доводиться стикатись на кожному кроці. Тобто це суспільство споживацтва, ми часто бачимо, як люди, особливо молоді, кажуть, що їм взагалі байдужі традиції, мова, культура. Аби був набитий шлунок, аби була дорога машина тощо. Чим загрозлива така філософія? Тим, що така людина стає вразливою, випадає з кола громадян, вона не буде поширювати культуру, не буде захищати Батьківщину, вона є маніпульованою особою, якою можна рухати. Власне, цей тип людини, домінує не тільки в Україні (треба розуміти контекст, в якому відбулись останні президентські вибори), але й у світі загалом. Тому ми бачимо в багатьох країнах при владі популістів. Популізм спирається на ідеї бездуховності, він розрахований на неосвічену споживацьку масу, яка не читає і нічого не хоче знати, і це є головний колективний ворог світової культури, світової цивілізації.

Отже висновок: до спадщини української еміграції, особливо післявоєнного періоду, слід придивитись і під загальним філософсько-богословським кутом зору. Зараз ми святкуємо Незалежність України, але в тій же Одесі планується черговий провокативний ЛГБТ-марш, де серед іншого будуть заявлятися гасла «Смерть нації!». Вони наймають спеціальних людей, які в них щось кидають. Створюється медіа-картинка, що Україна – дика країна. Тобто це теж метод гібридної війни, і з цим боротися дуже важко, знаючи тенденції на Заході. Але ми не маємо допускати ті речі, які не вкладаються в українські традиції, ментальність тощо, і про це вже у 50–70-х роках писали в українській еміграції. Нам дуже важливо зберегти консерватизм, традиції, сім’ю, мову, культуру. Без загальної світоглядної бази – це нереально у нашому складному світі.

 

Діяльність антибільшовицьких підпільних організацій в Одеській губернії у 1921 р.: джерелознавчий аспект.

shishko-oleksandr.jpg

Шишко Олександр Григорович доктор історичних наук, доцент кафедри соціології, філософії і права Одеської національної академії харчових технологій:

– Тема моєї доповіді звернена до подій сторічної давності – часу, коли відбувалася активна підготовка до проведення Другого зимового походу армії УНР, метою якого було покінчити з більшовицькою окупацією, що призвело б до відновлення Української Народної Республіки.

1921 року на теренах Одещини існувала ціла низка підпільних антибільшовицьких організацій, діяльність яких донині переважно відображена у архівних документах і періодиці. Це пов’язано з тим, що в радянський період увесь цей масив джерел був недоступним, а до 2015 року малодоступним. Недоступними були документи, які залишалися на тимчасовому зберіганні в архівних підрозділах управлінь СБУ. Таким чином, лише 6 років існують умови, які дають змогу на основі всього комплексу джерел дослідити тему діяльності підпільних антибільшовицьких організацій. Ці джерела потребують критичного підходу, адже левова їх частка створювалася партійними та каральними органами того часу з огляду на особливості поточного моменту, тому нерідко свідомо спотворювали хід подій. Поки що виявлено дуже мало альтернативних джерел, які могли б дати можливість максимально об’єктивно відтворити історичний процес того періоду. Зважаючи, що наша конференція відбувається в стінах ОННБ, ми маємо змогу зробити акцент на матеріалах періодичних видань, які зберігаються у фондах цієї поважної установи.

Газета «Вісті – Известия» містить матеріали, в яких колегія Одеської губернської НК (ОГНК) у вигідному для себе світлі подавала відомості про підпільні організації: врангелівську, Одеський повстанський комітет, Тираспольську, Вознесенську, Первомайську петлюрівську. Наразі не вдалося виявити матеріали про Балтську підпільну організацію та польську підпільну організацію, про існування яких відомо з протоколів засідання ОГНК. Обидві організації було ліквідовано.

Опрацьовані архівні джерела дають змогу зробити певні узагальнення. Впродовж 1921 року колегія ОГНК постановила розстріляти 1292 особи, з них 536 осіб було страчено за обвинуваченням у приналежності до підпільних петлюрівських організацій, а 175 осіб – до іншого роду підпільних організацій, зокрема врангелівської па польської. Таким чином, український визвольний рух (або петлюрівський, як він називався в джерелах того часу) був більш масовим, а терор проти учасників цього руху був значно масштабнішим.

1922 року, коли ще були свіжими спогади про події попереднього року, журнал «Армія і революція», який зберігається у фондах ОННБ, опублікував статтю «Петлюрівська авантюра 1921 року», автор якої назвав боротьбу з петлюрівцями «…одним з найбільш важких випробувань, які були пережиті нашою республікою». Серед названих підпільних петлюрівських організацій вирізнявся Одеський підпільний комітет, покликаний відіграти вирішальну роль у повстанні проти радянської влади, яке мало стати важливим чинником успішного проведення Другого зимового походу армії УНР. На важливу роль цього комітету вказує той факт, що в газеті «Вісті-Известия» двічі з’являлися матеріали (в серпні та вересні) про цей комітет. Варто зауважити, що газетні матеріали про підпільні організації зазвичай мали три складові: 1) відомості про діяльність цих організацій (перевірити достовірність складно); 2) набір пропагандистських кліше, покликаних подати діяльність цих організацій у виключно чорних тонах; 3) вони часто містили список жертв політичного терору з коротким викладом обвинувачень щодо них.

З газет отримуємо відомості: «Всі заходи Одеського повстанського комітету були спрямовані на досягнення основної мети – повалення радянської влади в Україні шляхом систематичної воєнної підготовки масового повстання на момент збору продподатку, який був основним фактором забезпечення існування Радянської Федерації. Супутніми завданнями були розгром Комітетів незаможних селян як органів радянської влади на селі, провокування широких селянських мас на поголовне вбивство всіх комуністів, сільської бідноти і радянських працівників».

З інших джерел відомо, що підпільники планували встановлення демократичного режиму, який передбачав загальні вибори, повернення землі селянам. Але в радянських газетах про це не писали. У більшовицьких газетах формувався негативний образ петлюрівців, як до цього мазепинців, а згодом бандерівців. Важливе значення для дослідників мають протоколи засідань ОГНК, які зберігаються в галузевому архіві СБУ.

Таким чином, наявна джерельна база дає можливість більш детально відтворити події історичної давності, а саме – діяльність антибільшовицьких організацій, зокрема петлюрівських, і головне – вшанувати пам'ять тих українців, які 1921 року зробили відчайдушну спробу позбутися ненависного більшовицького режиму.

 

Діяльність Українського інституту національної пам'яті протягом 2020 року: виклики та перспективи.

gromovich-ulyana.png

Громович Уляна Олександрівна головний спеціаліст Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам'яті:

– Для кожної держави в світі важливим є зміцнення національної ідентичності та спільної ідентичності громадян. Складовою цього процесу є політика національної пам’яті, яка теж повинна дати відповідь на питання «Хто ми такі?». В Україні установою, яка займається цією роботою, є Український інститут національної пам’яті, ідея створення якого належить Вікторові Ющенку.

Український інститут національної пам'яті (УІНП) – центральний орган виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра культури.

Основними завданнями Інституту задекларовано: посилення уваги суспільства до історії України, забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у XX столітті та здійснення заходів з увічнення пам'яті учасників національно-визвольної боротьби, жертв голодоморів та політичних репресій.

Південний міжрегіональний відділ УІНП охоплює Одеську, Миколаївську, Херсонську області та Крим. 

Основні заходи, проведені Південним міжрегіональним відділом УІНП у 2020 році: 

  • Видання «Пам’ять роду», яке містить 16 історій родин, що пережили геноцид 193–-1933 років. Його презентація відбулася в ефірі «Українського радіо». З 25 по 28 листопада 2020 р. в ефірі цього ж радіо читались окремі історії з книги. Також презентація видання відбулась у Харкові та Одесі.
  • Міжрегіональні відділи Інституту були співорганізаторами меморіальних та інформаційно-просвітницьких заходів на вшанування Героїв Небесної Сотні у Харкові (меморіальний захід «Хто вмирає в боротьбі, у серцях живе навіки»), Чернігові (круглий стіл «Вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні на Чернігівщині»), а також у Вінниці, Полтаві, Одесі, Дніпрі.
  • Цикл анімаційних роликів про історію степової України «Південь без міфів»: 1) про заснування та ранню історію Одеси; 2) про заснування та ранню історію Дніпра; 3) про заснування та ранню історію Маріуполя; 4) російські імперські міфи щодо історії Півдня України. Відео були оприлюднені на онлайн-ресурсах Інституту, їх активно поширювали ЗМІ. Загальна зафіксована кількість переглядів станом на лютий 2021 р. – близько 580 000. Цикл продовжиться до кінця 2021 року.
  • Серія роликів «Український південь», покликаних відновити національну пам’ять у Південній Україні та деконструювати міфи про заселення цього регіону. До серії увійшло 5 роликів: 1) «Український південь. Аккерманська фортеця»; 2) «Український південь. Я – мазепинець»; 3) «Український південь. 600-річчя Одеси»; 4) «Український південь. Некрасівські козаки»; 5) «Український південь. Ханська Україна». Відео були оприлюднені у січні-лютому 2021 року.
  • Співробітники Південного міжрегіонального відділу Інституту ініціювали онлайн-екскурсії місцями Південної України, історія яких розвінчує російські імперські та радянські міфи щодо цих територій. Знято, змонтовано та опубліковано на сторінці відділу у фейсбуці 15 роликів-екскурсій.
  • Видано монографію «Нариси з історії освоєння Південної України XV–XVIII ст.» (600 примірників) та комплекти карт з історії України для музейних експозицій (24 примірники).

Діяльність щодо подолання російських імперських міфів про історію України:

  • У 2020 р. Інститут приділяв увагу мало знаним сторінкам історії Південної України та спростуванню російських імперських міфів про цей край.
  • Зокрема, був реалізований науково-просвітницький проєкт про історію степової України, у рамках якого підготовлені історичні інформаційно-аналітичні матеріали за певними темами та довідки щодо часу заснування міст: Дніпра, Маріуполя, Первомайська, Овідіополя, Одеси.

Отже, у 2020 році УІНП у різний спосіб та різними заходами сприяв збереженню національної пам’яті українського суспільства. Діяльність Інституту здійснюється у багатьох напрямах – нормотворення, пошуку, популяризації, освіти, музейному. Потенціал центрального органу влади – УІНП, ще далеко не вичерпаний, лише починає розкриватися та набирати обертів.    

 

Створено: 06.09.2021
Оновлено: 27.09.2021
Переглядів: 3684




© 2024 Одеська національна наукова бібліотека. Всі права захищено. При використанні матеріалів посилання на офіційний веб-сайт Одеської національної наукової бібліотеки обов'язкове.