Пам'яті Олекси Андрійовича Слісаренка

Пам'яті Олекси Андрійовича Слісаренка (справжнє прізвище Снісар) на честь 135-річчя від дня народження літературного діяча доби Розстріляного Відродження (1891–1938).

То потім так здається: вмерти просто.
Велика таїна. Серед заграв!
Могли дожити і до Дев'яностих.
А Тридцять Сьомий нас усіх забрав.
Та разом з вами ми йдемо в майбутнє.
Себе несемо в Родовім Ковші.
Але ми й досі, досі тут присутні
У громі серця.
В блискавці душі.

Антоніна Листопад

Є у поета Олекси Слісаренка чудовий вірш «На пасіці». Натрапили ми на нього випадково.

Дадан. Дуплянка. На березі білій
Іконка праведних Зосима і Саватія.
Над вуликами-кельями день цілий
Кружляє працьовита братія.

Несуть у келії ченці крилаті
Мед золотий і віск на жовті свічі...
Привіт мій вам, працівники завзяті,
Уклін мій вам, невтомні будівничі!

Невпинно цілий день працює братія,
А вечором стихають в кельях шуми руху.
Іконка праведних Зосими і Саватія
Вартує манастир від злого духу.

І одразу ж уявляєш собі не звичайний вулик, змайстрований з дощечок, а маленький монастир, в якому день і ніч кипить робота. А бджоли – це працьовита монастирська братія, яка готує для нас золотий мед. І панує над цим раєм благословенна тиша, яку так любить і оспівує в своєму вірші «Тиша» поет Олекса Слісаренко.

Золотисто зомлівають над землею змії-дзвони —
Надіва вінці червоні
Тиша...

Сірим степом сині роси сивий спокій соти носять,
Заплітає білі коси
Тиша...

Невловимими в'юнами вітри в'ються в вогкій вовні,
Підіймає чаші повні
Тиша...

Шиють шовк осоки сонні, серце солодко сумує...
Луки росами гаптує
Тиша...

Шукаючи матеріали для біографії Олекси Слісаренка, ми переглядали поетичну епопею Антоніни Листопад «Соловки» і звернули увагу на вірш, присвячений поетові, під назвою «Скривджена пасіка: поету і прозаїку Олексі Слісаренку. 1891–1937, 3 листопада, Сандармох». Зацікавилися: чи був пасічником поет, у які роки свого життя він розводив бджіл і піклувався про них, а також тим, хто і коли скривдив його пасіку. Прочитавши вірш Антоніни Листопад, усе зрозуміли.

Назустріч — перекоти-поле,
І та мракобісна міздря.
Хто вигнав їх, босих і голих,
Із власного монастиря?

Ніхто цього не передбачив.
Чи передбачать не схотів?!
Покривджена пасіка плаче,
Ні вуликів, і ні роїв...

На морі лиш мряка і мжичка.
І жодного в душах вікна.
Ні меду, ні воску. Ні свічки.
Навколо — катівня одна.

Закрито й Небесні ворота.
Нема куди діти хрести.
Де лотос, Олексо?! Де лотос?!
По келіях ходять кати.

Ховають хрести у могили,
Єдина диявольська гать!
Вікам відрізаються крила.
Віки уже й не шелестять.

І ні співчуття, ні споживи,
Споконвіку все ціломіць!
Лиш кров червінкова, як пиво,
Все ллється і ллється з в'язниць. 

Червона епоха. Червона.
На лезах одна тільки лють.
На сполох не дзвоняться дзвони.
І бджоли ніде не гудуть.

Вовчани! Де ваша калина?!
Таж вічність плестиме вінки.
Як Снісар до хати ніс сина,
Чому не завили вовки?!

Після цього вірша стало зрозуміло, про яку «скривджену пасіку» писала Антоніна Листопад, що присвятила свою поетичну епопею знищеним діячам Розстріляного Відродження.

Цією скривдженою пасікою стало життя і творчість українських діячів культури, зокрема письменників і поетів, які поставили себе на службу Україні. Був серед них і Олекса Слісаренко. Так одне одному подали руки поети, між якими пролягло понад 70 років, починаючи з того кривавого 1937 року, коли загинув на Соловках Олекса Слісаренко, проживши на світі всього 46 років.

Перша книга молодого поета, яка вийшла 1919 року, має назву «На березі Кастальському». Всі знають, шо Кастальське джерело – це ключ Аполона і муз, вічний подих поезії, який дає натхнення поетам і музикантам, напуває їх любов'ю до поетичного слова. І хто б не зупинився на березі цього джерела, хто б не задивився у його глибінь, хто б не спробував випити з нього бодай краплину, той вічно буде лицарем королеви-поезії і слугуватиме їй своєю творчістю.

Перша поетична збірка Слісаренка сповістила українську літературу, що на світ з'явився молодий символіст, якого більш за все цікавить призначення поезії і який охоплений шаленим бажанням служити їй. Як сказав відомий поет-неокласик Микола Зеров, прочитавши збірку «На березі Кастальському»: «Тут ми маємо діло не з безпосереднім аматором поезії, а з людиною, яка уважно коло себе і свого вірша працює».

Молодий поет привернув до себе увагу співвітчизників і друзів-поетів, і про нього захотіли дізнатись. Факти його біографії були цікавими і дуже насиченими. Слісаренко Олекса Андрійович (справжнє прізвище Снісар) народився в березні 1891 року на хуторі Каніневий Вовчанського повіту на Харківщині. Батько його, Андрій Прокопович, служив у панському маєтку і заробляв мізерні гроші. Великій сім'ї  доводилось вести злиденне жити в скруті аж до 1903 року, коли батькові заробітки збільшилися, після отримання посади управителя маєтку в Сумському повіті. Сім'я жила у селищі Лебедин, на Харківщині. Життя Слісаренків було мандрівним, бо у пошуках заробітків батькові часто доводилось змінювати місце проживання. Але, незважаючи на постійні переїзди, Олекса успішно закінчив сільську школу, виявивши особливі здібності до математики; потім Яготинську двокласну і, нарешті, церковно-приходську школу в селі Сергіївці. Тут він вперше і на все життя захопився українською мовою і класичною літературою.  Як зазначав І. Дузь, «значний вплив на смаки та уподобання юнака мала вчителька словесності С.А. Люмінарська».

Згадуючи цей час, Олекса свідчив: «До 13 років життя не балувало мене розмаїттям і багатством й нічим не відрізнялося від життя схожих на мене підлітків. Тільки тоді, коли я закінчив школу, в моєму житті з'явилося якщо й не багатство, то, принаймні, розмаїття». Після закінчення церковно-приходської школи майбутній письменник рік працює в місцевій конторі, оскільки грошей на навчання не було. Завдяки втручанню дядька, В. Кисильова, який взяв на себе оплату за навчання, Олекса вступив до Кучерівської сільськогосподарської школи на Курщині. Але умови життя, рівень викладання та навчання не задовольняли його, і через два роки він кинув школу, щоб скласти іспит до Харківського середнього сільськогосподарського училища (хліборобська школа), куди і вступив у 1906 році.  Про навчання в цій школі у Олекси залишились найкращі спогади: «В цій школі мене оточували не тільки хороші культурні товариші, а й прекрасні педагоги, з яких я з особливою приємністю згадую Павла Івановича Тиховського, що зміцнив у мені любов до літератури своїми талановитими лекціями, позбавленими тогочасного казенного обскурантизму, та вихователя Петра Олександровича Євецького, що присвятив все своє життя цій славній школі». А найкращим другом був Гнат Михайличенко, з котрим у старших класах вони видавали підпільний журнал «До праці». Цей журнал відіграв у житті Олекси важливу роль, тому що саме на його сторінках відбувся його літературний дебют.

О. А. Слісаренко. Б/д. ЦДАМЛМ України, ф. 996, оп. 1, од. зб. 22, арк. 2.

Слісаренко згадував, що заняття літературою поглинали увесь його вільний час і певну увагу він приділяв лише теоретикам анархізму та класикам політекономії (Петру Кропоткіну, П'єру-Жозефу Прудону, Фрідріху Ніцше й Артуру Шопенгауеру). І хоча в школі діяли осередки соціал-революціонерів та соціал-демократів, він не пристав до жодного з них.

1911 року з'явилися публікації віршів Олекси і в офіційній періодиці, зокрема в журналах «Рілля», «Дніпрові хвилі», «Літературно-науковий вісник», «Маяк», «Промінь», «Рідний край», «Сніп» і «Село».

О. А. Слісаренко. 1911 р. ЦДАМЛМ України, ф. 996, оп. 1, од. зб. 22, арк. 1.

Після закінчення училища в 1912 році Олекса проходив практику в Миргородському сільськогосподарському товаристві,  але посаду агронома за протестом губернатора не отримав, оскільки вважався політично неблагонадійним. І хоча віг встиг вступити на педагогічні курси, вже восени його мобілізували на військову службу в Кутаїсі. Напередодні війни Олекса склав іспит на прапорщика, але звання отримав лише наприкінці 1914 року. Він весь час перебував на фронті, служачи в артилерії. Бажання займатися літературною працею жило в його серці, і дещо він встигав написати. «Але, — за його спогадами, — царська казарма була сумнівним місцем процвітання поезії, так само, як і шанці імперіалістичної війни; а тому за шість років, коли і було щось написано, то його згодом довелося грунтовно переробляти». Був він розумним й активним воїном, його поважала окопна братія і командири. Про ці роки поет згадує: «Із перших років революції я на виборних посадах: член дивізійного комітету, батарейного комітету, голова Української ради 1-ї армії, член президії Армійського комітету 1-ї армії і врешті виборний командир 5-ї батареї 51 артилерійської бригади після жовтня, коли офіцерів було поголовно заарештовано».

Наприкінці 1917 року Слісаренко залишив фронт і приїхав до Києва, сподіваючись зайнятись літературною працею. Але ці наміри здійснити не вдалося і Олекса з дружиною на кілька місяців поїхав до її родичів на Воронежчину. Мрія жити і працювати в Києві не покидає поета. У липні 1918 року він повертається до Києва та бере участь у створенні угруповання «Біла студія», а також співпрацює з журналом «Шлях». Але цілком присвятити себе літературі він не міг, бо життя було дуже важке, а гонорари невисокі. Олекса знаходить роботу викладача в Мироцькому сільськогосподарському училищі, де і працює весь 1919 рік. Саме цього року й виходить його перша поетична книга «На березі Кастальському», етапна для захопленого символізмом Слісаренка, а сам він увійшов до групи символістів «Музагет». Серед його близьких колег були поети і критики Дмитро Загул, Юрій Іванов-Меженко, Яків Савченко. Саме видання «Музагету» було доручено Слісаренкові, саме з цим питанням він звернувся до Симона Петлюри. Але розмова виявилась такою гострою, що Олекса, аби уникнути арешту, був змушений спішно залишити Київ і пішки повернутись у Мироцьке (на Київщині).

Весь цей час письменник займається науково-педагогічною роботою: пише підручник про добрива для грунтів, викладає в Мироцькому сільськогосподарському училищі. Живе в селі Немішаєве, працює заступником директора і деканом сільскогосподарського технікуму. Але налагодити навчальну роботу і господарчу діяльність не вдалося через тогочасний повстанський рух.

У 1921 році Слісаренко повертається до праці агрономом, а вже наступного року очолює агрономічний відділ Київського Губповітуправління та керує сільскогосподарським відділом газети «Більшовик». А головне — пожвавлюється і змінюється якісно його літературна діяльність. Чи давно молодий поет, стоячи на березі Кастальському, пив «творчі води»? Чи давно в його серці разом із зоряним розцвітом склався «кастальський заповіт»?

Співучі скарби серця в екстазі почервонь,
І вуст твоїх торкнеться божествений вогонь?

Поетичними словоспівами Олекса Слісаренко прощається із символізмом:

Не знаю я, чи сповню Кастальський заповіт,
Але в душі буяє вже зоряний розцвіт.

І був цей розцвіт вогняним, бурхливим, як той вітер, що ніс вперед всю молоду Україну. У віршах Олекси Слісаренка з'являються зовсім інші мотиви, які диктувала йому епоха.

...У інеї ліси, немов у мреві,
Ті самі дерева, що знав я їх колись,
За тих часів, коли громовим ревом
Дні буреломні землю потрясли...

О дні прозорі! Кришталі осінні!
Були ви сміливі, прекрасні і страшні!
Як рвались ваші поводи ремінні,
Як червінкова кров горіла на стерні...

...За білим маревом стихає скрип возів,
Колись вантажених понівеченим тілом...
І мовчки я схиляюсь до лози,
До червінкових віт, покритих білим...

Слісаренко продовжує шукати себе. У цей час на життєвій дорозі поета з'являється відомий футурист Михайль Семенко. Разом з ним та Миколою Любченком Олекса брав участь у створенні «Альманаху трьох».

 У 1921 році він стає членом футуристичного об'єднання «Комкосмос», а потім – Асоціації панфутуристів. Як тямуща та розвинена людина Олекса брав участь в окресленні теоретичної платформи панфутуризму і ніколи не зрікався ключових засад футуризму. Він продовжує працювати над поетичним словом, намагаючись пояснити читачеві свою позицію; він писав, що «аби стати в рівень з часом і всегранно відбити змінену  рухом машини психіку, мистецтво мусило викинути  прапор футуризму». Він шкодує, що чутливі поети не зрозуміли цього одразу. Сам же він, людина з тонкою поетичною душею, добре розумів, що саме йому потрібно.

Шукаю я слова простого
Про шпилі городів далеких,
Що стинали мої квіти,
Волошки і сокирки,
Як ішов я з Хатнього
Вовчанського повіту
На протині двох віків.

Він хоче пояснити свою творчу еволюцію, яка перекинула місток з ранніх символістичних творів до жорстокого збуреного життя.

Колись «Кастальський берег»,
Сьогодні шум вокзальний.
Колись квітки, принадки,  
Тепер — отруйні гази,
Черстві слова команди,
Терпкі слова наказів.

Поет розуміє, що «ті дні взялися струпом, зламався віз віків...», «Ми йдем в епоху другу!» — підсумовує Слісаренко свої пошуки сенсу життя. І продовжує шукати своє місце в літературному процесі. Ці пошуки для нього – своєрідний період учнівства, школи. Рішучий розрив символіста Слісаренка робить з нього радикального футуриста. Коли він підготував другу книжку, він дав їй назву «Земними дорогами», і ці дороги були дуже далекі від омріяної Касталії. Його збірка «Поеми» вийшла в заснованому Михайлем Семенком та його однодумцями видавництві «Гольфштром». Діяльна натура Олекси Слісаренка уже не задовольнялась імпресіоністськими малими формами, їхніми шкицами, колекціонуванням мимобіжних вражень у новелістиці раннього українського модернізму. Футуристичні твори Слісаренка дуже різні, і головне в них — не нова «музика молотків», а зболений погляд на нове відродження людини, яка сподівалась від революційних лозунгів нових стимулів для пошуків істини. Так, коли поета вразила загибель Гната Михайличенка, розстріляного денікінцями в 1919 році, він написав короткий, але емоційно точний вірш «Покличем на печаль і тугу».

Покличем на печаль і тугу!
Наш брат огнеокий догорів.
На дороги повіяло з лугу
Тінями диких вечорів.

Над бур'янами сухими
Наша печаль стогне.
Гукнімо з вечорами глухими:
«Воскресни, огне».

Слісаренко, як і кожний свідомий громадянин своєї країни, любив свою землю і у вірші «Україна», гортаючи славні сторінки історії, закликав свою Вітчизну до нового лету в майбутнє:

Україно, Україно,
Твої коні на зорі
Розплескали буйні вина
На червоні прапори.

Мідним кроком
З року в рік —
В світ широкий,
В світлий вік!

На зорі нового дня,
Україно, на коня! 

До групи футуристів належали у 1920-ті роки М. Семенко, Г. Шкурупій, П. Стрільчук, М. Терещенко, Я. Савченко, М. Бажан, М. Яловий, Ю. Яновський. На київському відрізку літературного фронту боролись дві сили: з одного боку, академічна група, а з другого — панфутуристи. У цій боротьбі футуристи відігравали все ж революціонізуючу роль. Але нещастя цієї групи було в тому, що за вишукуванням тріскучих фраз вони не звернули уваги на кування серйозного світогляду. Богемний характер футуристів був однією з причин того, що О. Слісаренко, як і  інші письменники, втриматись у цій групі довго не зміг. По-перше, в цей період він мав уже загальну грунтовну підготовку до літературної праці. По-друге, в своїй автобіографії він писав: «До революції я дивився на свої літературні вправи як на аматорське заняття і друкувався дуже рідко. Друкував переважно лірику... Після революції, зайнятий службою, громадською роботою на педагогічному і земельному фронтах, теж писав небагато, і лише 1924 року, після переїзду до Харкова, в атмосфері кипучої діяльності столиці я центр своєї роботи переніс на літературу і за період 1924–1929 років дав низку творів, що вкладаються в шість-сім томів.

Пізніше, у 1933 році, Слісаренко зібрав свою поетичну творчість у шостому томі «Повного зібрання творів».

Художник В. Кричевський

У 1924 році заступник Народного комісаріату землеробства Одинцов запросив Слісаренка керувати агрономічним відділом Наркомзему. Настав час, коли Олекса 2–3 місяці міг займатись виключно літературною працею. З осені 1924 року він очолив редакцію одного з найпотужніших кооперативних видавництв «Книгоспілка», ініціюючи при тому створення відділів художньої та дитячої, а також сільськогосподарської агрономічної літератури. І тим самим він опинився в центрі літературного процесу, і як організатор з огляду провадження видавничої політики, і як теоретик, бо брав активну участь у літературній дискусії, в обгрунтуванні шляхів розвитку української літератури та її художньо-естетичних засад. Головне ж полягало в тому, що він був творцем цікавої гостросюжетної прози.

Проза Слісаренка особлива в розумінні часопростору. У своїх численних творах він розгортає замальовки зворохобленої, розладнаної, розтерзаної багаторічними збройними повстаннями хворої дійсності, коли знекровленими й знесиленими почуваються не лише люди, але і саме довкілля. Коли рвуться і розпадаються всі зв'язки, стосунки між найріднішими людьми, порушуються всі усталені життєві цикли й ритми.

Незважаючи на юнацьке захоплення поезією символістів, віршами футуристів, найцікавішим Слісаренко став як прозаїк. Причому він належав до апологетів гостросюжетної літератури.

Отже, з 1924 року й почалася серйозна літературна праця Олекси Слісаренка. Того ж року виходить і перша його прозова книжка «В болотах». Деякі дослідники творчості Слісаренка схильні вважати, що в цій книжці прози нічого ні символістського, ні футуристичного не було. Але, якщо вчитатись в матеріал, вдивитись в героїв, одразу помітиш, що окремі ліричні, а часом з іронічним елементом – то явно сліди ультрачутливого символізму, а підвищений інтерес до його «гострого» факту виказував у ньому також колишнього футуриста. А інакше й бути не могло: «чистих стилів» у творчості не буває. Усе там існує змішано, але визначальна перевага надається чомусь одному. Олекса Слісаренко надавав перевагу пригодницько-авантюрному елементові в своєму стилі. Він володів головним улітературній творчості: мав винятково власний погляд на світ і людину в ньому. Основний погляд Слісаренка спрямований був у бік людини, заполоненої екстремальністю. «Що робиться з нею, коли вона опиняється раптом перед фактом несподіванки?» – запитував себе Олекса. І в кожному творі ставив свого героя віч-на-віч із такою несподіванкою. Герой Слісаренка часом непримітний, сірий, маленький; він опинявся здебільшого в глухих, забутих Богом і людьми закутках, а несподіванкою для нього майже завжди була подія, пов'язана з революційним зламом у країні чи підготовкою до такого зламу. І хоча на стиках «малого» і «великого» мала народжуватися жертва, Слісаренко бачить і малює для читача зовсім інше. Він доводить, що означення «малий» щодо людини – хибне: «Мала людина, коли розбудити в ній людське, здатна протистояти найбільшим випробуванням і може стати дійовою особою історії». В процесі такого переродження людина може потрапити в дивовижні, навіть анекдотичні ситуації. 

У 1925 році виходять дві збірки оповідань письменника: «Сотні тисяч сил» та «Плантації». Літературознавець Олександр Білецький відзначав: «У Слісаренка зміцніла репутація «найсюжетнішого» з усіх наших нових белетристів, і з цього погляду прихильники «сюжетності» готові були визнати його за одну з найпередовіших сил у нашій літературі». А однією з головних рис прозаїка, на думку О. Білецького, є життєвість описаних подій: «запах життя в оповіданнях нашого автора сильніший від запаху літератури». Це відбувається тому, що в основі авторової оповіді лежать реалії, взяті переважно з його безпосереднього життєвого досвіду, до того ж такі близькі та упізнавані для читачів. 

У 1930 році, представляючи Слісаренка всесоюзному читачеві, Білецький говорив про другу збірку новел «Камінний виноград», яка вийшла друком у 1927 році: «Від анекдота до новели, що своєю композицією часом нагадувала новелу О'Генрі, від повіствування в третій особі до оповіді авантюрного типу, чудовий зразок якої бачимо в «Президенті Кислокапустянської республіки», а від авантюрної оповіді до оповіді авантюрно-психологічної – такий шлях новеліста Слісаренка». Поступово коло його тем розширюється; анекдотичність зникає; в центрі уваги стає не потішне чи трагічне переплетення обставин, не випадок, а особистості, яких автор ставить переважно в положення антитези. Старе, молоде; темне, заскорузле і розумне – ось у найзагальніших рисах ті антитези, що покладені в основу оповідань і повістей другого збірника «Камінний виноград».

В усій українській культурі цього часу новела «Президент Кислокапустянської республіки» стала загальномистецьким явищем. Яків Мамонтов, український поет, драматург, історик української драматичної літератури, за її мотивом написав сатиричну драму «Республіка на колесах», котра з успіхом ішла в багатьох театрах України, а до десятих роковин Жовтня була відзначена як кращий український художній твір поруч із «Бур'яном» Андрія Головка, «Голубими ешелонами» Петра Панча та ще трьома поетичними книжками – Володимира Сосюри, Василя Бобинського і Олекси Влизька. Не вельми схвальними були відгуки Миколи Зерова та Якова Савченка про творчість Олекси Слісаренка. А от Олександр Білецький зумів не тільки побачити в ній і суто літературні достоїнства, і суспільну її значущість, але й роз'яснити ці достоїнства читачам. Він наголошував, що українського читача багато літ царська цензура відвертала од своєї літератури, як од зарази, отже треба всіляко переборювати цю інерцію: «Треба творити загальнодоступне і захопливе чтиво українською мовою – це не стільки літературне, а й важливе суспільне завдання». І це завдання, на думку Білецького, Олекса Слісаренко виконував успішно.

Ось вони, кілька героїв новел Слісаренка, які здатні своїм життям і навіть своєю смертю відповісти  на питання: «Навіщо жити?».

О.А. Слісаренко.  «Авеніта». Оповідання. Машинопис. 1928 р. ЦДАМЛМ України, ф. 996, оп. 1, од. зб. 3, арк. 1.

В оповіданні «Авеніта» директор дослідницької станції Андрій Васильович Овчаренко метою свого життя обрав вирощення чудодійного злака «авеніти», яким можна буде вивести всю хліборобську цивілізацію на новий. продуктивніший шлях. В ім'я цього він готовий витримати будь-які життєві негаразди. «І хто знає, – говорить він, – може, це моя остання робота, остання можливість виправдати себе, виправдати своє життя...» Коли його дружина пробує натякнути йому, що для здійснення його задуму потрібен якийсь щасливий випадок, бо дослідну станцію ось-ось мають знищити бандити, він рішуче відповідає: «Це не так... Ми не живемо надією на щасливий випадок. Для нас тепер може бути тільки одна надія – на власні сили. То тільки безвольні, слабодухі  люди надіються на якийсь од них не залежний «щасливий» випадок». І хоч автор лишає Андрія Овчаренка майже вмираючим, стікаючим кров'ю від рани бандита, але два мішки із насінням «авеніти» будуть врятовані і послужать людям.

А який прекрасний зразок душевної щирості і людяності дає читачеві герой оповідання «Крючковар»! Онисим Крючковар, рахівник, якого з попередньої роботи викинули за скороченням штатів,  по дорозі на залізничну станцію потрапив у лапи банди Кобця, відомого бандита, що безкарно гуляв по глухих кутках Полісся. Знесилений, голодний, він щохвилини чекає смерті; і раптом серед ночі з розмов бандитів він почув, що вони планують напад на Шепетівський поїзд, а перед  цим збираються розібрати рейки, щоб напад не зірвався. Цілу безсонну тривожну ніч в голові Онисима снують різні плани врятування поїзду від нападу. І коли йому вдається утекти від озброєного бандита, «не страх смерті, а буйна радість наповнювала запалі груди його». Тікаючи від смерті, він «почував свою перемогу. Він напився бадьорого трунку боротьби і переродився. Зникла млявість, вихована роками не дуже важкої, але одноманітної праці. Ніколи ще він так гостро не відчував життя, як тепер у цих нетрях, в оточенні сосен і боліт». І коли він, не добігши до станції, щоб попередити працівників про напад банди, впав, підтятий кулею бандита, небо спалахує рожевими загравами. зустрівши справжнього героя, а не затравлену диким життям людину.

А який чудовий герой оповідання «Ювілей учителя»,  який святкує дев'яностий день народження! Дев'яносто років життя підтяли його міць, сточили енергію, але не вбили звички працювати. Стільки років пройшло, а він пам'ятає кожного зі своїх учнів і весь час думає про те, який прослався перед ними життєвий шлях. Кожного дня народження  до нього приходять його діти – його учні. І хоч їх буває всього четверо чи п'ятеро – це велике свято для вчителя. Ану, згадайте, коли ви в останній раз згадували про свого старого вчителя, не кажучи вже про день його народження? Хто із вас приніс йому свої радісні і сумні спогади і схилив голову до його натруджених рук?

Олекса Слісаренко безмежно любив тварин і багато писав про них. У своїх оповіданнях він сам перетворюється на тварину і розповідає, яким цим живим істотам здається наш збурений світ. Зазирнувши в їхні очі, ви можете побачити себе такими, якими бачать вас вони. Так дивиться на людину собака, яку він бив залізною палицею, душив канатом на шиї. Їй би втекти  від знущань, знайти десь шматок хліба  і теплий куток... Але вона матір – он під тином чекають її молока сліпі цуценята, вищать і повзають в калюжі її крові, яка лишилась після катування... І вона лишається тут, коло них, і підставляє їм свій живіт, сполосований хазяїном, і свої набухлі піпки, до яких цуценята припадають, плямкаючи і одсапуючись. І коли хазяїн дивиться на це, він, великий і дужий чоловік  відчуває, що він маленький і мізерний порівняно з цією собакою...

А що можна сказати про Олексу Слісаренка, який, розповідаючи про життя собаки Зізі і її загибель під колесами трамвая в оповіданні «Шпоньчине життя та смерть» закінчує свою оповідь словами: «А Шпоньчина душа полинула білою хмаркою до престола свого собачого господа бога!»

Незвичайна була ця людина! Юрій Смолич залишив у своїх спогадах колоритний портрет свого старшого приятеля: «Виглядав Олекса Андрійович напрочуд солідно: директор банку, дипломат у ранзі посла, метрдотель у ресторані найвищого класу... взагалі – персона нон грата. Дарма, що походив Слісаренко з сільської бідацької ремісничої родини і в жилах його текла аж ніяк не «голуба», а натуральна червона кров плебея... Шокувало те, що Олекса Андрійович, виходячи з дому, неодмінно брав з собою величезний і туго напханий портфель, в якому він носив переважно пижі, порох та шріт, бо був завзятий мисливець, а також різні риболовецькі причандалля, бо був і заядлий рибалка... Особливо ж дратували його недругів вусики – маленькі, «піжонські», як тоді казали, вусики під самісіньким носом – щось на кшталт Чарлі Чапліна в створеному ним образі «маленької людини». Крім того, з весни до осені Олекса Андрійович носив на голові плескатий солом'яний капелюшок «канотьє» – «крик моди» від кінця дев'ятнадцятого  століття до Першої світової війни. Вдягався Олекса Андрійович вишукано і франтувато, костюми мав від найкращого кравця й віртуозно відпрасовані, а галстук пов'язував найчастіше «метеликом», як в оперних співаків...» Таким його і зобразив на  своєму портреті художник Анатоль Петрицький.

1925 рік. Письменникові виповнилося 34 роки. Крім великої кількості оповідань, він написав три повісті – «Плантації» (1925), «Бунт», «Страта», і два романи – «Зламаний гвинт» та «Чорний ангел» (1929). У повісті «Плантація» автор розповідає про визрівання революційної свідомості в робітничо-селянській масі періоду бунтів і повстань 1925 року. Робітники, все життя експлуатовані на панських плантаціях, раптом прозрівають і стають свідомим борцями за свою гідність. Стиль повісті романтично-піднесений, бо сам матеріал оповіді налаштовує письменника на романтичний лад: «Полем не йшла, а бігла кремезна селянська сила й топтала босими ногами буряки: «Топчи, хлопче, панське добро, бо воно нас топче». Часовими параметрами і проблемним настроєм близькою до «Плантацій» була і повість «Бунт», в якій Слісаренко дає духовно-психологічний аналіз свідомості людей, що відчули смак людської гідності і освіжаючий вплив на людину протесту проти насилля.

Письменник, розвиваючись у своїй творчості, постійно рухається до головного свого твору – роману «Чорний ангел».

У ньому, насамперед, найповніше сконцентрувались усі головні принципи творчої манери письменника: орієнтація на інтригуючу фабулу та динамічний сюжет, на активного героя та психологічну забезпеченість його, соціальну значущість зображувальних подій і їх загально-гуманістичне спрямування. Літературознавець О. Білецький вітав появу роману «Чорний ангел»: «В українській літературі, власне, вперше з'явився добротний авантюрно-революційний роман. Дія в ньому не переноситься в столиці капіталістичного Заходу, часто невідомі й самим письменникам, події не летять одна на одну, як у кіно, а розгортаються закономірно, причому – з наростаючим темпом, завдяки чому досягається велика фабульна зацікавленість. Інтерес до психічного змісту героїв подано не тільки як інтригу, а й через показ живих людей».

Літературознавець Віра Агеєва визначає, що цей роман – про розбрат як у буквальному, етимологічному значенні, так і в сенсі символічному. В ньому йдеться про ранні двадцяті роки на Україні, коли засновувалися перші комуни, коли щойно утверджується червона влада, але ті, хто воював під жовто-блакитними прапорами, ще продовжують відчайдушну боротьбу.

Оповідь ведеться про Полісся, яке в серпні вже засохло й пожовкло, вилискуючи цупкою, як дріт, болотяною травою. Зелену кров з листя випили сірі піски, і тільки сосни незалежно та гордо-зелено тримали віхті своїх верховин. Так само ці сірі безплідні піски й болотяні трясовини випивають кров з людських обличь; «чорна меланхолія» страшною примарою висить чи не над усіма героями роману «Чорний ангел». Сюжетною зав'язкою стає жахлива пожежа Липівської комуни: «у нічній темряві апокаліптично гоготить полум'я, лунають страхітливі вибухи, залишаються величезні вирви». Довколишніми селами ширяться поголоси про Божу кару для нечестивих комунарів, а повітова й губернська влада нічого пояснити не можуть. А насправді тією пожежею закінчилася зустріч двох рідних братів Гайдученків, кожний з яких зробив свій вибір у роки революції. Старший, Артем, засновує в непрохідних лісових хащах, у напівзруйнованому, давно занедбаному шляхетському маєтку прихисток для знедолених людей. Він агроном за фахом, але цей вибір давно його не цікавить. Не дуже цікавлять його й мешканці маєтку – змучені голодом і поневіряннями втікачі. Над усіма ними, як і над  цілим краєм, висить тінь голоду: руйнуються будинки, гниють дерев'яні споруди, ржавіє метал; забур'янений, занапащений грунт уже давно не родить. Як агроном, який розуміє стан і голос землі, Артем Гайдученко знає, що після революції землю треба буде культивувати, обробляти, плекати. Але це після того, як цю землю вріжеться залізний плуг і переоре всю її, підготує для роботи з нею. Зараз же інше поглинає і турбує його: він роками працює над винаходом, що обдарує людство неймовірним джерелом сили; він шукає формули хімічних речовин, з яких будуть видобувати енергію. Ніхто, крім найближчих людей, дружини та молодшого брата, не знає про його роботу і плани на майбутнє.

Роман названо ні ім'ям Артема Гайдученка, який зі своїм винаходом уникає остаточного вибору і ховається від урагану революції, і ні ім'ям Петра Гайдученка – повстанця-петлюрівця, якого закохана в нього дівчина зве «Чорним ангелом». Він не може змиритись  з поразкою, не хоче бути серед тих, «що втікали в печери, озера, ліси», як його брат. Він хоче, аби та неймовірна енергія, яку шукає Артем, допомогла повстанцям в їхній боротьбі. Задля цієї справи він зовсім змінюєтся, стає сухими і жорстоким для свого  брата і своєї нареченої. Він готовий всім пожертвувати задля справи, яку він вибрав: він готовий і сам викрасти секретні формули, сховані його братом, і заставляє свою наречену робити це. І все це, як він відчуває і каже всім, – заради українського народу, якого зраджують ті, хто не з ним. Кінець зустрічі двох братів, які раніше так щиро любили один одного, так розуміли один одного – це безславна і жалюгідна історія винаходу Артема, це омана, за яку заплачено людськими життями. Пожежа, яка виникла у Липівській комуні, знаменує собою культурний і цивілізаційний занепад, коли все гине у вогні і неясно, чи народиться з того попелу хоч щось путнє.

Звичайно, ім'я братів Гайдученків не повинно було б стати назвою роману або хоч якось вуійти в цю назву. Хто ж тоді є чорний янгол? Звичайно, це життя двадцятих років, страшне  і незрозуміле для багатьох людей. Недарма всі герої роману так чи інакше гинуть, роздавлені цим життям, так і не дійшовши до розуміння, хто є хто в ньому, куди йти і що робити, щоб хоч трохи бути корисним людям і державі. Роман вийшов у рік сталінського так званого «великого перелому», коли не можна було відсторонитися від життя, а треба було зайняти хоч якусь позицію. Люди жили в атмосфері арештів, доносів, жорстоких вироків – досить згадати лише вигадану самими чекістами «Спілку Визволення України» в жорнах якої загинуло безліч прекрасних українців, які вели за собою українську науку, культуру і мистецтво.

Підводячи підсумки своєї роботи за останні десять років, Олекса Слісаренко бачить, що доробок його був значний: близько півсотні оповідань, півдесятка повістей і романів. У цей час він також активно витупає як публіцист, літературний критик і фейлетоніст. Співпрацює з виданнями «Культура і побут», «ВАПЛІТЕ», «Літературний ярмарок» та «Універсальний журнал». Бажаючи зосередитись передусім на літературній творчості, Слісаренко у 1929 році залишає роботу у «Книгоспілці» і разом з Майком Йогансеном організує «Техно-мистецьку групу «А», намагаючись убезпечитися від надмірної ідеологізації літератури.

1931 року під псевдонімом Омелько Буц виходить його гумористично-сатирична книжка «Посмертна збірка творів», де Слісаренко влучно із посмішкою пише про  тогочасне літературне життя з погляду професора ветеринарії.

Проте атмосфера в літературному побуті та загалом в житті країни поступово згущувалась, так, що не можна стало не тільки писати, а й жити. Безробіття, короткочасна праця у видавництвах «Література і мистецтво» (1932) та «Мистецтво» (1933) згубно впливали на життя і творчість Слісаренка. Він ще не здогадувався, що на нього почали полювання нездрімані очі енкаведистів. Він продовжує робити те,  для чого з'явився на цей світ і що утвердив своєю багаторічною працею: пише оповідання і повісті, взяті переважно з дореволюційного і революційного українського життя. Їхні герої – «маленькі люди», «сірі люди» в зустрічі з революційними подіями. Пише він також вірші і оповідання для дітей...

На свою біду, ще в 1927 році, будучи редактором видавництва «Книгоспілка», Олекса Слісаренко вступив у полеміку з Максимом Горьким, улюбленцем радянського режиму і особисто Й. Сталіна. Письменник попросив Горького ознайомитись з українським перекладом повісті «Мати», що планувало випустити видавництво. Олекса отримав таку відповідь: «Я категорично проти скорочення повісті «Мати». Мені здається, що й переклад її українською мовою також не потрібен. Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну мету не тільки множать розмаїття говірок – стараються зробити говірку «мовою»- а ще й пригноблюють тих великоросів, які виявилися меншиною в області даної говірки». Про свою відповідь Горькому Слісаренко сказав: «Я написав про те, що не збираюся вступати з ним у філологічну полеміку про українську мову. «Язык» це чи «наречие» – мені байдужісінько. Не цікавить мене, як московський міщанин розглядає українську націю та її мову, бо знаю, що за моїми плечима стоїть 40-мільйонний український народ з його тисячорічною літературою, мистецтвом і наукою. Більше ми з Горьким не листувались». Згодом це листування пригадали Слісаренку  як один із пунктів звинувачень в українському буржуазному націоналізмі.

Серед великої кількості віршів, написаних поетом, є кілька, в яких,  як в дзеркалі, відображається сам поет. Так було з віршем «На пасіці»; так само було із віршем «Уолт Уітмен». Мабуть, в одну із гірких хвилин свого життя написав цей вірш Олекса, але кожне слово цієї поезії – це про нього, про самого Слісаренка, яким він себе бачить і що собою являє.

Я чоловік.
Такий звичайний, що аж смішно –
Ріка кришталева у смердючих берегах,
Віка
Шелестять надо мною крилами.
Тремтіння і жах
Перетоплюю на сміливість у своїх гамарнях,
Слухаю шуми вітру, машин і дихання коханої женщини;
Бачу хмари, землю, димарі, звірів  і людей;
Мацаю речі, нюхаю запахи:
Я такий звичайний, що аж смішно.
І день мій розцвітає як лотос.

Дійсно, такий звичайний... Не був контрреволюціонером, не керував жодною політичною організацією, ні до чого не закликав, а був найцікавішим українським письменником, зачинателем масової української літератури, талант котрого так і не розкрився до кінця.

Не дали йому розкритися ті нелюди, та жахлива контора, яка стежила за всіма українцями і вишукувала серед них злочинців. Хоча й самі добре розуміли, що слово немає до них ніякого відношення. Збирали досьє... Ага, ось і перший запис: у роки навчання і занять літературою приділяв певну увагу, як писав Слісаренко у своїй автобіографії, теоретикам анархізму та класикам політекономії. Ага, був символістом, був футуристом, дружив з Миколою Хвильовим, був активним членом ВАПЛІТЕ. Ага, не поважав буревісника революції, який був до вподоби самому Сталіну – Максима Горького. І насмілився написати тому гострого листа. Чаша звинувачень дійшла до краю. І тому, наприкінці квітня 1934 року письменника заарештували. Останнє, що встиг видати Олекса Слісаренко, на його і наше превелике щастя, повне зібрання творів 1931-1933 років в шести томах.

Під тортурами він зізнався в приналежності до контрреволюційної організації, але невдовзі відмовився від своїх свідчень, не підтвердив їх і на суді 8 квітня 1935 року.

Його засуджують на десять років і відправляють на Соловки. В книзі Семена Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках» Олексі Слісаренку присвячено кілька чудових сторінок у розділі «Українські науковці і мистці». Вони настільки теплі і людяні, що їх можна б було переписувати цілком. Доля зберегла С. Підгайного, може, якраз для того, щоб він, перенісши море страждань разом із засудженими, зміг донести до нас багато відомостей про видатних українських діячів, які, безневинні, пили гірку чашу тортур і упослідження на Соловках.

Він розповідає про те, як Олекса Слісаренко жив серед засуджених: «Він ніколи не впадав у розпач і всією своєю поважною постаттю, своїми глибокими очима і сивим чубом якось мимохідь викликав до себе симпатію. Коло нього було затишно. Був завжди привітним. Його усмішка була завжди щира, а мова, навіть коли говорив про страшні, нелюдські й дикі справи, була завжди спокійна, перейнята тонкою іронією чи легким французьким гумором. Ніколи ні на що не скаржився. Не говорив, що голодний, хоч і хотів їсти, і ділився всім, що мав. Коли його запрошували, не відмовлявся і завжди тримав себе щиро, по-товариськи. Зовні нагадував "сенатора на покої"».

Слісаренко, як і більшість арештантів не жалів за волею. «Мені здається, – говорив він, – що для того, щоб людина стала порядною, чесною і відданою нашій справі, їй треба потрапити до цієї обителі. Саме у оцих снігах невилазних, нетрях, ущерть набитих благородними кістками наших попередників, що під шелест сумних соловецьких сосен замучені, заснули тут вічним сном, тільки тут забуваємося ми наших забобонів і починаємо дивитись на справу українського бутття по-справжньому».

Слісаренко, як на волі, так і засланні був справжнім патріотом. Його погляди на родину, державу, суспільні взаємини майбутнього базувались на найбільшому розвиткові особистої ініціативи людини та сильному державному проводі. Свої літературні роботи читав друзям і був винятково толерантним у критиці написаного іншими. Залюбки говорив про українську літературу, про шляхи нової української літератури. Завжди підкреслював важливість створення нової української новели – безжурного, легкого жанру: «досить філософії і політиканства. Треба писати новели, цікаві змістом, які б прищеплювали нашій людині любов до життя, до творчості. Читач мусить спочивати, читаючи нашу книгу. Література, театр, мистецтво, філософія, наука, церква, родина і всі національні організації майбутнього мусять бути побудовані так, щоб вони виховували в нашого народу пошану до нашої землі, повагу до себе як нації, безоглядну відданість батьківщині, чесність і необорну мужність».

Олекса одного разу написав баладу про сторожа кладовища, старого діда, який грає в шахи разом з померлим літ триста тому козацьким ватажком, якого вважали за чаклуна. У результаті затятої гри той, хто виграє, стане молодим, розумним, красивим, а ще до того й мудрим і буде знати найвищі таємниці світу. Двічі вигравав дід і мав можливість отримати все, що обіцяв чаклун, але третій раз грати не схотів – змусив чаклуна повернутись в свою домовину. Він відмовився від усього обіцяного, бо йому все це було не потрібно. Головним для нього були людська душа, чесність, щирість і непоборна мужність.

Отаким і жив на світі і творив письменник Олекса Слісаренко. Але тоталітарний режим не терпів вільнолюбних та чесних і заслав поета  на Соловки, де він каторжно працював два роки. А потім, у жовтні 1937 року, його етапували до Медвеж’єгорського слідчого ізолятора Біломоро-Балтійського концентраційного табору, де його розстріляли разом з багатьма українськими діячами культури.

Олекса Слісаренко був реабілітований посмертно Військовою колегією Верховного суду СРСР 19 вересня 1957 року. На честь вшанування пам'яті письменника у місті Дергачі вулицю Маяковського  перейменували на вулицю Олекси Слісаренка.

У 2011 році у серії «Розстріляне Відродження» (Видавництво «Смолоскип») вийшли вибрані твори Олекса Слісаренка, де вперше після 1933 року найбільш повно зібраний його творчий доробок: вірші, новели, повісті, романи, літературно-критичні статті.

 

Вибрана бібліографія

Довідково-інформаційний відділ, Ганна Єфімова