До 120-річчя від дня народження Юрія Лавріненка (1905-1987)

3 травня виповнюється 120 років з дня народження Юрія Андріяновича Лавріненка — літературознавця, критика, публіциста, історика, редактора, культурного та громадського діяча, есеїста, дослідника «Розстріляного відродження». Юрій Лавріненко належав до генерації талановитих діячів української культури, які, розпочавши літературний шлях на межі 20-х–30-х років минулого століття, згодом працювали в Західній Європі та на інших континентах світу, зробивши вагомий внесок у розвиток вітчизняного модерного письменства.

Юрій Андріянович Лавріненко народився 3 травня 1905 року в селі Хижинці Звенигородського повіту Київської губернії неподалік Шевченкового села.

У 1920 році вступив до Уманського училища садівництва та землеробства (1920–1926, в Умані прилучився до літературного життя. Саме в цей період формуються ідейно-естетичні позиції та світогляд Юрія Лавріненка. 1924 року було створено філію літературного об’єднання «Плуг», яка розпочала активну роботу в Уманському агротехнікумі, Юрій Лавріненко стає членом «Плугу». Протягом 1926–1930 років Ю. Лавріненко навчався на історико-філологічному факультеті Харківського інституту народної освіти. У 1930–1932 роках аспірант Інституту Тараса Шевченка Наркомосу УРСР (Інститут літератури ВУАН). Активно працював на літературознавчій ниві. У цей час вийшли друком його окремі розвідки: «Блакитний-Еллан» (1929), «Василь Чумак. Біографічно-критичний нарис» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930), низка статей та рецензій у журналі «Плуг».

У 1933 році Лавріненко – завідувач культурно-мистецького відділу харківської газети «Вісті ВУЦВК». Двічі, у 1933 та 1935 роках, його було арештовано «за участь в контрреволюційних організаціях» і «за незадоволення трудноща­ми партії на селі». Протягом 1936–1939 років перебував у Норильлазі НКВС на Таймирі як в’язень, а 1939–1942 відбував вільне заслання в Кабарді на Північному Кавказі, де працював старшим науковим співробітником Мало-Кабардинської сільськогосподарської зрошувально-дослід­ної станції. У 1942 році з родиною переїжджає до Києва, у 1943 році до Львова. Протягом 1943–1944 рр. Юрій Андріянович викладав у сільськогосподарській фаховій школі в Сянеку. В автобіографії Лавріненко писав, що в 1944–1945 роках був остарбайтером в Австрії, а впродовж 1945–1949 рр. мешкав у Німеччині. На протязі 1945–1946 років Юрій Лавріненко збира­є відомості про загиблих у 1920–1930-х роках українських митців. Матеріали для видання доводилося розшукувати по тогочасних періодичних виданнях, в бібліотеках та архівах (Архів-музей Української вільної академії наук у США, приватний архів А. Любченка, славістичний відділ Публічної бібліотеки у Нью-Йорку, приватні збірки С. Гординського, Г. Костюка, В. Порського, Й. Гірняка, О. Буревій та ін.) брати з рукописних копій тощо. Матеріалами та порадами також допомогли Ю. Шевельов, Л. Лиман, І. Кошелівець, В. Барка, В. Гришко, Яр Славутич та ін.

Упродовж 1940-х років Юрій Лаврінен­ко активно друкувався в еміграційній періодиці: у журналах «Звено», «Літаври», «Сучасник», на сторінках газети «Українські вісті», де з’явилося понад п’ятдесят його публікацій. Більшість статей цього періоду присвячено історії та політиці, невтомно вивчав проблему національного визволення україн­ців. Він – член українського літературного об’єднання «МУР» (Мистецький Український Рух), ініціатор літературно-мистецьких конкурсів, які проводили табірні видання, зокрема журнали «Звено» та «Рідне слово». З 1948 р. до 6 лютого 1949 р. – головний редактор «Українських вістей». Ю. Лавріненко неодноразово виступав із доповідями про письменників перед земляками.

Протягом другої половини 1940–початку 1980 друкувався в журналах «Листи до приятелів», «Нові дні», «Сучасність», «Український історик», газетах «Нові дні», «Останні новини», «Свобода», «Сучасна Україна», «Українська літературна газета», «Українські вісті» та ін. Друкувався Ю. Лавріненко під такими псевдонімами і криптонімами: Ю. А, Юрій Гайдар, Юрій Дивнич, Д. Коларгонець. Найчастіше Ю. Лавріненко працював у таких жанрах, як біографія, нарис, літературно-критичне та публіцистичне дослідження, есе, сильветка (літературні портрети).

З 1950 року мешкав у США. У 1950-х роках Лавриненко доклав чимало зусиль, щоб відновити діяльність МУРу, а коли цей задум так і не вдалося втілити в життя, брав участь у заснуванні Об’єднання українських письменників «Слово». У 1954 році очолив його Президію та започаткував видання збірника «Слово». З ініціативи літературознавця побачили світ видання, журнал «Сучасник» (1948), газета «Українські вісті» (м. Новий Ульм, Німеччина, 1948–49), «Літературно-науковий збірник» (Нью-Йорк, 1952). Разом із Іваном Кошелівцем невтомно редагував «Українську літературну газету» (Мюнхен, 1955–1960). Юрій Лавріненко – автор багатьох передач, записаних для радіо «Свобода».

В одному з листів до Уласа Самчука, розповідаючи про свої задуми та літературні плани, Лавріненко писав: «Працюю весь час для врятування доробку... людини 20-х років», тобто людини, за влучним визначенням дослідника, «Розстріляного Відродження». У 1959 році у Парижі виходить видання  «Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія–проза–драма–есей», укладена Лав­ріненком у рекордно короткий термі­н – за півтора року у складних матеріальних і моральних обставинах. Антологію Юрій Лавріненко упорядкував ще в середині минулого століття на замовлення Єжи Гедройця – редактора польськомовного часопису «Культура», що видавався в Парижі. Власне, саме Гедройць і Лавріненко запровадили термін «Розстріляне відродження», який сьогодні став загальновживаним і позначає покоління літераторів та митців, знищене сталінським режимом. Лавриненко визначив хронологічні межі «Розстріляного Відродження», ключових постатей літературної доби початку XX ст. Одним із найяскравіших представників цієї доби він назвав Павло Тичину, у прозі – Миколу Хвильового, у драматургії – Миколу Куліша, у режисурі – Леся Курбаса, у кінематографі – Олександра Довженка, в історичній науці та політиці – «архітекта і будівника першого парламенту та республіки України і її першого президента» Михайла Грушевського, в архітектурі – Василя Кричевського, який «незмінно й обов’язково... першим був при кожному черговому фокусі творчих ініціятивних сил третьої фази Українського Відродження...». «Романтиком, лицарем і лідером» «Розстріляного Відродження» називав Миколу Хвильового. Книга мала істор­ико-літературне, морально-етичне та пат­ріотично-виховне значення, була надзвичайно популярною в еміграційному середовищі та в радянській Україні.

У шістдесяті роки Ю. Лавріненко опублікував близько 90 статей. Незважаючи на тяжку хворобу, Юрій Лавріненко писав, і в 1970 роки побачили світ 34 статті дослідника. Завдяки підтримці рідних і друзів, особливо доньки, літературознавець видав роботу «Павло Тичина і його поема «Сковорода» на тлі епохи (Спогади і спостереження)» (1980), книжку «Чорна пурга та інші спомини» (1985), а на сторінках «Сучасності» опублікував уривки зі згадуваних видань. До кінця життя Ю. Лавриненко вивчав і популяризував українську літературу 1920–1930-х рр. Автор понад 300 літературно-наукових досліджень і публіцистичних статей, присвячених в основному культурному відродженню України 1920-х років.

У 1986 році за довголітню і плідну діяльність на літературознавчій ниві вчений одержав премію Антоновичів (Премія фундації Антоновичів (англ. Antonovych prize) – щорічна премія, яку надає Фундація Омеляна та Тетяни Антоновичів за літературні твори українською мовою та українознавчі наукові дослідження). Помер Юрій Лавріненко 14 грудня 1987 року у Нью-Йорку, похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі).

Повернення постаті Юрія Андріяновича Лавриненка до українського літературознавства відбулося в 90-х роках XX століття спочатку через антологію «Розстріляне Відродження», а далі – шляхом передачі до України частини його надзвичайно цікавого архіву і появи відповідних розвідок.

Перші публікації про Юрія Лавріненка з’явилися у Мюнхені після його смерті в журналі «Сучасність» (1988). Авторами стали ті, хто особисто знали Ю. Лавріненка, колеги по Об’єднанню Українських Письменників «Слово», яке вважають ідеологічним послідовником МУРу, членом якого протягом усього часу його існування був Юрій Лавріненко. Публікації знайомлять нас із біографією Ю. Лавріненка, літературною та культурною діяльністю, розповідають про деякі моменти співпраці з колегами та митцями-емігрантами. Як наголосив президент УВАН у США Олекса Біланюк: «На долю цього великого Вченого випали тяжкі ви­пробування у роки сталінських репресій 30-х років: ув’язнення і заслання. Та щаслива зірка дарувала йому життя для того, щоб він увіковічнив імена розстріляних колег і друзів, які відроджували разом з ним українську культуру у 20-ті роки. Саме завдяки Ю. Лавріненку світ довідався про жахи большевицької системи в Україні, а імена будівничих українського Відродження 20-х років повернулися із забуття у безсмертя».                        У вступній статті до останньої книжки Ю. Лавріненка «Чорна пурга та інші спомини» Іван Кошелівець, визначаючи місце вченого та його наукового доробку в новітньому українському літературознавстві, слушно підсумував: «Юрій Лавріненко був не рядовим цього покоління, а рівно другу половину досі прожитих вісімдесятьох років стояв у числі тих кількох провідних його постатей, що каталізували літературне життя й надали йому тих форм, в яких воно й досі триває».

Література про життя і діяльність  Лавріненка Юрія Андріяновича —українського літературознавця, публіциста, есеїста, критика, редактора, дослідника «Розстріляного відродження»