Пам'яті Валер'яна Петровича Підмогильного, українського письменника, перекладача, одного з найвизначніших прозаїків доби Розстріляного Відродження: до 125-х роковин від дня народження (1901–1937)

На Соловках тебе кати морили,
Життєві соки всі твої спили!
Та непоборний дух твій не убили,
Зоріє він незгасно нам із мли.

Антоніна Листопад

На Байковому кладовищі у Києві, в одному з віддалених куточків, на 31 ділянці, стоїть пам'ятник із написом «Валер'ян Петрович Підмогильний, 37 років». А нижче – «Роман  Валер'янович Підмогильний, 19 років». Тут панує тиша. Відвідувачів цієї могили давно немає на світі. Та й чи були вони? Всього кілька близьких та друзів знали, що Валер'яна Підмогильного немає в цій землі. На знак вічної любові і пам'яті про нього пам'ятник поставила дружина Підмогильного, Катерина Іванівна Червінська. А де ж поховано Валер'яна Петровича? І коли?

2 лютого 1936 року на лікарняному ліжку  від туберкульозу помер найніжніший український лірик, один з визначних українських поетів, Євген Плужник, вірний друг Валер'яна Підмогильного. Запроторений нелюдами у табір особливого призначення на острів Анзер, він через хворобу прожив там усього півтора місяця. Домовину з його тілом відвозив на цвинтар Валер'ян Підмогильний у супроводі конвоїрів у свій день народження – 2 лютого 1936 року. А самому Валер'янові лишилось мучитись ще дев'ять місяців, доки його не розстріляли 3 листопада 1937 року разом із соловецьким етапом. Розстрілом цього етапу радянська влада відзначила 20-ліття свого господарювання. Але була ще одна причина: Радянський Союз готувався до агресії, бажаючи захопити Фінляндію і частину Швеції. А вся зона узбережжя Білого моря, зокрема Соловецькі табори, стали б тоді зоною військових дій. І тому треба було убезпечити себе від поширення небажаної інформації. Тоді в Сандармосі загинули найкращі представники різних національностей, у тому числі й українці: отамани, військові, поети, філософи, священники, перекладачі, бібліотекарі. Тому ми вважаємо, що перша могила Валер'яна Підмогильного – в урочищі Сандармох, а друга – на Байковому кладовищі, де і міг би він лежати, якби прожив своє життя інакше.

Підмогильний народився у звичайній селянській хаті, яка стояла на березі Дніпра, в селі Писарівка, Павлоградського повіту (нині Синельниківського району), поблизу Катеринослава (нині Дніпро). Батько його, Петро Якович Підмогильний, у 1907 році купив землю неподалік від Писарівки, на березі мальовничої річки Малої Терси, і заснував там хутір, який у народі звався «Собачим». Працював він конторником – управителем в маєтку графа Іларіона Воронцова-Дашкова в селі Чаплі. Його посада вимагала певної освіти і спеціальних знань. Мати, Мокрина Семенівна, була малоосвіченою селянкою, яка також працювала в економії графа, однак вирізнялася з-поміж інших  вродженою шляхетністю. Знала багато народних пісень, легенд, звичаїв і прищепила дітям любов до краси та української мови. У сім'ї було двоє дітей – Анастасія і Валер'ян. Батько збирав бібліотеку, прагнув дати дітям освіту – навіть запросив додому вчителя французької мови, який навчав дітей графа. Отож Анастасія і Валер'ян Підмогильні з раннього віку володіли французькою мовою.

Звідки ж у дитини, що народилась у селі, таке рідкісне ім'я Валер'ян? Воно базується на латинському корені «валео», що означає сильний, здоровий, міцний. Напевне, батьки хотіли, щоб син виріс саме таким, бо з великої кількості їхніх дітей вижили лише двоє.

Дитинство Валер'яна біля Дніпрових порогів було таким, як і у всіх сільських хлопчиків. Жителі села любили малого  і ласкаво кликали  його Валею, бо був він дуже уважний до людей, завжди з усіма вітався, цікавився здоров'ям. Вони дивувалися: хто навчив малого? І невтямки було і їм та й самому Валер'яну, що в душі його уже пробуджувався інтерес до людей, до їхніх сердець, до їхніх почуттів – тобто, до того, що через півтора-два десятки років стане стрижнем його літературної творчості.

 Згадуючи про дитячі роки, Валер'ян писав: «Я мав свої клопоти: шугаючи по ярах, ровах, дер щурів, збирав крем'яхи (які чудові комплекти крем'яхів я мав!), гатив греблі на дорозі ручайків, що дзюркотіли дном ровів, з глини ліпив коней, чортів, будував млини. Це радісні плями, а над ними із вражень того часу зосталось голосіння-тужіння матерів. Вузькі смуги мужицьких ланів, а на кожній смузі своя мати, і над горбатими ланами стелеться  голосіння, смуток-спів матерів. У пам'яті моїй не зосталося бадьорого, веселого материнського співу. Смуток, печаль – правдивий поетичний відбиток життя!».

Через кілька років родина Підмогильних переїздить з Писарівки до села Чаплі. Тут Валер'ян закінчив церковно-парафіяльну школу і вступив до Катеринославського реального училища, де викладали точні науки. Віддати сина до класичної гімназії, де викладали гуманітарні дисципліни, до яких у нього був хист, було значно дорожче, у сім'ї ж бракувало коштів. Мешканка села Чаплі Ганна Ярушевська згадувала, що «Валер'ян був надзвичайно здібним хлопцем. Було, послухає уважно урок і вже дома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих книг і просиджує над ними цілу ніч. Від дружив з моїм братом Степаном. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра, і вже тоді мій брат хвалився, що Валер'ян пише вірші і оповідання».

Батька не стало рано, і Валер'ян з болем згадував: «Так мало батьківських пестощів випало на мою долю». Але вдосталь було Дніпра, порогів, безмежного степу, безмежного неба, і все це були мальовничі Чаплі, про які так душевно розповів поет Віталій Старченко.

Під гору Чаплянську лелеки летять –
Під гору, під гору, у глинище яру,
І хутір Собачий зашморгує хмара,
І божі корівки – корови на гать
Посунули поспіхом: злива ось-ось
З козацької скелі цебро перекине.
І цьохкає пужалном дядько Тодось,
І глухо з-під ратиць озвалася глина.

Тим часом стояв студент Валер'ян
Замислений міцно на стежці розбіжній:
«...І стануть романи собором оман,
і лусне собору каміння наріжне,
коли відцураєшся від хуторів,
від цих крутоярів, корів і Тодося,
від давніх козацьких чаплянських дворів –
від всього, що кров'ю в тобі розлилося...»

кому це потрібно? Росії? Царям?
ЦК, чи губкому? Дем'яну? Максиму?
Не сходь з цього місця:
Вкарбуй і затям – служити Чаплям,
а не Третьому Риму!
І хай за цю службу розіпнуть на скелі,
Живим закопають в північній мерзлоті –
Без тебе, Вкраїно, життя як пустеля,
Без вас, хутори, і дихати годі...

Весь вільний час Валер'ян проводив у читальних залах училища. Він вивчав літературу, філософію, вдосконалював французьку мову. І своє перше оповідання «Важке питання», датоване березнем 1917 року, Валер'ян написав в училищі, яке у травні закінчив на «відмінно».

Навесні 1917 року навчальний заклад перетворюють на реальну школу з українською мовою викладання, тому він ще на рік залишився на навчанні, а у червні 1918-го року отримав другий атестат з відмінними оцінками.

Фото з сайта "Локальна історія"

Восени він вступив на перший курс фізико-математичного факультету Катеринославського університету,  який було засновано на базі Вищих жіночих курсів. Коли у квітні 1918 року П. Скоропадський став гетьманом України, комісія з вищих навчальних закладів під головуванням академіка В.І. Вернадського вирішила питання про відкриття у Катеринославі університету. Викладачами були запрошені Д.І. Яворницький та П.О. Єфремов. Вони мали великий вплив на формування особистості юнака Валер'яна.  Але, на превеликий жаль, події драматичного часу не сприяли тому, щоб він отримав вищу освіту. Гетьманська держава наприкінці цього ж року припинила своє існування, тож Підмогильному довелося полишити навчання та піти працювати, щоб заробляти на хліб. Взимку 1919 року він почав працювати у відділі народної освіти на посаді секретаря секції художньої пропаганди. Впродовж року трудився на освітянській ниві, а у 1920 році його направили на роботу до Павлограда у відділ народної освіти, де він працював до середини 1921 року. Незважаючи на те, що в Україні склалися неймовірні труднощі життя і дуже ускладнилась політична ситуація, молодий Підмогильний плідно працює над власними прозовими творами, а також займається перекладацькою роботою. У цей період він перекладає з французької роман Анатоля Франса «Таїс», який побачив світ у видавництві «Час», лише 1927 року.

Оповідання вісімнадцятилітнього автора – «Ваня», «Гайдамака», «Старець», були надруковані 1919 року в літературному часописі «Січ».

Цей літературно-науковий місячник видавав Петро Єфремов, брат знаменитого академіка, Сергія Єфремова. П.О. Єфремов знав Валер'яна з часу навчання. Це був літературознавець, який докладав значних зусиль до європеїзації української літератури. На початку двадцятого року в Катеринославі вийшла перша книга молодого прозаїка Підмогильного, яка складалася з дев'яти оповідань. На обкладинці було: Твори. Том 1.

Видало книгу видавництво у Січеславі. Невдовзі у міській газеті «Український пролетар», яка була друкованим органом Української комуністичної партії (боротьбистів) з'явилась рецензія, в якій зазначалося, що «Валер'ян Підмогильний має стиль і манеру. Окремі місця у нього просто чудові». В українську літературу ввійшов талановитий прозаїк!

Уся подальша творчість В. Підмогильного розвиватиметься під знаком глибокого психологічного аналізу сутності людини в неординарних, а часом і екстремальних життєвих обставинах. Захопливі авантюрні сюжети не цікавили автора з самого початку його літературної творчості. Він іронічно ставився до так званої сюжетної літератури, бо зазіхнув на найскладніше і найцікавіше в житті людини – людську психіку, створюючи нетипових для тогочасної літератури персонажів із конфліктом у душі. Психічний розтин внутрішнього світу людини ліг в основу всіх його подальших творів. А сюжет  став явищем другорядним. Найважливіше для нього було – вхопити сутність моменту сьогоднішнього дня, його вплив на психологію людини, а вірніше – на деформацію, понівечення, руйнування людської психології. А це виникло від захоплення молодого письменника вченням Зигмунда Фройда, зокрема його працею «Психопатологія повсякденного життя», яка була присвячена тому, як наше підсвідоме втручається у свідоме... Підмогильний пише про реальну людину, якою вона є насправді, а не про людство. Його героями стають селяни, робітники, дворяни, інтелігенти – люди, викинуті з життя. Вони приходять до нас і дивляться нам в очі, і вже несила їх забути, не думати про них.

«Це ж велике щастя – знайти щось велике там, де всі добачали тільки дріб'язок», – писав Валер'ян. І починає з маленького хлопчика, який живе своїми фантазіями і, зіткнувшись із реальним життям, отримує душевну травму. Це оповідання призначене для читання батькам, бо воно розкриває внутрішній світ дитини, її характер, її здібності та нахили, і все це складається під впливом найрізноманітніших дрібниць, зовні цілком непомітних і неприступних. Маленькому Вані доводиться добити улюбленого собаку, якого покусав скажений пес, аби не наражати людей на небезпеку. Ця ситуація, докори сумління залишили в душі хлопчика слід на все життя, змінивши його характер, зробивши його замкненим у собі і замисленим. Ваня розпитує у дорослих про рай і пекло, про те, чи Бог добрий.

Першим, у 1921 році, помітив своєрідність письменницького таланту Підмогильного П.О. Єфремов. Він пише статтю «Поет чарів ночі», за підписом «Юноша», у катеринославському збірнику «Вир революції», який редагували двоє друзів: Валер'ян Поліщук і Валер'ян Підмогильний. Петро Єфремов пише, що в часи найсміливіших соціальних  експериментів колективного «ми» лише В. Підмогильний стоїть на варті особистого страждання людини. В оповіданні «В епідемічному бараці» автор веде свого читача в оточення «гнилих людей» (маючи на увазі смертельно хворих) і ніби кидає виклик всім, чиї серця празниково, враз як один, відгукуються на великодні дзвони, а не на страждання цих людей.

Від початку творчості Підмогильного хвилювало, як за багатством суспільних подій не загубити людину в її психологічній і біологічній складності. Революції надходять і відходять, а важкі питання завжди вічні, за будь-яких обставин вони потребують свого незаперечного рішення. Таким питанням, на думку молодого письменника, було одвічне і невідворотнє для  всіх його ровесників: як переступити поріг фізіологічного становлення чоловічої гідності. Уперше в українській літературі Підмогильний розкриває таємні бажання підлітків, їхні фізичні потреби, внутрішні сумніви та сум'яття з приводу цього; він не соромиться показати переплетення духовного і плотського у свідомому і підсвідомому внутрішньому світі своїх героїв на порозі дорослого життя. Історик літератури Андрій Музичка у своїй статті «Творча метода Валер'яна Підмогильного», що була надрукована у журналі «Червоний шлях» у 1930 році, обурений тим, що на початку революції, в якій в тій чи іншій формі беруть участь усі українці, автор не бачить, що діється навкруги, а розв'язує художньо важке питання юнацького віку.

Так, це дійсно було важке питання, бо людина у Підмогильного і в цьому, і в подальших творах була самодостатнім об'єктом письменницького зацікавлення. Він не пропонує рецептури для вирішення цього важкого питання, а просто ставить його у всій складності й чарівності для душі українського підлітка Андрія. Він уявляє себе на місці героя і адресує розповідь своїм одноліткам. Власне, він торкнувся питання біологічно невідворотнього, якого до того часу взагалі не торкалася українська література. Як переступити природний поріг фізіологічного дозрівання? Адже тільки в українській мові існують і співіснують такі поняття, як «кохання» і «любов». Чи можна і чи треба ототожнювати секс із любов'ю?

І сьогодні це питання залишається у полі напруженого інтересу сучасної молоді. І перебуватиме завтра! Тож оповідання «Важке питання» та «Добрий Бог» треба рекомендувати учням старших класів середньої школи.

У Катеринославі в ті буремні часи часто змінювалась влада – денікінці, петлюрівці, махновці, більшовики. Вижити було дуже важко. Підмогильний працював то діловодом в українському клубі, то співробітником редакції військової газети. Йому було важко не просто вижити, а розібратись, хто він такий у цьому буремному і хиткому світі, і допомогти молодому українцеві розібратися у цьому. А значить, треба писати, писати – розповідати людям про свої радощі та болі, щастя та відчай, роздуми і метання.

Під час учителювання в Павлограді Підмогильний активно спілкувався з видатним істориком-українознавцем, письменником і археологом Дмитром Яворницьким. Брав участь у його археологічних експедиціях, слухав його лекції і продовжував писати, не поділяючи своїх персонажів на «позитивних» і «негативних» – всі вони «наші», з їх уподобаннями, схильностями, слабкостями, суперечностями. А схожі один на одного тим, що в їхніх душах відбувається загострений пошук людяного в людині. І хоч молоді персонажі Підмогильного борсаються в бажаннях самоствердження, в пізнанні і переживанні перших розчарувань, усі вони шукають виходу; вони не тільки переживають – вони діють. Причому боротьба свідомого і підсвідомого стає основним композиційним прийомом автора.

Зі сторінок оповідань Підмогильного вони приходять до нас – різні за віком, за освітою, за місцем проживання, за родом занять. Ось молодий гімназист Олесь, який пристав до гайдамаків («Гайдамака»), не розуміючи, хто вони, навіщо вони йому – просто пішов туди, де вбивають.

Він весь у внутрішньому сум'ятті: розчарований у житті, думає про самогубство, переживає через свою «невиразну» зовнішність, свою непотрібність у цьому світі. Але життя допомагає йому вирішити багато питань: коли червоноармійці взяли в полон залишки гайдамацького загону, де був Олесь, а його самого піддали процедурі умовного розстрілу, його думки починають текти зовсім іншим руслом. Загроза розстрілу вплинула на його подальше життя, і зараз тільки йому треба вирішувати: жити, чи вмерти. Як жити? Як бути? Подароване йому життя вимагає стати людиною, а не непотребом. Чи стане?.. Валер'ян часто ставить три крапки в кінці своїх оповідань, ніби закликає читача: подумай, а що буде з героєм оповідання далі, куди потягнеться його душа, чи стане він потрібним людям? Адже, відповідаючи на ці питання, читач відкриває і свою душу, і свої можливості, і свої погляди.

Що, крім душевного болю, може відчути читач, ознайомившись з долею пані Ївги («Історія пані Ївги»)? Інтелігентну людину, провина якої полягає лише в тому, що вона має дворянське походження, селяни змусили покинути село, попередньо вбивши її чоловіка, власника сільського маєтку. Розумна жінка, надзвичайно добра душею, вона розуміє, що хоч селяни по своєму любили її, але вбили її чоловіка за віковічну наругу над селянами. Пані Ївга почуває себе винною за своє колишнє сите життя навіть у крихітній кімнатці на тихій міській вулиці, де вона оселилась. Але після революції 1917 року її і звідти виганяють, і вона живе у своєї колишньої покоївки. Вона хоче допомогти їй у навчанні сина-хулігана, купує книжки, необхідні для повернення цієї дитини, вихованої вулицею, в русло культурного життя. В її серці немає нічого, крім доброти та бажання всім допомогти. А натомість вона стає жертвою цього ж малого хулігана, який, сміючись, довів її до смерті. І знову Підмогильний ставить три крапки в кінці: за що ж таку людину, як пані Ївга, спіткала лиха доля?

А за що страждає молодий каліка, якому поїздом відтяло ногу і спотворило обличчя? У пореволюційній дійсності йому немає місця: нема батьків, немає житла, є лише міський асфальт, де він сидить, витягнувши обрубок ноги, і страждає від голоду і холоду. Він ненавидить усіх, хто проходить повз нього і дуже рідко кине копійчину до капелюха. А йому всього тридцять п'ять років, йому хочеться жити, любити жінку, пестити дітей. Але життя не дає ніякої можливості жити по-людськи. Підмогильний часто зустрічав на міських вулицях таких людей і співпереживав їхній долі. До нього життя  жебрака не ставало предметом художньо-психологічного дослідження. В уяві письменника місто виникає як урбаністичне видиво: «Місто шуміло, хвилювалось, кипіло і реготало. Життя виштовхувало вдень на вулиці його тисячі, десятки тисяч людей, котрі заклопотано бігли, метушилися, щось думали, обмірковували, сміялись, плакали, сподівались і, нарешті, помирали, – все це іноді тут же, на вулиці, і здебільшого під залізними дахами і кам'яними мурами...». Де ж тут було до цього нещасного жебрака, скаліченого не тільки фізично, але й душею, до якого на світі немає  нікому діла? («Старець»).

Восени 1921 року письменник переїздить до Києва, де влаштовується бібліографом до Книжкової палати. Але Київ того часу був обезлюднений від голоду та холоду, тому  наприкінці того ж року доля занесла Підмогильного у Ворзель – дачне селище за тридцять шість кілометрів від міста. Він став викладати українську мову та політосвіту в трудовій школі.

Саме тут він познайомився з дочкою місцевого священника, молодою актрисою Катериною Червінською, яка брала участь у виставах ворзельського аматорського гуртка. Вона була дуже граційна, а мрійливий, тихий, мовчазний, зосереджений, спокійний юнак Валер'ян був її протилежністю. Одруження з дочкою священника згодом стане компроматом для слідчих. Це все прийде потім, а поки – сімейна злагода, маленький синок Ромчик і щасливий Валер'ян.

Під час перебування у Ворзелі він продовжує писати. Оповідання «Проблема хліба», «Іван Босий», «Син», «Військовий літун» – ось його доробок. А ще друг Валер'ян Поліщук приїхав у Ворзель і привіз оповідання «Собака»,  яке було надруковано в харківському збірнику «Жовтень», і повість «Остап Шаптала», що тоді ж з'явилась у журналі «Шляхи мистецтва».

Твори Валер'яна Підмогильного почали друкуватися за кордоном. Так, у 1922 році оповідання «В епідемічному бараці» було надруковано окремим виданням у «Загальній бібліотеці», яку випускало видавництво Я. Оренштайна у Лейпцигу.

Це було досить високе визнання майже невідомого  молодого прозаїка з України. У вступному слові Василя Симовича, історика української літератури, шевченкознавця, було зазначено: «Валер'ян Підмогильний - це ім'я молодого автора, що недавно тільки, в 1920 році, вступив на літературне поле, видавши друком у Катеринославі збірку своїх нарисів – почав писати давніше, ще в гімназії – і цими творами, які, до речі, давно вже розійшлися, відразу звернув до себе увагу читальних кіл на Україні. І справді, Підмогильний – чи не найвизначніша поява в нашій белетристиці післявоєнної доби. У своїх нарисах він являється незвичайно підмітливим, тонким митцем у малюванні  глибоких психічних переживань і настроїв сучасного покоління, придушеного важким життям буденщини... Вражають нас на кожному кроці нові образи – свіжі, принадні, оригінальні. Основа нарисів Підмогильного – сіра, темнувата, тон його мови – сумовитий, але ж із них б'є щось живе, нове, цікаве, як нове й цікаве те життя, що тепер витворюється на Україні».

У 1923 році сім оповідань Підмогильного «повстанського», циклу були опубліковані в емігрантському журналі «Нова Україна». Цей часопис у 1922 році заснував і видавав Володимир Винниченко. Редакція журналу потім видала ці оповідання в Берліні окремою книгою.

Після цієї публікації у В. Підмогильного почалися перші серйозні непорозуміння з більшовицькою владою, які впродовж наступних десяти років ставали все більш і більш драматичними.

Виходили за кордоном й інші його твори. У четвертому номері журналу «Нова Україна» надрукували його оповідання «Проблема хліба», а у червні – «Іван Босий». Коли ж на початку 1923 року в журналі з'явились твори Григорія Косинки і Тодося Осьмачки, це викликало шалену критику всіх трьох молодих прозаїків у комуністичній періодиці. Більше за кордоном вони не друкувалися.

Восени 1923 року Валер'ян разом з сім'єю переїздить до Києва і починає учителювати в третій залізничній школі, а з 1924 року – на редакторській роботі у видавництві «Книгоспілка» і в журналі «Життя і революція». І весь цей час він знаходиться у вирі літературного життя Києва. Спочатку він вступив до АСПИСу (Асоціації письменників), члени  якої обстоювали принципи мистецтва за високими естетичними критеріями, шанували талант, свободу творчості, «аристократизм духу». У 1924 році АСПИС розділився на дві літературні організації, ідейно досить близькі між собою – «неокласиків» та «Ланку». Підмогильний очолив «Ланку». Як згадував у своїх спогадах Борис  Антоненко-Давидович, «перед тут вів Валер'ян Підмогильний, організатор і душа «Ланки», який і дав цій групі ім'я, що об'єднувало нас, таких різних своїм творчим обличчям, в одне дружнє товариство».

Український поет і прозаїк Тодось Осьмачка розповідав: «Майстри українського слова дали Підмогильному мистецьку душу, а Захід блиском свого мистецтва причарував його серце».  Члени нової організації бажали бути захисниками своєї національної правди, зрозумілої і освяченої всіма народами. Молоді, талановиті, всебічно обдаровані члени «Ланки» були повні бажання віддати всі свої сили Україні, її народу, її незалежності. Про це і сказав у своєму виступі Валер'ян Підмогильний 24 травня 1925 року у великому залі Всенародної бібліотеки, де він проводив дискусію представників літературно-громадських організацій та вузівської молоді на тему «Шляхи розвитку української літератури». Виступ його був принциповим захистом свободи творчості. Саме про бажання «ланківців» творити і про ту ціну, яку вони за це заплатили, написала свій вірш поетеса Любов Забашта.

Антоненко, Косинка, Галич,
Підмогильний, Плужник, Осьмачка –
Молоді усі!
Ви відмучились, відстраждали –
В повній своїй красі...
За що і за кого боролись –
Не знаєте, може, й самі...
Задушили ваш смілий голос –
творіть німі.
А творчості треба простору
І волі на всі вітри!
Помирали так гірко і просто...
Сміливі – ви!

Двері будинку Підмогильних у Києві ніколи не зачинялись. Друзі називали Валер'яна «університетом на дому», «ходячою енциклопедією». Усім, хто бував тут, Валер'ян запам'ятовувався як людина «відкритої розкрийдушу вдачі, душевно тонким, або, по простому кажучи, найбільш інтелігентним», – так писав про Підмогильного Юрій Смолич. У ці дні Валер'ян працював разом з Євгеном Плужником над створенням російсько-українського словника «Фразеологія ділової мови», який вийшов 1926 та 1927 роках у видавництві «Час».

Потреба у систематизованій фразеології української ділової мови була дуже велика. Цей словник демонстрував багатство лексичної та фразеологічної основи, зв'язок із живою народною мовою. Він був настільною книгою для службовців радянських установ. Про ці відносно спокійні дні в житті Підмогильного дуже добре сказав у своєму вірші поет Сергій Бурлаков.

Мистецький Київ. Зшитки на столі.
Видань французьких золотаві стоси.
Переклади. Тупих проноз погрози.
Болючий слід на білому крилі.
Потік буття. Небес тривожних синька...
У братнім колі – Плужник і Косинка.
Лексичний лет, складання словників...

Голод 1920-1922 років, що охопив увесь південь України, не міг пройти повз увагу Підмогильного. Він перший із українських письменників наважився говорити про це. Він привів до нас своїх героїв, і вони настільки живі, настільки реальні, ніби він пише про себе, ніби все, що з ними трапилось, було і в його житті. Письменник вірний собі, найстрашнішим він вважає те, що від голоду знецінюється мораль, деформуються душі, стираються грані між добром і злом у тих, хто переживає голод. Герой оповідання «Проблема хліба» – студент, змушений кинути навчання заради того, щоб знайти де-небудь хоч якусь їжу. І ось перед нами – хроніка падіння його моралі: крадіжка у квартирної хазяйки; убивство охоронця приватного городу заради вкраденого гарбуза; відносини з жінкою, яка на ринку продає пиріжки серед сварок, лайки, заздрості, брехні... І от на таких ланах життя ростуть молоді люди – майбутнє України.

Ще страшнішим видається читачеві оповідання «Син», яке сам Підмогильний у автобіографічних нотатках вважав одним із кращих серед написаного ним. Сільський парубок Грицько Васюренко, не знайшовши роботи у місті, повертається в рідне село. Під пахвою у нього – задубіла паляниця, щоб нагодувати матір. Дома його чекає пустка: порожня хата і хвора мати. За вісім місяців її хвороби з хати все зникло, а сама вона перетворилася в живого мерця. Кілька днів Грицько розмочує у воді і кладе їй до рота шматочки паляниці, яку приніс з міста. І померла мати в той час, коли  управителі з повіту стали давати голодуючим благодійні обіди. Не допомогли обіди ні матері, ні Грицеві. Він навіть не доторкнувся до них. Муки совісті гризли його, і він у відчаї сховав тіло мертвої матері у льоху. І знову за цим героєм стоїть Валер'ян Підмогильний і виносить присуд владі, яка доводить людей до смерті.

Страшна розповідь про героя наступного оповідання «Іван Босий» малює ті часи, коли радянська влада на Катеринославщині стала «здирати шкуру з мужика», як гнівно вигукнув Тодось Осьмачка. Селяни починають бунтувати, очолювані їхнім натхненником, напівбожевільним від побаченого навкруги, Іваном Босим. Напівголий і влітку, і взимку, він ходить по селах і церквах і закликає селян боротися з владою антихриста. Як божий посланець, крокуючи степовими стежками пореволюційної доби, він звертається до кожної людини, яку зустрічає – чи то комуніст, гайдамака або петлюрівець: «Загляніть собі в душу! Схаменіться! Перестаньте вбивати! Проженіть сатану зі свого серця! Проженіть антихриста з-поміж себе!». І його чують усі, кого зустрів він на шляху: партійні робітники, радянські службовці, селяни, жебраки, навіть діти. Підмогильний своїм оповіданням, не дистанціюючись від свого героя, устами божого посланця виголошує від імені Бога присуд радянській владі... Це був заклик до непокори: своїми творами Підмогильний виступав проти антинародної політики влади. Емігрантська Україна із захопленням читала ці рядки – боротьба продовжується! А радянські можновладці вже бачили у Підмогильному ворога.

Є в літературній діяльності Валер'яна один теплий і затишний куточок, куди він приходив відпочити душею і насолодитись вишуканою мовою. Це перекладацька діяльність письменника. Протягом усього свого життя він займався перекладами і ввів до обігу українців цілий материк перекладної літератури. З французької він перекладав Анатоля Франса, Гі де Мопассана, Франсуа Вольтера, Дені Дідро, Гюстава Флобера, Оноре де Бальзака, Альфонса Доде, Віктора Гюго, Проспера Меріме. «Мало не всі переклади французьких класиків, що виходили тоді українською мовою, належали Підмогильному, позначено це на титульних сторінках, чи не позначено», – підкреслював Юрій Смолич. Більшість перекладів супроводжувалось детальними коментарями Підмогильного. З російської ним були перекладені оповідання Антона Чехова та Івана Тургенєва, з англійської – Вільяма Шекспіра та Оскара Уайльда, причому переклади з англійської він здійснював на Соловках, перебуваючи в тюрмі. Вражає не тільки кількість перекладеного, а й висока якість перекладів. Це було пряме спілкування української культури з культурами інших народів.

У 1928 році Народний комісаріат просвіти УСРР «визнав за потрібне», відрядити за кордон представників різних галузей українського мистецтва. Підмогильного разом з Аркадієм Любченком відрядили у Прагу, де вдалося досягти домовленості із чеськими видавцями про видання чеською мовою вибраних творів цих письменників. А в Україні, в свою чергу, повинні видати українською мовою «Пригоди бравого солдата Швейка» Ярослава Гашека.

Ці роки пам'ятні як славнозвісна українізація 1920-х років – з одного боку, визнання національної приналежності українців, а з іншого – вкорінювання у суспільне життя українських партійних кадрів, тобто коренізація партійного керівництва. Українізацію очолив нарком освіти Микола Скрипник. У липні 1923 року український уряд, за згодою із  Москвою, видав декрет, згідно з яким українська мова проголошується обов'язковою для вивчення в усіх навчальних закладах. Уже до лютого 1926 року весь управлінський апарат мав пройти перевірку на знання української мови. До кінця 1920-х років 85 відсотків преси видавались українською мовою.

Сучасники згадували, що для Підмогильного чистота мови мала надзвичайне значення, а його мовлення вирізнялося особливим багатством. Великий «аристократ в літературі», як називали його сучасники, визначний знавець українських мовних нюансів, він вважав, що треба вичищати українську мову від усяких провінціалізмів, а також полонізмів, русизмів. В одному із своїх оповідань він прямо висловлюється щодо спотворення української мови: «Коли б за стенограмою їхньої розмови хтось хотів би судити про мовний розвиток людей, то вжахнувся б вбогості їх лексикону». Письменник страждав від того, що українці на очах втрачають рідну мову – «суржик» підмінив мову. В селі вони розмовляли українською, а потрапивши у місто, де майже всі спілкувались російською, пристосувались і заговорили «суржиком». І це було однією з причин, за якою Симон Петлюра з гіркотою визнавав українців  «незрілою нацією».

Потроху Лазар Каганович почав згортання процесу українізації. Літературно-мистецькі групи розпускаються. Фабрикується справа СВУ (неіснуючої Спілки визволення України). Один за одним на лаві підсудних опиняються відомі діячі української науки, літератури, мистецтва. І хоч ім'я Підмогильного з 1928 року ще стоїть як ім'я редактора на літніх номерах журналу «Життя і революція», далі пишеться лише «Редагує колегія». Підмогильному все важче працювати, і він змушений був переїхати до тодішньої столиці України – Харкова. Там він оселився все в тому ж клятому будинку «Слово», який перебував під наглядом.

На початку морозного лютого 1929 року у Москві відбувся «Тиждень української культури». До Москви запросили п'ятдесят найпомітніших літераторів, серед яких було названо Підмогильного Валер'яна. 11 лютого відбувся офіційний захід – зустріч українських і російських письменників. З доповіддю «Українська і російська література» виступив Анатолій Луначарський. Свої вірші читали Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан; свої «усмішки» – Остап Вишня. Підмогильний ухилився від участі в концерті, вважаючи, що «література створюється для читання, а не для виконання». А коли 12 лютого відбувалась зустріч українських письменників зі Сталіним, вони з Борисом Антоненко-Давидовичем потай втекли із залу, бо відчували, що від так званих «дружніх діалогів» з вождем нічого доброго чекати не можна.

Так воно і сталося. За кожним з відомих письменників був встановлений нагляд.  Згущувались хмари і над Підмогильним. Тому він, отримавши посаду консультанта з іноземної літератури  видавництва «Рух», зосередився лише на перекладацькій діяльності. Але сховати свого переповненого гнівом серця він не міг. Незважаючи на те, що друзі просили його бути обережним, він опублікував оповідання «З життя будинку», в якому, чи не вперше, відверто сказано про масовий голод 1932-1933 років і про те, як в одному з будинків було влаштовано їдальню для порятунку голодних.

За рік до цього Валер'ян Підмогильний закінчив головну працю свого літературного життя – роман «Місто». Про цю подію, дуже важливу в його житті, він сказав: «Написав роман «Місто», бо люблю місто і не мислю себе поза ним, ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній». Вперше роман був опублікований 1928 року, а наступного року перевиданий. Переклад на російську Б. Єлисаветського був опублікований у 1930 році у Москві; роман виходить у серії «Творчість народів СРСР» і користується великою популярністю, має широкий розголос.

Фото з сайту Читомо

«Місто» – перший в українській літературі урбаністичний роман. У драматургії Іван Карпенко-Карий зобразив у «Житейському морі» життя української артистичної богеми. Михайло Старицький у драмі «За двома зайцями» – українське міське міщанство. А в прозі, в романі «Місто», вперше описано життя української інтелігенції післяреволюційних часів, зображено народження українського письменника. У романі гучно прозвучав авторський гімн місту: «Кохаю тебе, велике камінне місто! Весь шал і запал моєї  юнацької кришталевої любові безоглядно віддав я тобі, стихіє міста!» Місто для героя роману – арена небачених можливостей, втілення свободи вибору і водночас арена, на якій людина має виборювати своє місце під сонцем. Підмогильний пропонує нам історію людини, яка бажає стати письменником і для цього змінила село на місто. Степан Радченко приїхав сюди здобувати освіту, і спочатку місто постає перед ним, як ожиле чудовисько. Воно зовсім чуже сільському хлопцеві. Але скоро його погляд на місто змінюється – воно виникає перед ним і в поетичному кольорі: «Весна була чудова в білому цвітінні каштанів... Весна тут була рожевим дівчам, що бездумно марніє від жадоби літа, а осінь – голубою жінкою, що не хоче пережити свою вроду». І уже ця зміна погляду на місто говорить читачеві про те, що сільський хлопець почав мислити поетичними категоріями. Емоційний зміст роману так визначила Соломія Павличко: «Автор зробив тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герой Підмогильного страждає від роздвоєності  між душею (розумом, інтелектом, мистецтвом) і тілом (статевим потягом)». Кидаючись у вир міського життя, адаптуючись до міста, жахаючись і захоплюючись, Степан Радченко засвоює нову систему цінностей, що виражається у постійній зміні жіночого оточення. І це не випадково. Підмогильний першим з письменників підмітив характерну особливість комуністичної ідеології першої половини 20-х років, що сповідувала свободу статевих стосунків. І от перед нами молодий сільський хлопець, живий і цікавий, який, потрапивши у потік «вільного» кохання, взявся завойовувати місто. Жінки, які зустрічаються на його шляху в місті, дуже різні за етапами його внутрішнього розвитку, за особливостями поведінки. І кожна з них стає для Степна приводом для розширення його світовідчування. А головне – судоми його душі, які виникають під час чергової зустрічі. Він, по суті, весь час перебуває в стані драматичного пошуку справжнього кохання.

Але паралельно з пошуками любові Степан живе враженнями від навколишнього. Він потроху входить до столичного мистецького світу і бачить в ньому багато фальші. Відомий літературний критик Михайло Свєтозаров, який перебуває на службі у партійної номенклатури і несе партійне світло в маси, цинічно відкидає перші письменницькі спроби Степана, а потім, коли той стає відомим, заявляє усюди, що саме він відкрив письменницький талант Радченка. І такі люди зустрічаються на кожному кроці. Знайомлячись з ними, розмовляючи, Степан переживає велику душевну кризу. Справжнього кохання, яке він ревно шукав, він не досяг. Переглядаючи збірку своїх творів, він впадає у відчай: «Про що, власне, він писав? Ніде протягом сотні сторінок не здибав він людини – того, хто мучиться і прагне, хто нидіє і буяє, плазує і підноситься на верховини... Навіщо ці твори, коли людське серце в них не б'ється».

Степан, вільний від пануючих ідеологічних настанов, відкритий до змін, осмислює свій шлях. Він зараз пише повість про людей, якими вони є згідно з людською природою. Він пише про місто, яке стало знайомим і близьким йому. Він буде писати не про революційні і пореволюційні події, але насамперед – про людей, про людину. В роздумах Степана Радченка про свою майбутню творчість ми чуємо голос сумління і чистої совісті Валер'яна Підмогильного, який говорить всім, що «головна річ – людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах» (Іван Франко).

Роман «Місто» користувався великою популярністю. Кожен бачив у ньому не тільки місто, яке вибудував Підмогильний своїм романом, а й своє, рідне місто, яке живе і виживає в тяжкі часи збуреного світу.

У квітні 1933 року Микола Хвильовий разом зі своїм другом письменником Аркадієм Любченком поїхав у двотижневе відрядження на Полтавщину від газет, які чекали від них підтвердження політики партії у справі колективізації сільського господарства України.  Не дочекалися. Хвильовий виїхав, за його словами, «вивчати новий кардинальний процес соціалістичного будівництва – голод». Хвильовий не звик стримувати себе: «Годі! Завісу!!!». Того ж літа Підмогильний під впливом розпачливих розповідей Хвильового, разом із Борисом Антоненко-Давидовичем, Борисом Теном та Іваном Багряним, не дочекавшись відрядження, здійснили ніким не санкціоновану велосипедну подорож Центральною Україною. І на власні очі побачили страшний геноцид української нації – голодомор. Після повернення Хвильовий сказав Валер'яну: «По суті кажучи, ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб вмерти. Така наша воля. Решта – не більше, як ілюзія». Не було до кого звертатись, не було з ким говорити, не було кому щось пояснювати і чекати допомоги. Вулиці Харкова бачили все більше вимучених й розпухлих від голоду селян. Підмогильний ініціює створення у «Слові» їдальні для письменників: два обіди на сім'ю і хліб за картками, по два тоненькі шматочки на кожного. Це врятувало багатьох від справжнього лиха. Валер'ян не шкодував для їдальні ні часу, ні зусиль. У нього були зв'язки із селами, він виїздив до своїх приятелів, щось там закуповував, вимінював, робив записи, і люди почувалися за його спиною, як за надійною стіною... Знеможений, він падає на диван у квартирі Бедзиків і кричить, захлинаючись слізьми: «Якби ви знали, що я побачив сьогодні на вокзалі! Облави міліцейські. Виловлюють голодних мішечників із сіл. Кажуть, що були й випадки розстрілів, аби не було хвороб і епідемій. Яка ганьба! Який жах!» Він перебуває у відчаї, не може знайти собі місця.

Підмогильний усамітнюється у будинку творчості під Харковом, збирається дописати там повість «Без назви». Дійсно, повість не має назви. Чи не встиг її назвати Підмогильний, чи не думав називати інакше – про це ніхто і ніколи вже не дізнається. Знаємо лише одне: це був останній геніальний сплеск Підмогильного, остання безцінна перлина у дорогоцінному намисті творів, яким він щедро обдарував рідну Україну.

Зі шкільних років Зигмунд Фройд відкрив для Валер'яна таємниці психіки людини. І протягом усієї свої творчості письменник створював психологічні портрети людей, досліджуючи, як інстинкти і приховані бажання впливають на життя кожного з нас. Роман «Місто» і повість «Без назви» були безпомилковим аналізом того періоду і точним діагнозом душі тогочасної української людини. Про що повість «Без назви» і без закінчення?  Про те, що кожна людина мусить бути щасливою, і шлях до щастя протягом свого життя вона знаходить сама, без підказок, без політичних настанов. Кожен має задавати собі питання і відповідати на них: для чого він живе? Невже тільки для рутини праці і просування по службі? Для задоволення своїх природних сексуальних забаганок? І тільки сам може відповісти на чи інші запитання і обрати свій шлях у житті.

Ми так і не дізнаємось, який шлях обере для себе людина, про яку пише Підмогильний. Продовження і закінчення повісті зникли у підвалах НКВС. Останні дні Підмогильного на волі були дуже тривожними і важкими. За кілька днів до арешту Валер'ян підбиває підсумки свого життя – пише автобіографію. Вона дуже сумна, бо життя стає все страшнішим.  12-13 травня 1933 року – арешт Михайла Ялового; 13 травня – самогубство Миколи Хвильового; в ніч на 5-те грудня 1934 року заарештували Євгена Плужника, а за два дні по тому – його друга Валер'яна Підмогильного. Уже заарештовані друзі: Валер'ян Поліщук, Василь Вражливий, Григорій Косинка. І цей пекельний млин продовжує працювати безперестанку. За оцінкою Об'єднання українських письменників в еміграції «Слово», у 1930 році друкувалося 259 українських письменників, а вже після 1938 – лише 36. 223 письменники були репресовані (розстріляні одразу, перебували на засланні, а потім розстріляні), 16 – зникли без вісті, 8 – вчинили самогубство. Число репресованих українських інтелігентів у часи репресій сягало тридцяти тисяч осіб.

Заарештували Валер'яна Підмогильного «за участь в роботі терористичної організації, що ставила за мету організацію терору проти керівників партії». У віці тридцяти трьох років фактично завершилося життя Підмогильного як вільної людини, громадянина, і почалися кількарічні «ходіння» пекельним колами сталінських катівень. Цілий місяць допитів Підмогильний давав катам лише одну відповідь: «Винним себе не визнаю». А 11 січня 1935 року в протоколі допиту з'являється зізнання Підмогильного в тому, що він нібито належав до «групи письменників з терористичними намірами у ставленні до вождів партії». Неможливо уявити собі, як проводились ці допити і що робили з Підмогильним нелюди, якщо письменник зізнався у всьому, що йому інкримінували. І лише в останньому протоколі, на полях якого застигли криваві плями, Валер'ян заявив, що ні до якої терористичної організації він ніколи не належав і ніякої терористичної діяльності не проводив. Він рішуче відкидав всі обвинуваченні і брехливі наклепи. 27-28 березня 1935 року Суд військової колегії Верховного суду СРСР, розглянувши справу № 0024, виніс вирок: десять років з конфіскацією особистого майна. 9 червня 1935 року Валер'ян був доправлений до Соловецького табору особливого призначення. Всі знали, що звідти живими не виходять.

Але Підмогильний не впадав у розпач. Він не думав здаватися і продовжував працювати у вищому напруженні творчих сил. Перед тим, як його вивезли на Соловки, він мав бесіду із слідчим, про що розповів український літературознавець Григорій Майфет: «Слідчий розумів, що перед ним сидить живий труп, то що приховувати? І він сказав так: "Ну, якщо чесно, то треба було би всю Україну знищити. Але оскільки це неможливо, то ми вас, українську інтелігенцію, точно знищимо..."»

На ганебну пропозицію співпрацювати із ним Підмогильний відповів: «Я нічого не буду підписувати, поки ви мені не дасте купку паперу, олівець чи ручку, щоб я дописав роман. Оцей роман мене мучить. Я вважаю, що там я можу сказати те, чого ще ніхто не говорив в літературі».

Підмогильний творив до останньої відпущеної йому миті життя. Для нього це було природньо: жити означало для нього творити наперекір безжальній дійсності. Просто до арешту він писав для своїх сучасників, а в ув'язненні – для наступних поколінь українців. Про ці дні розповідає у прекрасному вірші «Крізь відстань літ» український поет Анатолій Шкляр:

В полярну світлу ніч  – імла над Соловками,
І, як там не дивись, не видно у майбуть...
Лиш постаті якісь плетуться під зірками –
То сотні чистих душ свої хрести несуть.

Край крижаних питань, де навіть сни – болючі,
Де важко уночі зітхає океан...
І все ж у снах – Чаплі, весна, дніпрові кручі.
Куди це ти біжиш, юначе Валер'ян?

Засвітиться у сні миттєвість неповторна:
Кленовий лист упав на січеславський брук...
Вдень і вночі риплять важкі червоні жорна,
Й трагічний олівець сам вислизає з рук.

Про що напишеш там, у закутку барака,
Де вітер дранку рве із даху потайком?
Ще владарює ніч, але якийсь служака
За декілька хвилин волатиме: «Підйом!»

І щось там промовля невіглас в портупеї –
Про шал пташиних зграй, про передчасний сніг...
Ковтнула безліч днів жахлива одіссея,
І загубився час у плетиві доріг.

Кривавиться зоря, і солдафонство п'яне
Тирана прославля,  благенький свій статут...
Та є ковток води, є аркуш, Валер'яне,
І слово – вільний птах – розірве сотні пут.

Не здавався не тільки Валер'ян Підмогильний. Ув'язнені письменники продовжували творити у таборі, тобто продовжували боротьбу за українську культуру. Смертельно хворий Євген Плужник створив у тюремній камері стос проникливих віршів. Микола Зеров перекладав «Енеїду» Вергілія, Лесь Курбас заснував табірний театр із своїх колег-в'язнів і поставив з ними «Аристократів» Миколи Погодіна і «Учнів диявола» Бернарда Шоу.

Великий терор став продовженням Голодомору. У в'язнів не було шансів на довголіття. 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, що неподалік від Медвеж'єгорська в Карелії, куля № 188, послана катом Матвєєвим, обірвала життя Валер'яна Підмогильного. Перед ним, мабуть, на його очах розстріляли Леся Курбаса і Миколу Куліша – у розстрільному списку вони були на десять в'язнів попереду нього. У тому ж списку знаходимо імена Олекси Слісаренка, Михайла Ялового, Григорія Епіка, Миколи Зерова, Валер'яна Поліщука.

Військова комісія Верховного суду СРСР 4 серпня 1956 року посмертно реабілітувала українського письменника Валер'яна Підмогильного – через 19 років після його жорстокого вбивства. На його честь названо вулицю в Києві, а також у селищі Ворзель, де він працював шкільним вчителем. Його роман «Місто» зайняв достойне місце в програмі старших класів середньої школи. Пам'ятають про видатного українського письменника і науковці, і літературознавці, і вчителі – усі, хто продовжує дослідження його літературного спадку, пише про нього книжки, статті в періодиці, вірші.

Про безсмертя Підмогильного і його побратимів говорить поетеса Антоніна Листопад:  

Ще Крушельницькі зробляться всесильні,
І Зерова – зерном в святу майбуть!
З могили вийдуть вічні Підмогильні,
І Плужники плуги свої візьмуть.

 

Довідково-інформаційний відділ, Ганна Єфімова

 

Вибрана бібліографія