Від товариства аматорів до корифеїв історичної науки: до 185-річчя від заснуван­ня Одеського товариства історії та старожит­ностей

Створення у 1839 році Одеського товариства історії та старожитностей є знаменною подією у розвитку вітчизняної історичної науки. Товариство виникло в Одесі не випадково. Бурхливий економічний та культурний розвиток  міста, що носить античне ім'я, на початку ХІХ століття перетворив його на значний політичний, економічний та культурний центр країни, тісно пов'язаний із багатьма найбільшими містами середземноморських та європейських країн.

Вигідне становище Одеси в Північному Причорномор'ї, багата історія та археологічні пам'ятки краю, що займають гідне місце у світовій історії та культурі, цікавило дослідників, а перші археологічні відкриття в Криму, Миколаєві, Овідіополі, Одесі привернули до них увагу представників не тільки вітчизняної, але і європейської історичної науки.

За роки свого існування воно перетворилося з невеликого аматорського об'єднання у визнану наукову установу, що мала значний вплив на вивчення історії регіону та стала вагомим центром об'єднання вчених та аматорів історії.

Перетворення Одеси на центр археології на півдні України відбулося завдяки І. П. Бларамбергу (1772–1831) та І. О. Стемпковському (1789–1832), навколо яких у 1820-ті — на початку 1830-х рр. згуртувалися археологи-аматори. Саме останній у 1824 р. подав М. С. Воронцову (1782–1856) доповідну записку, в якій писав про необхідність створення музею для збереження старожитностей, а також вказував на користь заснування вченого товариства, яке мало б за мету розшук, опис і пояснення пам'яток старовини, здійснення наукового керівництва над проведенням археологічних розкопок та публікації результатів історичних досліджень. Однак, на той час, ця пропозиція залишилася тільки на папері.

Засновниками товариства стали історик-аматор М. М. Кир’яков (1810–1839) та професор Рішельєвського ліцею М. Н. Мурзакевич (1806–1883), попечитель Одеського навчального округу Д. М. Княжевич (1788–1844), дипломат, письменник-богослов О. С. Стурдза (1791–1854), керівник канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора А. Я. Фабр (1789–1863).

Товариство стало місцем, де об'єдналися найкращі наукові сили з вивчення історії та старожитностей на території сучасної південної України. Його члени активно займалися пошуком, описом та збереженням історичних пам’яток, організовували археологічні експедиції, розшукували та досліджували письмові історичні джерела, на основі поведінкових, усних і лінгвістичних джерел вивчали етнографію краю, власні дослідження оприлюднювали в своїх виданнях, зокрема у «Записках Одеського товариства історії та старожитностей».

До складу товариства входи відомі дослідники та вчені, серед яких А. О. Скальковський (1808–1898), І. П. Бларамберг (1803–1878), П. Й. Шафарик (1795–1861), М Г. Попруженко (1866–1944), А. В. Флоровський (1884–1968), О. Л. Бертьє-Делагард (1842–1920), Ф. К. Брун (1804–1880), О. І. Маркевич (1847–1903), Є. О. Загоровський (1885–1938), О. М. Поль (1832–1890), Ф. Леонтович (1883–1884), В. Яковлєв (1884–1895), В. Б. Антонович (1834-1908) Б. В. Варнеке (1874–1944), М. Ф. Болтенко (1888–1959) та багато інших.

Наприкінці 1839 року до складу товариства входило 75 дійсних членів і 19 – почесних, а на 1 січня 1913 року Одеське товариство історії та старожитностей складалося із 145-ти дійсних членів, 19-ти почесних і 61-го члена-кореспондента. За роки існування у його діяльності взяли участь близько 700 осіб, серед яких понад 550 було дійсними членами.

Одеське товариство історії та старожитностей підтримувало зв'язки з університетами, науковими об'єднаннями, музеями та бібліотеками Константинополя, Бухареста, Стокгольма, Загреба, Бейрута, Берліна, Майнца, Рима, Брюселя, Женеви, Ватикану, Ліона, Нью-Йорка.

Впродовж своєї діяльності Одеське товариство історії та старожитностей зосереджувалося на вивченні археології. Його членами проведено розкопки в античних Пантікапеї, Тірі, Херсонесі, Ольвії, на островах Зміїний та Березань, розкопки кримських курганів (Золотого, Царського і Мелек-Чесменського, середньовічного Херсонеського монастиря, Ескі-Кримської мечеті, Білгород-Дністровської, Судацької, Феодосійської, Балаклавської фортець тощо.

Невдовзі після заснування Товариства розпочалися розкопки на острові Левки (Зміїний). ЇЇ результатом стали знахідки 120-ти монет, кількох гем та відкриття руїн храму Ахілла. Незважаючи на те, що острів був часто відвідуваним, практично єдиною спробою систематичного опису знайдених там культурних об'єктів та відтворення на цій підставі античної історії острова стали праці першої публікації археологічного, зокрема, нумізматичного матеріалу зі Зміїного, а саме праця М. Н. Мурзакевича «Поездка на остров Левке или Фидониси в 1841 г.». Впродовж майже 140 років лише на них базувалися висновки вчених, які так чи інакше трактували існування храму Ахілла на Левке.

foto-2.jpg

Мурзакевич Н. М. Поездка на остров Левке или Фидониси в 1841 году. – Одесса : Гор. тип., 1844. – 44 с.

У 1875 році, за сприяння О. Г. Строганова (1794–1882) і Д. І. Толстого (1860–1941), Одеське товариство розпочало археологічні дослідження території у Херсонеському монастирі. Під час, яких відкрито фундаменти церков, залишки фресок, на стінах різнокольорову мозаїчну підлогу, три колодязі для збору дощової води, камені з майже стертими зображеннями, мідні візантійські та римські монети, мідні хрести, кадильниці та свічники.

На початку ХХ ст. член Одеського товариства історії та старожитностей, дослідник первісної доби Північного Причорномор'я А. В. Добровольський (1887–1956) брав участь у розкопках відомого кургану на території Одеси «Слобідка-Романівка». Він гідно продовжив найкращі традиції Одеського товариства історії і старожитностей та був учасником багатьох археологічних досліджень пам'яток Інгульця, порожистої частини Дніпра та інших регіонів.

foto-3.jpg

Д. К. Третьяков. Остатки человеческих скелетов из кургана на Слободке-Романовке // Зап. Императ. Одес. о-ва истории и древностей. – Одесса : «Славянская» тип. Е. Хрисогелос, 1915. – Т. 32, отд. 1 : Исследования. – С. 25–40.

Завдяки подарункам меценатів і колекціонерів, активній пошуковій та дослідницькій діяльності членів Товариства, сформувалася велика колекція старожитностей музею Одеського товариства історії та старожитностей. Він заснований одночасно з Товариством 1839 року, офіційне відкриття відбулося 1843 року. У 1858 році його об'єднали з Одеським міським музеєм старовин, заснованим у 1825 році І. П. Бларамбергом та І. А. Стемпковським. Вже у 1864 році колекція старожитностей музею складалась з елліністичних, венеціано-генуезьких, монголо-татаро-турецьких, єгипетських, римських і вітчизняних експонатів. Особливе місце в музеї займає колекція так званих кам’яних баб, що їх знаходили на багатьох курганах Півдня України. За час діяльності Товариства було накопичено величезний історико-археологічний матеріал з історії Північного Причорномор'я, що сприяло широкій популярності музею за кордоном.

Товариство не тільки дбало про свій музей в Одесі, але й сприяло активізації діяльності таких музеїв, як Керченський, Феодосійський, Миколаївський, у його віданні перебували Акерманська та Судацька фортеці, де проводились реставраційні роботи, завдяки яким ці пам'ятники збереглися до наших днів.

Крім археології важливе місце в наукових дослідженнях членів Одеського товариства історії та старожитностей займали й етнографія, географія, статистика, історична географія, сфрагістика та архівознавство.

Яскравим представником Товариства був О. І. Маркевич, який віддав основні сили й час питанням історіографії та етнографії. У своїх працях він надавав перевагу народницькому підходу до вивчення української історіографії. Особлива увага приділялася звичаям, побуту, культурі, фольклору та народній творчості. Його метою було розкрити умови, за яких Україна в середині XVII ст. стала частиною Московської держави, і до кінця XVIII ст. перетворилася на безправну провінцію Російської імперії. Він аргументував, що обмеження державних прав України та втручання в її внутрішню та зовнішню політику розпочалося ще з початку союзу з Московською державою, посилилося на початку XVIII століття, а за часів правління Катерини II перетворилося на політику повного підкорення національних інститутів українців та поневолення селянства.

Його дослідження з історії Одеси і сьогодні є актуальними в контексті дискусій серед істориків щодо часу заснування цього міста. З-під його пера вийшли такі праці, як «Город Качибей или Гаджибей — предшественник города Одессы» (Одеса, 1894), «К вопросу о народах, живших в древнее время в Черномории» (Москва, 1895), «Прошлое и настоящее Одессы» (Одеса, 1894) та інші.

foto-4.jpg

А. И. Маркевич. Город Качибей или Гаджибей — предшественник города Одессы // Зап. Императ. Одес. о-ва истории и древностей. – Одесса : «Экономическая», 1894. – Т. 17, отд. 2. – С. 1–72.

Дійсний член Товариства А. О. Скальковський ще у 1835 році почав вивчати джерела з історії Одеси та сучасних південно-українських земель. Протягом наступного десятиліття він здійснив низку експедицій по Південній і Правобережній Україні. В 1839 році А. О. Скальковський виявив в Катеринославі залишки архіву Коша Нової Січі – унікального джерела з історії Запорізького козацтва в останній період його існування. Через два роки в Одесі з'явилося перше, а в 1846 році – друге видання праці «Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького».

foto-5.jpg foto-6.jpg

Скальковский А. А. История Новой-Сечи или последнего Коша Запорожскаго. – Одесса : Гор. тип., 1841. – 444 с.

В «Записках» Товариства з’явилася окрема рубрика «Запорожская старина», де друкувалися історичні джерела та дослідження.

Археографічний доробок Товариства налічує 332 публікації, що складає майже третину праць членів наукового об’єднання. Внаслідок археографічної діяльності було актуалізовано у формі публікацій тисячі документів і наративів. Члени Товариства вели пошук в архівах скасованих установ (фортець св. Дмитрія Ростовського, св. Єлисавети) та діючих відомчих установах Херсонської, Катеринославської, Таврійської губерній і Бессарабії. Багато джерел було відібрано в особистих колекціях, серед них чільне місце посідали бібліотека М. С. Воронцова, зібрання рукописів І. Царського, архів Попових у маєтку Решетилівка та ін.  Знайдені рукописи вивчали і ознайомили з ним наукову громадськість на засіданнях товариства та сторінках «Записок».

Наукове значення мало видання на сторінках «Записок» ярликів кримських ханів XIV та XVI ст. у перекладі Я. О. Ярцова (1792–1861) і тарханних ярликів Гіреїв з примітками та перекладом І. М. Березіна (1818–1896). Копії невідомих фірманів турецьких султанів Амурата III, Мурада IV, Османа III, Мустафи III, що належали Одеському товариству, були перекладені та опубліковані В. Бруном. Велику наукову зацікавленість представляло опубліковане зібрання грамот і договорів з історії Молдавського князівства XV–XVII століть.

foto-7.jpg

Ярлыки крымских ханов / пер. Я. О. Ярцов ; изд. А. Негри // Зап. Императ. Одес. о-ва истории и древностей. – Одесса : Гор. тип., 1850. – Т. 2, отд. 2 : Документы и акты. – С. 675–684.

Одеське товариство приділяло увагу збиранню юридичних пам’яток генуезьких колоній Криму. Частина цих документів увійшла до збірника венеціано-генуезьких грамот (1342–1492), надрукованого «Записками». В. Юргевич переклав та опублікував з примітками Статут для генуезьких колоній на Чорному морі 1449 року.

foto-8.jpg foto-9.jpg

О. Ф. Ретовский. Генуэзские надписи, найденные в Феодосии в 1894 г. // Зап. Императ. Одес. о-ва истории и древностей. – Одесса : «Экономическая», 1896. – Т. 19. – С. 14–26.

Одеське товариство історії та старожитностей володіло цінною науковою бібліотекою (в останні роки існування товариства налічувала майже 11 тис. книжок, серед яких були стародруки понад 1 тис. одиниць картографічних матеріалів) та унікальним архівом. Джерелами їх поповнення найчастіше були подарунки, обмін з науковими установами та закладами, іноді - придбання.

Протягом 1844–1919 років Товариство історії та старожитностей видавало «Записки», які містили археологічні, археографічні та історичні дослідження, історіографічні та бібліографічні розвідки тощо. Загалом за цей період членами товариства було надруковано 33 томи «Записок», в яких було зібрано цінний матеріал з історії Південної України. 

foto-10.jpg

Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса : Гор тип., 1844. – Т. 1. – 670 с.

foto-11.jpg

Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса : тип. «Техник», 1919. – Т. 33. – 62 с.

Крім «Записок», Товариство випускало щорічні «Звіти», де публікували перелік членів товариства, відомості про дослідницьку діяльність, поповнення музейної колекції, архіву та бібліотеки, а також фінансові звіти.

foto-12.jpg

Отчет Императорского Одесского общества истории и древностей. – Одесса : Гор. тип., 1841. – 14 с.

Завдяки зусиллям Товариства вдалося зберегти унікальні археологічні та архітектурні пам'ятки Південної України для сучасників і нащадків. Об'єднавши вчених і аматорів історії регіону, Одеське товариство внесло вагомий внесок у розвиток археології, археографії, пам'яткознавства та історії Південної України. Його члени зібрали і опублікували цінні документальні джерела, які ввели у науковий обіг невідомі факти з історичного минулого. Музей старожитностей Товариства славився своєю колекцією та заклав наукову основу для подальших досліджень пам'яток Півдня України. Із встановленням в Одесі радянської влади, у 1922 році Одеське товариство історії і старожитностей перестало функціонувати. Одеські науковці, зокрема М. Слабченко намагалися його відродити, проте марно. Спадкоємцями історико-дослідницької традиції товариства були Одеська комісія краєзнавства при ВУАН, а згодом і Одеське археологічне товариство.

Нині, до 185-ліття від заснування, Одеське товариство історії та старожитностей залишається невід'ємною частиною розвитку історичної науки Півдня України. Його внесок у пізнання та збереження минулого залишається неоціненим, а його спадок — невичерпним джерелом натхнення для майбутніх поколінь.

foto-1.png

Перелік видань Одеського товариства історії і старожитностей та видань про історію та діяльність Одеського товариства історії та старожитностей

Створено: 08.04.2024
Оновлено: 09.04.2024
Переглядів: 1055




© 2024 Одеська національна наукова бібліотека. Всі права захищено. При використанні матеріалів посилання на офіційний веб-сайт Одеської національної наукової бібліотеки обов'язкове.