Україна у Другій світовій війні. Презентація

 
Україна в Другій світовій війні : погляд з XXI ст. : в 2 кн. – К. :
Наукова думка. – Кн. 1. – 2010 ; Кн. 2. – 2011.

Презентація перших двох томів наукової праці «Україна у Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст.», яка відбулася у відділі літератури іноземними мовами у під час роботи виставки-форуму, є першою після виходу книги. Дослідження здійснене Інститутом історії України НАН у співпраці з одеськими істориками: доктором історичних наук Миколою Михайлуцею (ОНМУ), кандидатами історичних наук Василем Щетниковим, Тарасом Вінцковським (ОНУ ім. І.І. Мечникова) та Галиною Кязимовою (ОНМУ). Ця праця суттєво поглиблює наші знання про життя України під час німецької, а на півдні, німецько-румунської окупації під час Другої світової війни, руйнує певні стереотипи та ідеологічні кліше. У книзі використані ті джерела, до яких раніше був закритий доступ історикам, а також спогади сучасників.

Під час презентації відбулася цікава розмова з авторами книги, яка засвідчила, що історичні події важливо не лише вивчати, але сприймати евристично-емоційно, як факт нашої спільної колективної біографії, у якому знаходить себе наше особисте «Я», адже ми нащадки тих, хто творив тоді історію.

Василь Щетніков та Ігор Алексеєнко

Наклад книги – 3000 прим. Чому відносно незначний тираж? Про це, а також обставини підготовки і виходу книги розповідав присутнім на презентації директор видавництва «Наукова думка» НАН України Ігор Алексеєнко.

- Ідея такого дослідження виникла кілька років тому, коли ознайомилися з доробком дослідниці Іжакової, що мешкає у Німеччині. Темою її праці був стан освіти на Україні в умовах німецької окупації під час Другої світової війни. Навіть у середовищі АН доводилося долати стереотипи тих, хто вважав, що ніякої освіти у цих умовах не існувало.

Про намір видати книгу мені розповів академік Смолій. “Це ж зовсім інше бачення історії!”, - запевняв він. ... Якщо на початку 1990-х років Україна і Росія відкрили свої сховища, то зараз доступ до таких матеріалів значно ускладнився. Існують великі масиви інформації того періоду, які досі секретні, і це стосується як Росії, так і країн Заходу. Вихід книги дався важко і не усім приніс очікуване задоволення. Видання здійснювалося за державний кошт, і Держкомтелерадіо жодного примірника до видавництва не надало. Наскільки пам’ятаю, Інститут історії України першого тому отримав 100, а другого – 10 примірників, що не дозволило включити книгу у повноцінний науковий обіг. Причому, до цього часу (книги вийшли 2010 і 2011 роках) з нашим видавництвом ще не розрахувалися.

Хочу наголосити, що це перше в Україні видання про Другу світову війну, яке досліджує детально події не лише на фронтах, але й у тилу.

Галина Кязімова та Микола Михайлуца

Микола Михайлуца: - Перш за все хотів би сказати слова вдячності Олександру Євгеновичу Лисенко, доктору історичних наук, який був моїм науковим консультантом під час написання докторської дисертації, і вчителем присутнього тут Василя Щетникова. Якби не Лисенко, якби не його науковий прорив, то така книга, мабуть, і не вийшла б. Хочу сказати, що приблизно з 1985 року такої фундаментальної історії, присвяченої означеному періоду, ще не створювалося. Особливо, що стосується часів румунської окупації, доокупаційного і після окупаційного періодів. Ми до цього часу так і не сказали скільки людей загинуло у цій війні, якщо не поіменно, то хоч би чисельно. Повні цифри дали інші країни, а ми ще ними граємося – 7, 20, 27 мільйонів... Потім більше, більше. Зрештою, потрібно сказати правду. Сталін говорив, що загибель однієї людини – це трагедія, а загибель мільйонів – статистика. Але ж статистики не було! Трагедія народу у тому, що вони мали такого правителя, як Сталін. Трагедія й у тім, що Молотов за наказом Сталін заключив таємний договір з Гітлером, чим допустив цю м’ясорубку. Але ж війни можна було уникнути. Майже до 1941 року ми самі фактично озброювали агресора... Це страшна історія, і ми ще не скоро скажемо усю правду, а може не скажемо взагалі, поки будуть закриті архіви, наприклад, президентський у Москві. А там саме та інформація, яка може сказати, хто ж, зрештою, винний у цій війні. На одній із недавніх конференцій виступав наш історик Валерій Грицак, полковник, що очолює кафедру соціально-психологічної підготовки офіцерів України Академії генштабу. Він демонстрував учасникам карти з планами наступальних операцій радянської армії на Європу. Сталін, Ворошилов готувалися саме до наступальної війни.

Колектив наш працював чесно і плідно. Підготовча робота тривала роками - робота з архівними документами, румуно- і німецько мовними, а також україномовними та російськомовними, які зберігаються у наших архівах і були відкриті у 1990-і роки. Адже румунська зона окупації - Трансністрія, взагалі була білою плямою, і Василь Петрович був першим, хто нею серйозно займався. По Трансністрії нас чотири спеціаліста, включно з Тарасом Вінцковським. А для повноцінної роботи ще потрібно добре володіти румунською мовою. Є ще архіви бухарестські, кишинівські...

Василь Щетніков: - ... Подібного видання не те, що у 1980-і, але й у 1990-і роки з’явитися не могло, бо це зовсім інша філософія, інша методологія. От, скажімо, цифри - це, зрештою, і ставлення до людини. У нас, уявіть собі, до 1942 року у солдат не було навіть посвідчень. Ще одна проблема – значною мірою втрачена потужна джерельна база, бо очевидців тих подій стає усе менше. ... Якщо є така можливість, шановні наші сучасники, у плані історичної пам’яті, хто пам’ятає про роки окупації у наших районах, то прохання допомогти доповнити джерельну базу.

Кажуть, що відкрилися архіви, але до Подольська дуже важко дістатися, хіба-що через Міністерство оборони Росії. Чомусь до українців ставлення досить дивне. Мабуть, якби заявилися марсіани, то їм було б легше потрапити у російський архів. Ситуація не нормальна, але потрібно працювати. І Смолій, і Лисенко – це дійсно керівники, що віддані науці, які бачать людей по областях, регіонах. Можна сказати, що сьогодні в Україні склалася своя історична школа, яка досліджує цей період.

Галина Кязімова - Вважаю, що мені пощастило, коли Микола Іванович звернувся до мене з пропозицією дослідити ситуацію, яка склалася у Трансністрії. Ця тема мені близька, адже мої бабуся і мама жили в Одесі під час окупації, і пам'ять їх зберігала багато яскравих вражень про ті часи. Чітко пам’ятаю їх слова: «Румуни нас не ображали». Це важко стикувалося з тим, про що нам твердили під час навчання в університеті, як це підносили у радянські часи. У ході робити неминуче виникали порівняння режиму румунського з радянським - «своїм», «рідним». Якщо говорити про людяність (не можна уникнути цього слова), то людяність окупантів-румунів до жителів Одеси, як це не дивно, була на порядок вищою, ніж при відновленні радянських порядків. Мене саму подібне відкриття надзвичайно вразило. Прихід радянських військ сприймався неоднозначно, місцеве населення тривожило питання: «Що буде з тими, хто перебував у зоні окупації?».

… На завершення хочу сказати, що для присутніх на презентації студентів це буде цікаво. У згаданих матеріалах вони зможуть щось використати у плані морального виховання, адже дослідження історії того часу ґрунтується на реальних фактах.

Співавтори та видавці відповіли також на запитання журналістів.
(Виступи під час презентації подаються зі скороченнями).