Святослав Караванський: незламність Духу і сила Слова
До 105-річчя від дня народження Святослава Йосиповича Караванського (1920–2016), українського мовознавця, поета, перекладача, журналіста, автора самвидаву, дисидента, громадсько-політичного діяча.
Вас не зламали сталінські ГУЛАГи,
Ваш дух лякав сексотів-стукачів.
Ви той взірець цивільної відваги,
Що смолоскипом сяє уночі.
Не знають сна недремні Ваші очі,
Шукають древні й свіжі джерела,
Щоб суржика здолати поторочі,
Щоб рідна мова квітла і жила.
Й за океаном Вам нема спокою,
Аскете-схимнику американських днів,
Під Вашою невтомною рукою
Постали моцні мури словників.
Ви їх подарували українцям,
У них живуть і дихають слова,
Вони зорять столицям і провінціям.
«До зір крізь терня» йде Ваш караван.
Леся Степовичка
Святослав Караванський народився в одному з найпоетичніших і найкрасивіших міст світу - в синьоокій красуні Одесі 1920 року. Жила сім'я на розі Маразліївської вулиці та Сабанського завулку, у «домі Моргуліса».
Дві кімнати у комунальній квартирі мали балкон, що виходив до парку Шевченка. У 1920-ті роки ще можна було почути стару його назву – «Олександрівський парк». Дитинство Святослава було пов'язане з цим парком. З балкона можна було спостерігати травневі і жовтневі демонстрації, маршрути яких пролягали через парк, а трибуна з партійними босами містилася коло пам'ятника Олександру I. З цього балкона діти спостерігали за дитячим іграми на тротуарі. Цікаво, що мовні тексти ігор були, в основному, українські. Наприклад, в ігрі в піжмурки: «Котилася торба з великого горба. А в тій торбі - хліб-паляниця. Кому припадеться, тому і жмуриться». І хоча діти між собою розмовляли російською, в цих іграх, які хтось заніс із села, змінити її заримований текст ніхто не намагався.
Українська мова була всім зрозуміла. Це була мова великої частини одеської людності. Святослав Караванський заперечував тим, хто, інтерпретуючи його біографію, зауважував, що він уперше ознайомився з українською мовою у 1937 році. Українську мову в Одесі 1920-х років не можна було не знати: вона звучала з уст багатьох одеситів, ясна річ, простого роду, з уст батьків тих дітей, які вже говорили російською, була на рекламі.
|
|
Зате українська мова в устах інтелігентної людини була вже рідкістю, а згодом стала трактуватися режимом як ознака націоналізму. Репресії 1929 року (процес СВУ) та ряд пізніших (1934, 1937 рр.) були тим чинником, який змушував інтелігентів цуратися свого походження і своєї мови. За якихось 50-60 років Одеса і справді стала цілком російськомовною. Мовознавець Юрій Шевельов з цього приводу писав: «Урядове втручання в мову здійснювалось на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживання української мови прилюдно, цілковито або частково; накидали російську мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою і можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Радянська система встановила контроль над структурою української мови: забороняла певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфоепічні правила, а натомість пропагувала інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови».
У своїй книзі «Пошук українського слова, або боротьба за національне “я”» Святослав Караванський в розділі «Під знаком двомовності» розповідав про те, що в школу він пішов за часів славнозвісної - і разом з тим горезвісної - українізації, але школа №119, де він навчався, ще повністю не українізувалася і заняття в перших класах вели російською мовою. Цією ж мовою діти українських батьків спілкувалися між собою. «Але всі ми знали, - згадує Караванський, - чули й мали контакт з мовою батьків і старших родичів - з мовою українською. Досить згадати пісні, що лунали вечорами в міських парках чи на родинних святах, коли не своїх, то сусідських. Цей «співочий грім батьків» і досі лунає в моїх вухах:
Було б тобі, моя рідна мати,
Тих брів не давати,
Було б тобі, моя рідна мати,
Щастя й долю дати!
Шкода, що на папері можна відтворити лише слова, коли для повної картини потрібен ще й «грім хору» та музика мелодії. Ця звукова картина створювала в дитячій уяві окремий світ, безмежно чарівний і безмежно привабливий - світ української пісні, світ української мови. Світ, що в ньому, як сказав поет, вибухають «закам'янілі серця». А дитячі, іще не закам'янілі, були відкриті для цього світу і тягнулися до нього».
Викладання у школі № 119, велося російською, української мови як окремого предмета не існувало. Але діти просили вчительку дати урок української мови, Єлизавета Леопольдівна витягала українську книжку і діти по черзі читали з неї українські тексти. Це була незвичайна книжка з незвичайними текстами. І дітей, які були російськомовними, українська мова як музичний твір приваблювала своєю тональністю і поетичністю. Цю тональність діти відчували і в назві місяців - лютий, квітень, жовтень; і у назвах квітів - кручені паничі, чорнобривці; і у назвах ігор, речей та явищ - довга лоза, живе срібло, Великий віз; і в українських приказках, що часто лунали в мові старшого покоління: «Не лізь поперед батька в пекло!», «Не кажи гоп, поки не перескочив!», «Не мала баба клопоту - купила порося...» та ін. Такою зайшла українська мова в дитячий світ Святослава Караванського і залишила свій слід на всі 97 років його життя.
По закінченні середньої школи у 1938 році він поступив до Індустріального інституту (а 1939 року ще й на заочне відділення інституту іноземних мов). Пробував перекладати, але, розчарований майбутнім фахом, у 1940 році залишив інститут і пішов служити в армію, щоб, відслуживши, поступити на літературний факультет університету. Своє майбутнє життя Караванський вирішив зв'язати з українською мовою, бо вона жила в його серці і потроху оформлювалася в творчість, у різні її види і жанри. Святослав ще не знав точно, чим саме в мовному руслі він буде займатися, але Слово вимагало творчості. Через багато років М. Рильський написав у своєму вірші чудові рядки, які ніби підтвердили, яка галузь мовознавства стала основою всього творчого життя С. Караванського: «Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля». Словникарство кликало до себе...
На початку війни, в липні 1941 року, військова частина, в якій служив Караванський, була оточена німцями в Західній Білорусії. Караванський опинився в полоні і звільнився з нього лише в 1942 році. Треба було вертатися додому. Він пішки пройшов важкий шлях: Барановичі - Рівне - Здовбунов - Шепетівка - Проскурів - Жмеринка. Надходила зима, а в нього не було ні чобіт, ні теплого одягу. В селі Мосівці, де він працював коло молотарки, побачив оголошення в газеті, що потрібні знавці німецької мови. З документів мав лише студентський білет індустріального інституту. Його направили в село Росоша, там він викладав математику і німецьку мову в середній школі, але німці закрили середні школи по селах. Лишили тільки чотирикласні початкові школи. На цей час у Караванського склалися добрі відносини з редакцією проскурівської газети «Голос», де 99 відсотків українських матеріалів треба було перекладати німецькою мовою. Жив у вогкому приміщені прибиральниці, топити не було чим. Голод і холод дошкуляли.
У березні 1943 року Святослав зміг повернутися до Одеси. Невдовзі він відкрив невелику книгарню «Основа». Як тільки налагодились питання з румунською владою, що царювала тоді в Одесі, Святослав поступив на філологічний факультет університету. Працюючи в своїй книгарні, він зустрічав багатьох цікавих людей, які розповідали йому про суспільно-політичне життя міста. Так, Богдан Яворський, член ОУН, німець, що розмовляв чистою українською мовою, розповів Святославу про український рух. Ця людина залучила Караванського до ОУН як симпатика, бо він ніколи не проходив церемонії вступу до організації і не складав присяги.
Таким же було знайомство Святослава з Віктором Лісовським (ім'я було несправжнім). Той розповідав йому, що раніше він вів підпільну роботу в Дніпропетровську, де стався провал і багатьох підпільників розстріляно. Віктору Вдалося втекти.
Що мав робити Святослав у такому оточені? Українські патріоти видавалися йому людьми особливої природи. Вони проповідували ідеї, про які Караванський міг тільки мріяти за Совєтів. Вони спілкувалися виключно українською мовою, що для молодої «підсовєцької» людини було незаперечним доказом їхньої високої культури та патріотизму, а отже і правоти у всьому. Став і сам залучати симпатиків до організації. Тим, хто цікавився нею, давав літературу, а потім знайомив їх зі старшими.
1944 рік, фронт пересувається на захід, наближається до Одеси. У березні 1944 року В. Лісовський допоміг Караванському виїхати до Румунії, але того ж року Караванський нелегально повернувся у звільнену Одесу. На третій день після повернення при спробі встановити зв'язок з колишніми однодумцями Святослав був заарештований. Ніяких акцій проти радянської влади (збройних чи пропагандистських) за дні перебування на звільненій території він не здійснив. Під час слідства йому обіцяли звільнення, якщо він погодиться доносити про настрої студентської молоді, але Караванський категорично відмовився. Внаслідок цього 7 лютого 1945 року військовий трибунал Одеської області оголосив вирок - 25 років позбавлення волі. Про цей ганебний процес і нелюдський вирок написав у своєму вірші «Одеський військовий трибунал» поет-дисидент Олекса Різників.
Святославе! Чверть століття
ти прожив і стільки ж літ
трибунал тобі намітив
у страшний колимський лід!
Двадцять п'ять - аж серце терпне...
Двадцять п'ять - цей строк тягти,
(Як далеко ще до Серпня
переможного іти).
Двадцять п'ять тобі відміряв
той безбожний псевдосуд.
Ти ж терпів, боровся, вірив
в українську Правду й Суть.
О, які ти зніс тортури,
о, які знущання зніс -
а здолав камінні мури,
крізь звірячі їх натури,
зло і ненависть їх крізь -
зріс героєм України
із звичайної людини
ти як велетень проріс!
Слово взяв замість багнета,
а воно сильніше, ніж
куля, бомба, чи ракета,
чи кривий московський ніж.
Сміло, мужньо і пророчо,
не схиливши голови,
ти казав їм просто в очі:
«Ви бандити! Йду на ви!»
Святославе, славний муже!
Княжі гени у тобі!
Ти імперію подужав
у запеклій боротьбі.
Святослав Караванський відбував покарання в багатьох таборах Півночі і Сходу. Будував залізницю на Печорі, рубав ліс біля Магадана, добував золото на Колимі, будував магістраль Тайшет-Лена, шив спецодяг у Мордовії. Але які б важкі не були умови, як каторга не відбирала б сили, Святослав займався улюбленою літературною працею. Після смерті Сталіна умови в таборах трохи пом'якшали. Нарада ректорів у Києві навіть спромоглася єдиний раз проголосити українізацію вузів.
Караванський пише вірші, віршовані казки, робить переклади. Послані з таборів твори навіть друкувалися в республіканських виданнях (наприклад, у «Літературній газеті»), продовжується велика робота над словником рим української мови. Саме тоді, у 1956 році, пише вірш, який став його життєвим кредо:
Кинути слово, щоб бомбою стало!
Кинути слово, щоб душі трясло!
Кинути слово, щоб всіх хвилювало!
Кинути слово — моє ремесло!
Думку подати, щоб совість будила!
Троїла мужність, скородила зло!
Щоб маяком невгасущим світила!
Думку подати — моє ремесло!
Кинути слово і думку подати!
Гостру, як бритва, прозору, як скло!
Муку страшну і жорстоку зазнати!
Світ оновити — моє ремесло!
Після 16 років і 5 місяців ув'язнення Караванський був звільнений 19 грудня 1960 року за постановою Дубравного ІТЛ про зменшення строку.
Повернувшись в Одесу, Караванський закінчує курси механіків з ремонту лічильних машин. Працює за спеціальністю механіком, книгоношею, перекладачем в редакції обласної газети «Чорноморська комуна», позаштатним кореспондентом журналу «Україна», організатором передплати «Союздруку». На кілька місяців він виїжджав на заробітки в Інту (Комі АРСР).
В житті Святослава в цей час відбулася щаслива подія: в 1961 році Караванський познайомився, а потім і одружився зі Ніною Антонівною Строкатовою (Строкатою). Зустріч з нею була доленосною: з першого дня знайомства до останнього подиху Ніна була не тільки дружиною, а й однодумцем, вірним другом і помічником. Пліч-о-пліч зі Святославом вона пройшла все своє нелегке життя, маючи чоловіка, який практично весь час перебував за гратами, підставляла свої тендітні плечі під тягар нерівної й жорстокої боротьби з владою.
Через багато років у книжці «Сутичка з тайфуном», (Нью-Йорк-Балтимор-Торонто, 1980), був опублікований вірш Святослава «Дружині», який він написав ще у 1968 році, перебуваючи у Владимирській тюрмі.
|
Коли на суд віків та внуків |
Ніна Антонівна була серед перших засновників Української Гельсінської групи з 1976 року, співавтором багатьох документів групи, закордонним представником її, почесним членом Об'єднання Українських Православних Сестрицтв, вела в журналі «Віра» «Сторінку Ніни Строкатої». До кінця днів своїх, незважаючи на численні хвороби, захищала права українців у всьому світі.
У рідній Одесі, у невеличкій квартирі на Чорноморській дорозі, збиралися у пані Ніни друзі-однодумці її та Святослава.
А які чудові свята влаштовували друзі! Назло окупантам, назло всьому КДБ, назло шпикам, донощикам, всякому непотребу зустрічали Новий рік, ставили ялинку, колядували, ходили з колядками по всьому місту. Були зроблені перші кроки до створення самодіяльного українського народного хору. І все це - торжество українства попри заборони і тортури.
Коли було лиш біле і чорне -
Строкатість є смертельний гріх,
та ще така ось - неприборкна,
аж вибухова, ніби сміх.
Щорік строкатіла Одеса,
коли святі колядники,
повиривавшись із-під преса,
стікалися під ялинки,
чи уливалися в квартири
строкатістю вишиванок,
чи, закрутившись граєм-виром,
вливались в пісню чи в танок.
Йшли Білобог із Чорнобогом,
Маланка, Циган і Козак,
і Овдієвська круторога,
примхлива Дідова Коза.
І тало серце у Мороза,
І Гетьман одпускав гріхи,
І Твердохліба чисті сльози
збирали ми в свої міхи.
Там Жаборюк вино виносив,
Швець, Маркушевський розцвітав,
Прісовський маску брав на носа
І Ткач з Данилками світав.
Це так строкатило Одесу!
Різдво у душах як свіча...
А Змій Горинич кадебеський
З досади голову втрачав.
З-посеред палких прихильників української національної ідеї помітно вирізнялося ім'я корінного одесита Святослава Караванського. Вже у 1962 році, коли він знову поступив в Одеський університет на вечірнє відділення філологічного факультету, Караванський розгорнув пропаганду української національної ідеї, боровся проти русифікації, брав активну участь в українському громадському житті: організовував передплату на українські видання в робітничих гуртожитках Одеси; збирав українські книжки для бібліотек Кубані. Караванський весь час звертався з розгорнутими пропозиціями до громадських і державних організацій щодо всенародного відзначення ювілею М. Лисенка, щодо організації дублювання всіх фільмів українською мовою та створення при кіностудіях рад глядачів, щодо поліпшення торгівлі українською книжкою тощо.
Університетський філфак був розташований в самому центрі Одеси, у провулку Маяковського. З обох боків його лагідно обіймали просторі вулиці Преображенська та Гаванна, з яких видно море і вічно віють його солоні вітри. А поряд і Приморський бульвар, на якому знайомий з дитинства Дюк, залюблений у море, і незрівнянний театр опери та балету. Святослав дуже любив і ці вулиці, і червоно-цегляну будівлю університету, і височенний каштан посеред широкого подвір'я. А головне - він любив отой гамірний, голосистий, непосидючий філфак, оту безжурну молодь, яка кипіла в стінах факультету, символізуючи кипіння пробудженої Одеси, що звільнилась і від німецьких і від румунських окупантів, і тепер вдивлялася в майбутнє світлими і чистими очима.
Караванський продовжує насичену літературну працю. Вона дивує своєю інтенсивністю. Він скінчив розпочату в таборі роботу над словником рим української мови (1000 друкованих сторінок); багато перекладав з англійських поетів - Байрона, Шекспіра, Бернса, Шеллі; підготував книжку «Біографія слів»; часто друкував у журналах та газетах мовні поради (вів рубрики у журналах «Україна», «Знання та праця», у газетах «Сільські вісті», «Українське життя» та ін.). Підготував для видавництва «Маяк» збірку гуморесок та фейлетонів, друкував мікроінтермедії. За домовленістю з видавництвом «Дніпро» переклав роман англійської письменниці Ш. Бронте «Джен Ейр».
Національно-визвольна боротьба розгорталась. Одесу називають «південною столицею» руху опору комуністичному режимові в післясталінській Україні. В житті нашого міста і всієї України з'являються такі імена, як Олекса Різників і Володимир Барсуківський, Галина Могильницька, Людмила Авдієвська, Валерій і Лариса Янкевичі, Олекса Притика, Володимир Пінчук та Олександр Чайківський, Ніна Строкатова, Віталій Мороз, Василь Барладяну-Берладник, Василь Сірий, В'ячеслав Ігрунов, Ганна Михайленко, Михайло Перегінчук, Іван Паламарчук, Дмитро Обухів, Олег Олійників та інші.
Це переповнило чашу терпіння можновладців. Вирішено було одним махом розправитися з усіма - залякати репресіями всіх, хто насмілився підвести голову, відчути себе синами і дочками України і заявити про це на всю країну. Під бездушну молотарку імперії попали Галина Могильницька, Володимир Крижанівський, лікар Віталій Мороз, Марія Овдієнко, Людмила Авдієвська (обох виключили з філфаку університету).
Зібравши всі «гріхи» Караванського, 4 вересня 1965 року, у нього зробили обшук, але нічого недозволеного не виявили. Наступного дня Святослав розіслав в офіційні органи та в пресу протест проти безпідставного обшуку. А трохи пізніше вручив консулам Польщі та Чехословаччини в Києві листи, де йшлося про порушення норм національної політики в Україні та про арешти серед української інтелігенції у серпні-вересні 1965 року. Караванський був заарештований в Одесі 13 листопада 1965 року просто на вулиці. Оскільки не було жодного формального приводу для суду над Караванським, на подання КДБ Генеральний прокурор СРСР Руденко оскаржив звільнення Караванського в 1960 році. Його постановою без слідства і суду Караванський був засуджений на 8 років і 7 місяців таборів суворого режиму за проведення антирадянської агітації. На знак протесту Караванський оголосив голодування. Наприкінці листопада 1965 року його етапували ло Мордовії (табір № 11, Явас). У таборі Караванський написав ряд клопотань в офіційні органи та представникам громадськості, за що його двічі відправляли у шізо (штрафний ізолятор) на 10 днів, а 8 жовтня 1966 року посадили на півроку в табірну тюрму БУР, звинувативши його у невиконанні робітничих норм, хоча всім було відомо, що ці норми не виконує більшість в'язнів. У шізо та тричі в БУРІ Караванський оголошував голодівки, вимагаючи зустрічі з прокурором. Всього під час арешту він 5 разів оголошував голодівки, які на 9-10-ту добу переривалися засобами примусової годівлі.
3 січня 1967 року у дружини Святослава зробили черговий обшук і вилучили чернетки її заяв з приводу незаконного арешту чоловіка та рукопис табірного вірша Караванського «Спадкоємцям Берії». Того ж дня без суду і слідства його повезли до концтабору - досиджувати свій 25-літній строк. Але такий активний, рішучий, безкомпромисний в'язень, яким був Святослав Караванський, був не по зубах табірній адміністрації, і його відправили до найстрашнішої, «критої», в'язниці у місті Владимир. Ця в'язниця, а точніше «учреждение ОД-1ст-2г», бачило велику кількість в'язнів на своєму віку, але навіть такій суперв'язниці Караванський не підкорився - він зумів і звідти передавати листи і повідомлення через рідних людей.
«В'язнівська фаховість» допомогла йому намацати найпотаємніший секрет КПРС, найзамаскованішу брехню. Це була «катинська справа» - розстріл 15 тисяч польських офіцерів, інтернованих у 1939 році під час поділу Польщі між Німеччиною та СРСР. Їх знищили у березні-квітні 1940 року неподалік Смоленська за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) № 144 від 5 березня 1940 року. І ось таку таємницю вирішив розкрити Святослав Караванський.
Він дізнався про те, що у Владимирській тюрмі є надзвичайно засекречений в'язень - Борис Георгійович Меньшагін. Меньшагін був бургомістром Смоленська за часів окупації і німці возили його до Катинського лісу на ексгумацію трупів польських офіцерів у квітні 1943 року. Святослав знайшов ще одного свідка. Ним був Андреєв, зек Владимирської тюрми, лісник з Катині. Таким чином, Караванський зібрав чимало матеріалів про цю державну таємницю. Через дружину та інших людей почав передавати на волю цей компромат.
15 вересня 1969 року Святослава арештували. Важко збагнути, як можна було арештувати людину, яка і без того сидить у тюрмі? Але факт: арештували ще раз і 6 місяців вели слідство про його «антирадянську агітацію і пропаганду». 23 квітня 1970 року було оголошено вирок: з урахуванням ще не досидженого терміну Караванському відміряли ще 10 років позбавлення волі! Окрему ухвалу було винесено його дружині: Ніну Антонівну Строкатову звільнили з роботи в Одеському медичному інституті, де вона працювала науковим співробітником І закінчувала кандидатську дисертацію. 4 травня її заарештували і 19 травня засудили на відбування чотирьох років таборів суворого режиму у Пермській області, в Мордовії. На судовому процесі вона виголосила останнє слово, розвінчавши тоталітарну «демократію», поліцейську свободу слова, свавілля судочинства.
Імперія зла і кривди винищувала усіх, хто ставав проти неї, хто відстоював незалежність і свободу свого народу. Але подужати подружжя Караванських імперія не змогла - не залякали, не зламали! У 1979 році їх позбавили громадянства і депортували за кордон.
Прощай, невмивана Росіє!
Нарешті ми з тобою квит!
Нам тільки б прах твій обтрусити -
й геть від Таруси і Москви!
Геть від підступного полону,
в який ти любиш красти - брать
Максима Грека із Афону,
Павла Грабовського з Дніпра,
а нас на тридцять літ - з Одеси,
з дитинства, з юності, життя!
Та, не розчавлені під пресом
Твоїх катюг, твоїх чортят,
ми робим крок не «влєво-вправа»,
а, як годиться, - вгору злет!
Ще променітемем на славу
грядущих літ і гідних мет,
бо ми удвох - як жар займисті,
бо ми народжені вогнем.
Не нам тебе скоблить і чистить, -
але Вкраїну відітнем!
Нам ще сіять і іскри сіять...
«Прощай, немытая Россия!»
І не тільки сіяли, та іскри запалювали, а й багато працювали в інтересах України, перебуваючи на американській землі. Святослав Караванський писав статті, в яких подружжя відгукувалось на події в Україні, дописував до українських газет, разом з пані Ніною виступав в обороні прав українців. У листі до Олеся Гончара, голови Спілки письменників України у 1987 році, Святослав писав: «Для народу пам'ятки його історичного минулого значать дуже багато. Для нас, українців, це Софійський собор, Михайлівський собор, Києво-Печерська Лавра, Аскольдова могила та сотні і тисячі інших пам'яток старовини. До пам'яток належать усі духовні надбання українського народу й сама мова, якою ці духовні скарби створено. Виплекана талановитими народними письменниками, наша мова є найціннішою історичною пам'яткою. Ця пам'ятка «жива» - у ній відбито життя українського народу. Коли народ втратить свою мову, станеться його смерть як окремого народу».
Караванський опинився далеко від України через те, що боронив українську мову від її душителів, від обивателів, від псевдодрузів. У нього ніколи жодного дня не було без роботи. Ще коли він вкотре сидів у тюрмі, в листах до дружини він писав: «Мої короткі листи я компенсуватиму довгим перекладом, котрий треба буде передрукувати і вислати мені для остаточній правки... Зараз остаточно готові два розділи. Сьогодні робитиму третій...» Просив надіслати літературу з етимологією слів і питань, пов'язаних із словниками рим, які можуть порадити мовознавці: «Вишли мені “колядки і щедрівки” та які є інші фольклорні видання. З часу мого від'їзду на Північ десь, певно, вийшло багато цікавого». Він посилав Строкатій свої наукові праці, особливо словники високої наукової цінності. Подружжя проводило велику роботу, скеровану на захист прав українців, на ширення українського слова і культури по світу; видавало книги і брошури. Караванський також видав кілька книжок поезій, які ще чекають свого дослідника в Україні. Крім того, він написав кілька книжок зі статтями з лексики, які свідчать про те, що він був серйозним, глибоким мовознавцем, і які викликають сталий інтерес.
Святослав Караванський продовжував працювати над мовознавчими проблемами і за кордоном. Він передбачав не лише неминучий крах «совєтизму», а й сумні наслідки панування московщини, зокрема для духовної сфери, культури, мистецтва та літератури нашого народу. І вже тоді боровся за очищення української лексики від помилок різного походження. Саме цій боротьбі присвячена книжка Караванського «Пошук українського слова, або Боротьба за національне “я” видана у Києві видавництвом «Академія» у 2001 році (написана вона була в Дентоні у 1997). У вступному слові до цієї книги Караванський зазначає, що «українська мова сьогодні - це арена боротьби між уявою і штампом, між пошуком і заштореністю, між летом і повзанням. Зроджена у боротьбі та праці народу, українська мова зазнала чимало сторонніх впливів. Та мова, якою ми говоримо сьогодні, зазнала багато змін. Якби до рук Котляревського або Шевченка потрапив примірник сучасної газети, дуже важко було б переконати наших класиків, що це писано їхньою мовою. Дуже вже багато в сучасній мові мулу, непотрібного мавпування і плазування перед іншими мовами». Автору хотілося відшукати у суміші мовних потоків чистий потік - щиру українську мову. Саме про це говорять розділи книги: «На похиле дерево кози скачуть», «Трохи історії», «Пошук - це творчість», «Боротьба за національне я».
Пошукам щирої української мови присвячена і книга С. Караванського «До зір крізь терня, або Хочу буть редактором». Написана у Дентоні у 2008 році, вона була надрукована у Львові.
У передмові до своєї чергової книжки автор перераховує велику кількість професій, які обирають люди за своїми уподобаннями. Всі вони відрізняються одна від одної, усі цікаві, усі різнобічні - але є одна річ, яка стоїть в основі кожної науки: це мова зі своєю граматикою, лексикою, фразеологією і цілим роєм інших рис. Караванський дуже влучно назвав мову людотворчим знаряддям. Він каже, що мова - це якийсь особливий витвір людської природи, бо без мови жодне явище природи годі описати, жоден закон жодної науки годі сформулуювати. Тому безцінні ті професії, які на сто відсотків пов'язані з мовою: письменники, перекладачі, викладачі, газетярі. Особливе місце в цьому переліку займає професія редактора. Саме цій професії автор присвячує серію популярних бесід, які стосуються різних сторін редагування українських текстів. І в цій книзі ці бесіди є головним.
Рік за роком Караванський досліджує витоки рідної української мови і накреслює шляхи її розвитку. Але, щоб накреслити подальші шляхи розвитку, треба знати минуле, а особливо те минуле, гнітило її, засмічувало і хотіло довести, що української мови не було, немає і не може бути. І тоді виходить з-під його пера книга «Звідки пішла єсть московська мова, або Шила в мішку не сховаєш», написана у Дентоні у 2011 (Львів, 2012). Автор на підставі живих фактів висловлює свій погляд на походження російської мови, історично відомої як московська.
Погляд Караванського сягає літописних джерел, в яких розповідається про заселення сучасної Великоросії слов'янською людністю. Це заселення відбувалось, попервах, із земель Київської Русі та з території, заселеною білорусами. Про це розповідають українські імена та прізвища, підхоплені російською мовою; українські мовні форми, засвоєні росіянами у чистому виді; українські корені в лексиці; українські наголоси в російській мові; українські закінчення російських іменників і прикметників тощо. Російська мова підхоплювала з української все, що могла: перетворювала українську лексику на російську, вживала російські форми з українських діалектів, запозичала лексичні звороти й афористику в українців, переносила українізми в російські діалекти, виносила їх у російський сленг.
Висновок, який можна зробити із співставлення двох мов, науково підтверджений: українська мова походить «з перших рук» від єдиної праслав'янської мови.
У 2010-2016 рр. було написано ще кілька книжок на теми мовознавства. Всі вони - заповіт мовознавця-велета всім тим, хто працює на ниві української мови. Це і «Лист до Героя пера Марії Матіос: листи, статті, інтерв'ю та інше» (Дентон, 2013) з проханням ставитися до мови з розумом, яких би верхів у літературній праці письменник не досяг.
Письменниця Марія Матіос намагається оберігати живе українське слово і не приймає узаконених канцеляризмів та безглуздь. І тому її внесок у скарбницю українського самобутнього стилю мовлення гідний подиву.
«Всім, хто із здивуванням дивиться на тих, хто високо ставить свій український патріотизм, треба згадати, що в далекому минулому українською кров'ю спинилися орди Батия, ханів та султанів. І хто згадає, чи піднеслися б так високо європейські народи, якби українські кістки не вкрили в далекому минулому дніпровські степи, подільські рівнини, карпатські ліси». Ці слова належать Ніні Антонівні Строкатій-Караванській, яка все своє життя присвятила боротьбі з владою, яка відстоювала подвижницьку працю свого чоловіка, Святослава Караванського. Вона об'їздила мало не всю радянську імперію, підтримуючи зв'язок з політв'язнями та їх сім'ями; вона готувала та розповсюджувала листи, петиції й протести, передавала їх та інформацію про рух опору в Україні за межі «залізної завіси». За кордоном пані Ніна одразу ж поринула у світ громадсько-політичної діяльності. Багато виступала, писала статті. розповідала українській діаспорі та іншим американцям правду про національно-визвольний рух в Україні, організовувала моральну, а деколи й матеріальну підтримку, радянським в'язням та їх сім'ям. З невимовною радістю зустріла вона проголошення незалежності України та результати українського референдуму: «То була велика перемога. Будьмо працьовиті, пильні й терплячі - збережімо її!»
Другого серпня 1998 року вона відійшла у вічність, маючи 72 роки, замучена етапами, тортурами, заборонами. А від свого коханого чоловіка, який все життя любив її, писав їй чудові вірші в темних казематах, відчував її руку і її допомогу, її турботи, одержала «Словник рим української мови» з дарчим написом: «Моїй незабутній дружині і сподвижниці Ніні Строкатій присвячую». Цей подарунок не має ціни, бо був створений на засланні, а матеріал до нього він збирав в усе життя. Цей словник являє собою плід майже півстолітнього пошуку автора у сфері словникування рим. Починаючи словник, автор написав вступне слово для майбутніх читачів: «Кохаючись у мові поезії, автор воліє висловити все, шо він має сказати своїм сучасним та майбутнім читачам, критикам і сладкотворцям:
|
...Вічно живий, вічно юний глаголе! Кожен твій наголос, пауза, рима, |
Цей словник рим української мови є унікальним реєстром чоловічих, жіночих і дактилічних рим української мови. Для реєстрації рим автор застосував цілком новий метод словникування лексичних одиниць, який дав змогу як найточніше відобразити римотворчу палітру української мови, не обмежену лише основними граматичним формами слів. Словник реєструє практично всі похідні форми слів. Читач, зацікавлений у пошуку рим, знайде у словнику невичерпне джерело римотворчості, бо цей словник може з успіхом заступати орфографічний та орфоепічний словники, почасти - фразеологічний словник, а також граматичний словник української мови. Ці риси словника роблять його необхідною книгою для студентів, науковців а також кожного щирого словолюба.
Цю працю Святослав Караванський через правозахисника Олексу Різниківа передав Одеській національній науковій бібліотеці як учасник благодійної акції «Для майбутніх поколінь» (до 175-річчя бібліотеки).
Святослав Караванський був корінним одеситом, любив своє місто, знав його, цінував, кохався в нашій ні з якими іншими мовами не зрівняній одеській мові. Так, як скажуть в Одесі, не скажуть ніде - так точно, яскраво, з таким гумором. Одного разу у 2014 році гостя з України відвідала Караванського в його хатині, яку вже вісімнадцять років не зігрівав світ очей його дружини. На його тривожне запитання: «Як там в моїй рідній Одесі?» - гостя відповіла: «У вашій любій Одесі на парканах і стінах будинків написано: «Вова, не дєлай маме нєрви!» Треба було чути як молодо, дзвінко, майже до сліз сміявся Святослав: «Впізнаю Одесу-маму!» Хіба він був сином тільки Одеси? Ні, він був сином всієї України, своєї рідної землі, хоча ніколи не афішував своєї любові до неї. Все своє життя він жив у Слові, і слово привело його у вічність. Він створив собі пам'ятник із слова - це його словники і власна творчість.
Він не шукав ні літературних премій, ні слави, ані членства у письменницькій спілці, чи якихось партіях. Він просто працював, як каторжанин, гарував, розчищаючи поле Українського Слова, поросле бур'янами-русизмами, засмічене й понівечене нахабною і живучою поростю всюдисущого суржику. Талановитий, пристрасний, несамовито працьовитий філолог, він мав тонке чуття слова. Це був вчений-лексикограф, збирач слів, санітар рідної мови. Працював немов цілий філологічний інститут. Досить назвати лише кілька словників, укладених Святославом Караванським, щоб зрозуміти всю велич його праці. Так, наприклад «Практичний словник синонімів української мови», який включає 17 тисяч синонімічних рядів, був уже чотири рази перевиданий в Україні в Києві і Львові. Кожне з видань не тільки доповнене, а й наново опрацьоване.
«Російсько-український словник складної лексики», який містить 35 тисяч перекладів російських слів, граматичних форм та ідіом, вперше в історії української лексикографії наводить переклади російських дієприкметників, утворюючи їх від кожного наведеного в реєстрі дієслова. Це лексика, системно не перекладена в наявних нормативних словниках. Словник укладений Караванським у Дентоні в 1995 році, уже двічі перевиданий у Києві і Львові у 1998 та 2006 роках.
17 грудня 2016 року на 96-му році життя серце Святослава Караванського спинилось. В останні кілька місяців він нарікав на біль у горлі, користувався медвяно-травяними рецептами, лежав у лікарні з діагнозом рак горла. Коли було зовсім погано, він писав друзям: «Сталося диво, я все ще живий, але більше не зможу говорити, бо горла в мене вже немає. На щастя, нам залишається листування...» І для підняття настрою надсилав друзям пісні (український шансон тощо), а вони посилали йому пісні АТО...
У січні 2017 року у Києві відбулися два вечори пошанування пам'яті Святослава Караванського. В них взяли участь побратими по ГУЛАГу, письменники, артисти та журналісти, науковці. Всі говорили про те, що з кончиною Караванського змиритися неможливо. Всім було сумно і боляче. Але кожен добре розумів: такі люди-велети, як Святослав Караванський, не вмирають, бо лишають по собі навіки-віків добру пам'ять і багату творчу спадщину.
У рідній для Караванського Одесі у 2024 році його ім'ям названо велику вулицю, яка веде до його рідного будинку на Маразліївській.
Довідково-інформаційний відділ, Ганна Єфімова
© 2025 Одеська національна наукова бібліотека. Всі права захищено. При використанні матеріалів посилання на офіційний веб-сайт Одеської національної наукової бібліотеки обов'язкове.
