До 120-ї річниці від дня народження Івана Антоновича Крушельницького

Вам, ув'язнені лицарі честі,
Котрі скошеним цвітом лягли,
Котрі в горі, в глухім нещасті
Її вроду і дух берегли,
Україна складає шану,
І, допоки нам світить день,
Берегтиме народна пам'ять
Всіх шляхетних своїх дітей

Євген Сверстюк

 

Перед нами фотографія сім'ї Крушельницьких, знайома багатьом людям, - фото, що стало символом знищеної більшовицьким режимом української інтелігенції. «З якимсь безумом хоробрих галицькі інтелектуали, щедро обдарована талантами сім'я Крушельницьких, у 1934 році переїздить зі Львова до Харкова, де їх майже дощенту вимордовують». Так пише в своїх спогадах збережена Провидінням нащадок славетного розстріляного роду Лариса Крушельницька, дочка Івана Крушельницького.

Половина інтелігенції Львова зібралась проводжати їх. Друзі були збентежені і сумні, не розуміючи того, навіщо це діялось. На думку одних, Крушельницькі вірили в соціалізм чи комунізм; інші вважали, що вони збиралися українізувати інтелігенцію Східної України, не допустити тотальної русифікації. Сама Лариса Крушельницька вважала, що «орли й орлята не мали простору для ширококрилого польоту у міжвоєнній Польщі, де українська інтелігентна еліта задихалась». А може, привабливим здалося те, що у 1920-тї роки в Радянській Україні почався бурхливий ренесанс українства у всіх сферах культури і для звичайних людей нелегко було передбачити такий його кінець. Тепер уже важко знайти і з'ясувати причину переїзду сім'ї Крушельницьких в Україну, бо вже ніхто нічого сказати не зможе – нікого з них просто немає на світі.

Щоб там не було, а після смерті Хвильового і Скрипника вони понесли новій батьківщині свої розумні голови й роботящі руки. Ось всі вони перед нами на фотографії: Антін Крушельницький, батько родини, його дружина Марія Крушельницька, четверо синів і єдина донечка. Антін Володиславович – природжений просвітитель і педагог, письменник і публіцист. Він писав оповідання, повісті, драми, публіцистичні статті. Багато років учителював у школі; став директором її, а потім - міністром освіти УНР (1919). Одного разу Лариса Крушельницька побачилась і розговорилася з дідусем, який уже не вставав з ліжка; він тепло згадував Антона Володиславовича: «Як він нам усім допомагав! Він дуже дбав про народну освіту, хотів, щоб українські селяни знали історію і рідну культуру. Він нами опікувався, як рідний батько!»

Марія Слободівна, дружина Антона, була чудовою актрисою Львівського руського народного театру. Зворушена грою актриси в п'єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка», велика Марія Заньковецька подарувала їй одяг, в якому сама грала роль Наталки.

А ось і четверо синів Антона Володиславовича: Іван, Тарас, Богдан і Остап Крушельницькі. Батько завжди пишався своїми синами, бо вони своєю вродою, знаннями і своїми заняттями вирізнялися з-поміж основної маси молоді. В усіх – інтелігентні, трохи видовжені обличчя, як і у батька, великі розумні очі, пишне волосся. Вони завжди дбали про свій одяг, були одягнені, як кажуть, «з голочки», навіть у важкі часи. Коли вони йшли вулицею, люди обертались і дивились їм вслід: високі, стрункі, гарно вбрані, сяючі молодістю і життєрадісністю.

Найстарший Іван – поет, перекладач, літературний критик, мистецтвознавець, графік. Працював науковим співробітником при Інституті матеріальної культури.

Вірний друг Івана, його улюблений брат Тарас – філолог-германіст, перекладач англійських і німецьких авторів. Один з перших українських пластунів. Він був великим ентузіастом хорового співу, організовував хорові колективи у Львові, в малих містечках і селах Галичини. Тарас чудово володів скрипкою і нерідко акомпанував на ній. Веселий, життєрадісний красень-хлопець, він приваблював людей, і вони радо з ним спілкувалися.

Богдан Крушельницький студіював агроекономіку у Празі в Карловому університеті, в Українській господарській академії (Подебради), і. Його конспекти були повні економічних викладок і агрономічної інформації. Він розробляв економічні моделі, написав товстелезний (300 сторінок) підручник із математичної економіки. Молодий учений мріяв піднімати економічні показники колгоспів і створювати найсучасніші сільськогосподарські кооперації... А кому це було потрібно у 1934 році?..

Наймолодший син Антона – Остап, якого близькі називали Пушко. Він ще вчився в гімназії, був дуже веселий і допитливий. Цікавився кіномистецтвом, а особливо питанням про роль документального любительського кіно у фіксації історії. В 17 років уже друкувався в журналі «Кіно», а окремі замітки з'являлися і в журналі «Світло і тінь». Хто знає, ким би він міг стати у майбутньому?..

А ще на фотографії є дві жіночі постаті: дочка Антона Володиславовича Володимира і маленька Лариса Крушельницька. Володимира Крушельницька закінчила Віденський медінститут і працювала дерматологом. Вона постійно проводила якісь експерименти, щоб знайти потрібні для хворих ліки. Крім того, вона весь час займалася просвітницькою діяльністю, особливо турбувалася боротьбою з пияцтвом. 7 жовтня 1930 року вона була делегатом від лікарів Західної України на з'їзді невропатологів і психіатрів у місті Лодзь. Її перу належить «Статут Товариства лікарів-абстинентів у Польській Республіці». Була вона також серед редакторів журналу Українського протиалкогольного товариства «Відродження» (Львів, 1928).

Маленька онука Антона, Лариса Крушельницька, лишилася живою лише завдяки добрим людям. Її розшукали у Курську майже вмираючу від голоду, виснажену до краю, покусану собаками: кривавий коліт, виразка, опухлий від голоду живіт, чиряки по всьому тілу, воші. Завдяки голові Політичного Червоного хреста СРСР, Катерині Павлівні Пєшковій, дитину чотири місяці лікували, приводили до тями і, нарешті, вивезли поїздом до Варшави і передали в руки мамі Лариси. Дитина була настільки хвора і ослаблена, що, незважаючи на свої сім років, іти до школи не могла. І пішла одразу в другий клас, коли одужала...

І сьогодні, коли старшому сину Антона Володиславовича виповнюється 120 років, ми схиляємо голови перед ним, перед його талановитими братами й сестрою, знищеними тоталітарним режимом. Ми згадуємо їх, віддаємо їм шану і любов, а також нашу пам'ять про них.

Сім’я Крушельницьких.
Зліва направо: Марія Крушельницька, Тарас, Володимира, Іван, Богдан, Антін Крушельницький. Городенка, 1912

Іван Антонович Крушельницький народився 12 листопада 1905 року в місті Коломия сьогоднішньої Івано-Франківщини. Всі, хто просто бачив або знав цього юнака, говорили про те, що він справляє на людей чарівне враження. Гарне витончене обличчя, хвиля м'якого світлого волосся, чітко вимальовані брови над світлими очима...

І майже всі звертали увагу на те, що очі ті сумні, задумливі, ніби знають щось про те, що чекає попереду. Це ми сьогодні знаємо, що Іван Крушельницький відчував, що його життєвий шлях буде недовгим і скінчиться трагічно. Але люди, які жили, вчились і працювали поряд з цією людиною, навряд чи могли щось передчувати.

І справді, що таке – прожити на світі 29 років? Отримати освіту, завести сім'ю, народити дітей, влаштуватись на гарну роботу, яка б приносила тобі задоволення – і тут починається спокійне врівноважене життя третього десятиліття... Іванові Крушельницькому цього не було дано. Усе скінчилось у 29 років від кулі ката. Але в недовгі роки свого життя він встиг вмістити так багато, що іншим і віку було б мало.

Здобувши у Відні середню освіту, він навчався деякий час у Віденському університеті, а потім перевівся до Карлового університету в Празі, який закінчив у 1926 році. Навчання там давалося непросто, передусім через матеріальні нестатки родини. Він не хотів надмірно обтяжувати свого батька: був дуже скрупульозний у своїх зобов'язаннях і розрахунках грішми. Заощаджував на необхіднішому – на харчах, що призвело до виснаження організму: настільки слабким став від недоїдання і напруженої роботи, що одного разу йому відняло ноги і він з анемією потрапив до лікарні.

У Відні він відвідував як вільний слухач мистецьку академію і театральну школу. Там народжувалось безліч нових мистецьких напрямів: експресіонізму, кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму. З усім цим познайомився Іван у школі мистецтв. І, як завжди і усюди, проблема була лише з оплатою. Довелось обмежитись університетом. Але, попри все, він тягнувся до театру, бо театр об'єднував у собі більшість його прагнень. З його мистецтвознавчих праць видно, що він ознайомився з найновішими напрямами театральних пошуків.

Незважаючи на те, як скрутно і важко жилось,  у домі не переводились гості, серед яких було багато дуже цікавих людей, одним з яких був видатний митець, поет, мистецтвознавець і літературознавець Святослав Гординський. У своїх спогадах він писав про те, що в університеті всіх цікавив Іван Крушельницький – обдарований юнак з широким спектром зацікавлень.

Саме там доля звела його з австрійським письменником Гуго фон Гофмансталем, чиї поезії він перекладав раніше. Відомий поет знаходив насолоду в розмовах з обдарованим юнаком з України. Це були своєрідні уроки поетичної майстерності і, зрозуміло, людяності. У вірші, написаному після смерті Гофмансталя, Іван Крушельницький розмовляє з ним, як з живим другом, що йде поруч:

Умер... Ти вмер... Чи вмер той ліс,
В якому ми, жартуючи,
Поезії творили? Вмер потік,
Що нас п'янив блискучими
Од місяця, як чорне срібло,
М'якими хвилями? Чи й сад,
Що рясно цвів, як ми разом
Про молодість балакали,
Чи він ізсох? обсипав листя?
Живе! Усе живе цвіте, -
Лише тебе нема й не буде...
Умер поет...

Після закінчення навчання він з родиною повернувся на рідну Галичину. В 1928 році в нього народилася донечка, яку він любив до нестями і назвав Ларисою на честь великої поетеси Лесі Українки. Двадцятитрьохлітній молодий батько написав для своєї доні «Колисанку»:

Як мале дівчатко спить,
Розкривається блакить,
Розквітають зорі-рожі...
Біля нього маг сидить
І чарує сни погожі:
Цить-но, цить!

Цей віршик, ніжний, кольоровий, чародійний, увійшов у збірку віршів Івана Крушельницького «Юний спокій» (1929), яка була уже другою в творчому доробку молодого поета, який почав писати вірші ще в дитячі роки. А перша збірка, «Весняна пісня», побачила світ ще у 1924 році. Вірші цієї збірки були юними, як і сам поет, мелодійними, казковими. На той час це була данина моді. Як писав літературознавець Микола Дубина, «це була мелодійна, за змістом здебільше абстрактна, зіткана з поривами в країну казок і мрій лірика, мрії про чарівне життя, незламну любов». Інакше кажучи, це було наївне захоплення життям юнака, який не пройшов ще серйозної життєвої школи. А натомість – любов, любов до всього, що живе і квітне на землі. У вірші «Стежкою у житі» – зліт молодої душі поета, для якого вся земля – весна і любов.

Стежкою у житі
В поцілунку йдем
В нашіх мрій блакиті
Сходимо вогнем.

Сходимо пречисті
Серед ранків їх,
В блиску золотистім
Сонячних утіх!

Наче весна, свіжі
Квітнем білим днем...
Квітнемо у збіжжі,
В поцілунку йдем. 

В ранній поезії Івана Крушельницького зневіра, тривога і розчарування не переважають весняну радість буяння молодих сердець, мажорні інтонації. Назви віршів і поем цього часу говорять самі за себе; «Веснянка», «Уранці», «Перший світ», «Весняна трилогія», «Квітневий полон», поеми «Мандрівка», «Усюди квіти», «Любов – шовковий м'ячик» та ін.

Але потроху в поезії Крушельницького з'являються мотиви щирого обурення підневільним станом людей.

Весна горить! Весна горить!
Зайнявся гай і спалахнув.
Посипав іскри, весь тремтить,
На поле полум'ям дихнув -
Махнув! Весни вже не вгасить! 

Горить!.. А все докола спить...
Заснули люди дивним сном...
Хатки... шляхи...кого ж будить?
Заколисав їх хитрий гном...
Ніхто не встав ще... п'яно снить... 

І тільки стиха десь бринить
Веселий дзвін, і юний хтось
До сонця, в небо, у блакить
Біжить! - це серце зайнялось
Вогнем весни, і все горить. 

Ненадовго молодій сім'ї Крушельницьких вдалося влаштуватися в Стрию. Дружині Івана – у філіалі Музичного інституту імені Лисенка, Іванові – у приватній українській гімназії учителем малювання. Малювати він любив з раннього дитинства і робив це майже досконало. В цій школі розвинулось і велике захоплення Івана працею в театрі. В його душі жила велика любов до матері, Марії Слободівни, актриси, і до Галини Левицької, відомої піаністки, його дружини, яка закінчила Віденську музичну академію і лише одна могла розуміти його пориви, його неспокій. В гімназії Іван організував театральну школу, слухачі якої надовго запам'ятовували лекції та репетиції, які він там проводив.

Справді, він був ненаситним у творчості: йому хотілося бути всім – і поетом, і графіком, і живописцем, і мистецьким та музичним критиком.

Еволюція творчості Івана Крушельницького в поезії та графіці – мистецтвах, у яких найяскравіше спалахнув його талант, – дуже складна і глибока. Уже його освітні шляхи свідчать про органічність переплетення в його творчій долі двох мистецьких ліній.

Не був сталим його шлях в літературі. Багато творчих зусиль та енергії на початку 1930-х років віддав він театру як автор п'єс «Спір за Мадонну Сільвію», «Мури і межі», «На скелях», «Бурі над Заходом», «Біле і червоне», «Герої підпілля». Але всі літературознавці були одностайні в своїх оцінках творчості Івана Крушельницького: насамперед він поет-лірик.

Збірка «Весняна пісня» – імпресіонізм; збірка «Юний спокій» – символізм; збірка «Бурі і вікна» (1929) – експресіонізм. Всього за шість років від першої до третьої збірки – радикальна зміна стильових векторів: від безжурних легких віршів про природу і кохання до соціальної і громадської тематики. Покінчивши з ідеєю мистецтва заради мистецтва, поет звертається до пролетарських віршів 1930-х років, з яких цілком зник дух естетизму.

До появи збірки «Залізна корова» (1930) з'явилася ще одна – «Бурі і вікна». Вся вона – умовна розмова ліричного героя з коханою. Це інтимна лірика, в якій багато мрій і серця, хоча й часті згадки про розлуку.

Автор обкладинки Святослав Гординський

Порвав би я розпуки тужні пута,
Коли б були залізнії вони,
Поплила б пісня вільна і нескута
Вдаль над розспівані лани. 

Я б у розлуці тій летів піснями
Над синню гір до захисту села,
Де шепчеш ти лагідними устами
З квітками утлими, як сміх весла. 

Я сплив би шумом над твоїм подвір'ям,
Що взяв на себе мрії всі мої,
І з дальніх борів, з дальнього міжгір'я
Носив до тебе співанок рої. 

Порвав би я розпуки чорну тугу,
Коли б я знав, що ждеш мене десь ти,
Надлюдську я зібрав би всю потугу,
Щоб лиш туди крізь бурю доплисти. 

Але крізь інтимні мотиви раптом пробивається виразна соціальна тематика. Так, наприклад, ми чуємо крізь любовні переживання автора плач дітей з передмістя:

Замерзать, замерзать, замерзать!
Чи заснув, чи помер – то не знать!
Всюди сніг, всюди лід і мороз!
Серед ганьб, побивань і погроз
На стриху, у льоху, у норі
Ми спимо, живемо, як щурі. 

Ми ідем, ми ідем, ми ідем
Із низів, із льохів і тюрем
До вершин крізь вогні і бої –
Ми – борці, палії, рушії,
Ми нові здобуваєм світи
І до смерті не кинемо йти. 

Експресіоністські нахили поета увиразнюються у збірці «Залізна корова». Остання прижиттєва збірка автора, як і перша, яскраво виявила поетичний талант Івана Крушельницького, який він не міг розкрити повністю через смерть. Особливо варто відзначити цикл «Війна», чотирнадцять віршів якого передають жах і трагедію Першої світової війни.

Повзуть тихенько поїзди
З штиками обабіч.
Сполохано, стривожено, незліченно
Гудуть свистками поїзди. 

Вагони за вагонами
Вгрузають наче в сніг,
А паровози лаються задихано,
Плюють у ніч прокльонами. 

Не буде серцю спочину...
Нема ні села, ні хат...
А ніч глуха розвалена гарматами,
Лежить брудна, зболочена. 

Гудуть дротами поїзди
Від куль і газу смерть!
А з жертвами, а з жертвами, а з жертвами
Нові все мчаться поїзди. 

Навчаючись, а потім учителюючи, Іван не покидав літературної творчості. З 1929 року вона стала його основним заняттям. Як член Видавничої спілки і редколегії журналу «Нові шляхи» він з головою поринув у редакційну роботу, очолив відділ поезії, постійно листувався з авторами. Журнал «Нові шляхи» набув широкої популярності. За недовгий час свого існування редакція згуртувала навколо себе талановитих письменників: В. Бобинського, Я. Галана, Я. Кондру, І. Михайлюка, Д. Осічного, К. Ткача та ін.

На роки роботи Івана Крушельницького в журналі припадає розквіт його літературної творчості. Поет видає кілька збірок ліричних творів, поем, плідно виступає як драматург, як критик. У 1929 році він приєднується до літературного об'єднання революційних письменників «Горно»" (1929–1932), публікує свої твори на сторінках журналів «Вікна» і «Західна Україна», а також радянських журналів «Червоний шлях» і «Молодняк». У 1931 році поет організує прогресивне об'єднання західноукраїнських митців ЗУМО і редагує друкований орган об'єднання «Альманах лівого мистецтва». У передовій статті першого номеру цього журналу, що належала перу Крушельницького, підкреслювалося значення організації лівих мистецьких сил у боротьби трудящих Західної України за незалежність.

Одразу ж після свого офіційного проголошення ЗУМО розгорнуло широку культурно-освітню діяльність. Протягом одного року було організовано кілька виставок творів радянських і західноукраїнських прогресивних художників, що входили до об'єднання (І. Крушельницький, Ю. Вовк, О. Новаківський, В. Хмелюк, П. Ковжун, В. Січинський та ін.). Силами західноукраїнських прогресивних співаків і композиторів (М. Колесса, Г. Левицька та ін.) було дано кілька концертів для львівських робітників та інтелігенції. Смілива і плідна діяльність ЗУМО, спрямована на посилення зв'язків з Радянською Україною, викликала негативну реакцію в урядових колах. Посипалися доноси, анонімки, вимоги заборонити організацію. У вересні 1932 року поет виїхав до Радянської України.

Весь свій молодий запал, всі сили і енергію тепер він віддавав служінню українському народові: брав активну участь у роботі спілки письменників «Західна Україна»; працював науковим співробітником Українського науково-дослідного інституту матеріальної культури, а згодом Всеукраїнської картинної галереї; виступав на сторінках журналів зі статтями про літературу і мистецтво Західної України та з новими драматичними й поетичними творами. Він багато подорожував по республіці, відвідував Київ, Чернігів, Полтаву, Одесу, Дніпропетровськ. Їздив до Москви для читання своїх п'єс в Камерному театрі.

У 1933 року він підготував до друку збірку нових віршів, ряд критико-бібліографічних творів, які, однак, не були видані. Не побачила світу і його п'єса «Залізне павутиння».

Іван Крушельницький був не тільки поетом. Ще з дитинства він почав малювати. Близькі зв'язки сім'ї Крушельницьких з літературно-мистецьким світом мали великий вплив на формування індивідуальності Івана і його братів. І хоч початкової професійної мистецької підготовки у загальновживаному розумінні цього терміну Іван не отримав, широкий доступ у роки навчання до музеїв Львова, Кракова, Відня, Мюнхена, Берліна мав вирішальне значення для визначення пріоритетів емоційного юнака. Сприяло цьому формуванню і відвідування на початку 1920-х років навчальних класів Віденської академії красних мистецтв, у стінах якої ще жили спогади про великих новаторів мистецтва – Густава Клімта й Колмана Мозера (обидва померли у 1918 році). Все це мало позитивний вплив на формування смаку майбутнього митця.

Періодом особливо швидкого зростання Івана як художника-графіка став час, проведений в Родавні – мальовничій місцевості на околиці Відня, де жив в той час Гуго фон Гофмансталь. Родавнинські пейзажі сповнені оптимізму, закоханості митця у природу і людей. Залиті сонцем веранди і сходи, обвиті диким виноградом тераси – все дихає спокоєм і радістю життя. Пейзаж «Весна» дає яскраве уявлення про малюнки цього циклу.

Своє захоплення поетичним світом українських Карпат Іван виявив у малюнках, де зображено гуцульську садибу. Вже тут ми бачимо типову для митця техніку «білих плям на чорному тлі». Цикл виконаних цією технікою пейзажів з деревами на передньому плані є найоригінальнішим в усій мистецькій спадщині Івана Крушельницького. Нарисовані пером, вони більше нагадують дереворити.

На деяких гравюрах зображені гори, які Іван дуже любив, як і дерева, і хмари. На графіків початку століття великий вплив мало японське мистецтво. Крушельницький, безперечно, вивчав і східне мистецтво, і твори англійця Бердслі, і праці українських митців: Георгія Нарбута, Павла Ковжуна та ін. Все це певною мірою відбилося в його графіці, але він не став просто наслідувачем. У багатьох його творах відчувається цілком індивідуальний стиль – і в тематиці, і в мистецькій техніці. Ось, наприклад, один із ранніх творів Івана – «Алея» (1922). Темно, понуро під густо сплетеним віттям дерев. І лише десь далеко – віконце в іншій, ясний світ. Чи вистачить сил дійти до нього? Чи стане він примарним видивом, до якого дійдеш – а він зникає? А може, відкриється за ним ясна далина з лісами, зеленими духмяними луками, над якими пливуть у безвість сірі, помережені білим хмари?..

Про це думали і ми, шукаючи малюнок для обкладинки ряду біобібліографічних покажчиків про діячів Розстріляного Відродження. Припав до душі і настрій цього твору, суголосний матеріалу покажчиків, і його гармонійність та поетичність. На той час у нашій бібліотеці перебувала дорога гостя – Лариса Іванівна Крушельницька. Ми спитали у неї, чи можемо ми використати цей чудовий твір її батька для обкладинки. Вона радо погодилась. З того часу на полиці бібліотеки стоять три покажчики, на обкладинках яких – шлях кожної людини через нетрі до світла. Іван Крушельницький не дійшов...

У своїх гравюрах митець приділяє велику увагу людині, її стану, її думам. Так, наприклад, твір «Туга» (1922) малює одиноку постать жінки на тлі палаючого неба. Їй не хочеться навіть дивитися на красу неба, охопленого полум'ям заходу, вона тужить за своїм, жіночим...

Але щось позитивне відбувається коло неї: чи то зірка впала, чи казковий птах розпросторив білі крила, щоб втішити жінку і вселити в неї надію. Так само глибоко торкає душу і етюд «Сон» (1922), на якому зображено жіночу постать на тлі місячної ночі. Дивишся - і намагаєшся зрозуміти: про що думає вона, що не спить вночі? Мабуть, їй наснився чудовий сон, який був такий яскравий і цікавий, що вона прокинулася і, накинувши щось на плечі, вийшла з дому в ніч і дивиться на місячний диск. А може, наснився той єдиний і бажаний, якого немає поруч і який тільки сниться?.. Цей етюд сповнений елегійністю, тихим і світлим смутком.

А скільки в роботах Івана Крушельницького дерев, сонця, неба, улюблених хмар! Це і «Краєвид за вікном», і «Вілла», і «Хмари мандрують», і «Під осінь», і «Самотні дерева», і багато інших.

Іван захоплювався поетичним світом українських Карпат. Його окремі твори 1920-х років безпосередньо навіяні кращими зразками українського народного мистецтва. Наприклад, два коники дивляться один на другого. чи зайчики граються на зеленій луці, обрамленій квітучими деревами, – хіба це не композиції, розроблені українськими килимарками? А хіба не в традиціях народного мистецтва зображувати виноградні грона, квіти соняшника, фантастичних птахів, які злітають до сонця, несучи людям радість?

Буйна артистична натура Івана вела його різними шляхами: він оформлював книжки, створював цікаві обкладинки, малював екслібриси. Є в нього і кілька робіт на промислові мотиви. Іван еволюціонував у напрямку, в якому рухалося прогресивне європейське та українське мистецтво 1920-х років: до конструктивної ясності, не обтяженої декоративними зайвинами.

Закінчувався 1934 рік... Сім'я Крушельницьких жила у Харкові, у горезвісному будинку «Слово», з якого протягом 1933–1937 років було вивезено кілька десятків письменників. Серед них були і Антін Володиславович Крушельницький з двома синами: Іваном і Тарасом. Іванові було 29 років, а Тарасові – 25. Присуд Військової Колегії Верховного суду СРСР був ніщивний: їх обвинуватили в організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади. Постанова суду: всіх розстріляти: майно конфіскувати. Присуд набув чинності 17 грудня 1934 року – у цей день мали розстріляти 17 в'язнів, серед яких були Крушельницькі. Пізніше стало відомо, що їх розстріляли за день чи за два.. до присуду, присуд був лише формальністю. Постріли прозвучали в підвалах Жовтневого палацу у Києві. Де поховано розстріляних –було покрито таємницею. Правдоподібно, поскидали до великої ями на Лук'янівському цвинтарі...

Вічним пам'ятником розстріляним Івану і Тарасу Крушельницьким став вірш Богдана-Ігоря Антонича «Слово до розстріляних»:

Це правда:
         кров з каміння може змити дощ,
червона місяця хустина може стерти,
але наймення ваші
         багряніш від рож
горять у пам'яті на плитах незатертих.
Змагались ви уперто, й мріяли, й жили,
кохалися в суворості, як ми у гулях,
і ваші очі
         сяли вічністю,
         коли
у серці, мов зоря, застрягла біла куля.

 

Ганна Єфімова,
довідково-інформаційний відділ

 

Вибрана бібліографія