«Романтик чистого слова»: до 130-річчя від дня народження Майка (Михайла) Йогансена (1895-1937), письменника, літературного критика, перекладача, журналіста, мовознавця, сценариста, представника Розстріляного Відродження

До 130-ї річниці від дня народження Майка (Михайла) Гервасійовича Йогансена (1895-1937), одного з найвизначніших літераторів своєї епохи, поета, письменника, журналіста, мовознавця, кінодіяча. Ю. Смолич назвав його одним з поважних культурних рушіїв українського ренессансу 1920-1930-х років.

Дні мої, мої дивні діти,
Віддав вас вольній волі,
Ви, мов вино, мов вітер,
Мов вагони в димучім полі.

Своє не зовсім звичне на слух українця ім'я він одержав від батька - учителя німецької мови Гервасія Гайнріховича Йоганнсена, вихідця з Латвії. Мати Майка, Ганна Федорівна Крамаревська, вийшла з роду старобільських козаків. Була вона надзвичайно розумна, лагідна людина, з любов'ю виховувала чотирьох дітей.

Початкову освіту Йогансен здобув удома, а потім навчався в гімназії, присвячуючи вільний час футболу. Тоді ж він починає цікавитись літературою, випробовує власне перо - перші свої вірші пише німецькою та російською мовами.

1917 року успішно складає випускні іспити класичного відділення історико-філологічного факультету Харківського університету. Отримує науковий ступінь магістра філології, що надало йому право читати історичний курс української мови на Полтавському філологічному факультеті. В той же час Йогансен з перервами викладає в Харківському ІНО. Багато часу приділяє особливостям говірок Миргородського повіту і одночасно складає один з перших підручників української мови.

Тоді ж Йогансен почав писати вірші українською мовою і, як він писав у своїй автобіографії, «знайшов, що вони виходять природніше». І не тільки більш природними були ці вірші – вони були сповнені поетичними образами, які прийшли до поета з самих глибин чудової української мови.

Непереможні хмари-гори
Ломились, падали, пливли
В архіпелаги неозорі,
І птиці линули в імлі.

То вчора думка гасла в морі,
Її навіки завезли
Все вище, вище, вище «Д'горі»
Сереброкрилі кораблі.

Поетичний дебют Майка Йогансена припадає на 1918 рік. Цей рік був дуже важкий для української культури. Стара генерація літераторів майже вся опинилася на еміграції, залишивши Україну разом з військом УНР. Досить назвати лише імена Олександра Олеся, Володимира Винниченка, Миколи Вороного, Спиридона Черкасенка, Миколи Шаповала. І, як писав критик Володимир Коряк, «почався цікавий процес не тільки переоцінки цінностей, а й власне – процес загибелі старої буржуазної української літератури і, відповідно, зародження та формування якісно нового мистецтва, творити яке й було покликане пореволюційне покоління письменників». Звичайно, з позицій сьогодення, коли пройшло уже 104 роки від дня, коли Коряк дав характеристику літературній епосі 1921 року в Україні і письменники та поети, яких він назвав, зайняли своє достойне місце в українській літературі, він досить вірно характеризував 1920-ті роки в літературному житті.

Від 1921 року наша література вступає в новий період свого розвитку. В тому році в Харкові довкола газети «Вісті ВУЦВК», яку редагував відомий поет Василь Еллан-Блакитний, гуртуються Володимир Коряк, активний учасник літературного процесу; і колишній однопартієць Еллана і до того ж царський політкаторжанин Микола Хвильовий; і доброволець Першої світової війни, повстанець проти Гетьманату та комуніст з 1918 року Володимир Сосюра, ще не так давно козак армії УНР; та магістр Майк Йогансен – усі майже ровесники, залюблені у слово і сповнені творчої, кипучої енергії та віри в себе і в оновлену Україну. Саме з їх безпосередньої участі та сприяння розпочинається літературний процес, що до сьогодення трактується літературознавцями як одне з найцікавіших явищ в історії української літератури: з'являються альманахи «На сполох», «Штабель», збірник «Жовтень», починає виходити журнал «Шляхи мистецтва». Самі себе вони називали «поети-піонери в яскравий світ – комунізм».

Саме вони, за словами літературознавця Григорія Костюка, на початку 1920-х років запалили перші смолоскипи нового літературного процесу. І роль Майка Йогансена в цьому далеко не остання.

В ці роки він виступає як творець та теоретик нового художнього слова. Дуже багато зусиль докладає він для того, щоб консолідувалися сили молодої української літератури. Саме Йогансен виступає одним із засновників та організаторів спілки пролетарських письменників «Гарт». Він обгрунтовує завдання й напрями діяльності «Гарту», сприяє створенню київської організації.

Якими щасливими були ці дні і роки в житті Майка Йогансена: творче натхнення, молодечий запал. Але трапилось велике лихо: передчасно помер його друг і організатор «Гарту», натхненник великих задумів щодо розвитку молодої української літератури Василь Еллан-Блакитний. Майк присвятив йому прекрасний вірш, сповнений гіркоти й смутку і, разом з тим, віри в безсмертя талановитого поета.

Не падав сніг, а сонце стигло
І нахилялось до землі,
Коли його холодне тіло
У ліс далекий понесли.

Запало сонце, скніла пам'ять
Була мов тиша лісова,
Лягла між дикими дубами
Еллана горда голова.

Щоб навесні зелений корінь
Сповинув серце ватажка...
Щоб у леліючі простори
Сочиста виросла рука,

Щоб кленом стала тінь Еллана,
Щоб у землі він не лежав,
Щоб голову його кохану
Уранці промінь привітав.

У цей час практично рік за роком виходять перші книжки поезії Йогансена: «Д'горі» (1921), «Кроковеє коло» (1923), «Революція» (1924) та «Пролог до Комуни» (1924). Серед цих «філософічних ландшафтів», як називав ці збірки сам Майк, важливе місце займає книжка «Елементарні закони версифікації (віршування)» (1922). Поет, заглиблений в українську мову, «тільки в ній бачив невичерпне джерело нових образів». Ось один із таких «філософських ландшафтів»:

Й серед сірого - сивого голо,
У безмежній пустій порожнечі,
Позначилося кроковеє коло
І вийшло з туману по плечі.

І мої дні, і наші тижні
Зібгало в залізну раду,
І ринули іскри рижі
В неосяжне сиве свічадо.

Йогансенівська поетика стала більш відчутною і зрозумілою в поетичних збірках «Доробок» (1924) та «Ясен» (1930), а особливо «Балада про війну та відбудову» (1933). Читаючи вірші цих збірок, ми бачимо, що поет, як він сам писав, «перейшов від стихійної романтики юнацьких літ через манівці романтики чистого слова до балад активного учасника соціалістичної будови».

Коли буде Комуна
То буде місто як море, як гори.
Таке біле й таке широке.
І вдень у дванадцять
               Ударять у дзвони.
І підуть люди від праці до моря.

А люди – як поле пісень і пшениці
І білі крила – небесних будівель
Обличчя мов сон, чи секунди...
                           чи птиці...
Рудокопи – поети, матроси – лірики моря.

І ти так само її шукатимеш зором,
І серце злеліє зорею – падучого птаха,
Серед сотень і тисяч сліпих –
             для тебе! Око в око –
Солодким жахом.

І під величним вечірнім небом
Пізнає кожен, кого він хоче так ревно,
І от так само –
                 десь під самісіньким дахом
прочитає хтось мій розмір древній.

Майк Йогансен, як і всі його близькі товариші і побратими, яких називали «п'ятірнею фалангою», разом з розвитком літературного процесу і беручи в ньому активну участь, пройшов кілька періодів: 1. «експерименту і шукання»; 2. «творчого змужніння, стильового утвердження, теоретичного осмислення мистецтва»; 3. «період героїчних терпінь, час поразок, відступів і останніх спроб знайти місце для нового старту на конвенціональних шляхах». Попереду – останній, жахливий, за думкою Григорія Костюка, період: «безвихіддя і трагічний фінал». Але до цього ще далеко...

Почалася доба ВАПЛІТЕ і «Літературного ярмарку». 20 листопада 1925 року про своє існування голосно заявила Вільна Академія Пролетарської Літератури. В одній з її програмових статей є слова, які відображають суть її створення: «Ми вийшли з попелища революції. Тому в своїй творчості з класово-пролетарською установкою берімо все культурне надбання віків і творімо нові форми й стилі. Творімо літературу, письменство, а не вбогу писанину, непотрібну й застарілу своїм змістом і формою». А Майк Йогансен писав про себе і всіх ваплітян: «І у віршах своїх, і в прозі, і в теоретичних статтях неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня».

В утопічному творі «Комуна» Майк пише вірш, у якому, ніби чудовий духмяний букет квітів рідної української землі, сплелись імена вірних друзів Майка, які весь час стояли поруч з ним на шляху розвитку молодої української літератури й мовознавста: Микола Хвильовий, Василь Еллан, Володимир Сосюра, Павло Тичина. І на тлі цієї квіткової гами поет зобразив себе перекрученим коренем, незграбним і чудернацьким, з химерним ім'ям Йогансен. Ця іронічна грайливість, це напівсерйозне трактування самого себе, зовсім не схожого на інших, викликали теплу посмішку у тих, хто знав, любив і цінував Майка та його творчість.

А нас, тих, що знали зарані пісню,
Заспівають у трави, квіти й коріння,
Вітерець хвильовий пролетить і свисне,
Тичину блакитний елан оповине.

Закиває лісними очима сосюра,
І знайдеться десь перекручений корінь,
Такий незграбний, такий чудернацький і бурий,
Що для нього назвищ не стане тих,
Ще раз полізуть в історію
І наречуть йому химерне наймення

Йогансен.

А ось ще одна сторінка не тільки літературного, але й соціально-політичного життя 1930-х років. У Нагірному районі Харкова, на тихій немощеній вулиці, яку називали спершу Барачною, а потім вулицею Червоних письменників, збудували 1930 року дім для українських письменників та дали йому ім'я «Слово», але не заради того, щоб створити сприятливі житлові та побутові умови для творчої української еліти. Просто згідно із задумом в одному будинку зібрали цвіт тодішньої української літератури, щоб легше було контролювати їхне приватне життя. НКВС мав тут свої вуха і очі, за допомогою яких знав дуже докладно про те, що діялось у будинку.

На перший погляд, життя в цьому будинку було звичайним. Діти були галасливі і непосидючі, їх балували всі жителі і виконували всі їхні бажання і забаганки: влаштували столярну майстерню, допомогли побудувати індійський вігвам, створили товариство охорони звірят... Безжурний дитячий сміх лунав над подвір'ям, де бігали, змагалися й грали Марко Слісаренко, Льоня Биковець, Люба Хвильова, Володя та Оля Куліші, малі Поліщуки, двоє дівчаток Досвітнього, синок Йогансена, маленький Ромчик Підмогильний, двоє циганчуків Сосюри, синок Семенка Тарас Божко.

Зовсім небагато безжурних днів відвела доля цим дітям та їхнім батькам. Почався жахливий період арештів, розстрілів, заслань. Розкидало їх по всіх усюдах, і ніколи не побачили вони ні один одного, ні своїх батьків...

У віші Володимира Верховеня «Вулиця Культури, 9» ми відчуваємо не тільки біль за те, що коїлося в будинку «Слово», але й набагато більше: невгасаюче полум'я пам'яті, яке ятрить серця людей уже 130 років, що пролетіли від дня народження Майка Йогансена.

В будинку цьому я чужий,
І всі мені чужі у ньому.
Але спитає хто: «Скажи,
ідеш куди?» Скажу: Додому!
Не лише тому, що кутка
немає іншого на світі.
Тут Хвильовий натис курка,
Сосюри голос кров'ю витік.
Я й сам не знаю, де вікно.
За синім присмерком якого
Читають вірші, п'ють вино,
Жінок цілують до знемоги...
Зоря внизу – вгорі зоря...
Безрідний блиск, на сяйво схожий...
Блукаю садом Кобзаря,
як випадковий перехожий.

Але зараз ще життя іде. І небо ясне, і всі живі, і сміються, і вільно дихають.

Варто згадати, з яким галасом і криком вибігав на подвір'я будинку Майк Йогансен, аж на душі тепліє. Перед ним завжди мчали два великих собацюри, і неясно було, хто кого веде гуляти - він їх, чи вони його. Чорнявий, зі скуйовдженою чуприною, завжди веселий, непосидючий, він був незмінним учасником всіх спортивних змагань, що відбувалися у «Слові». І як тільки збиралася група власників псів, яких вивели на прогулянку, Йогансен одразу ж був тут, височив над усіма, і його дотепи, жарти, сміх лунали на дворі і вихлюпувалися аж на вулицю. В незмінних гамашах на ногах, він, здавалося б, кожної миті готовий був вирушити на полювання, бо був визнаним асом-мисливцем.

Все було йому по серцю, по плечу, по руках. Любо було дивитись на цю красиву людину, високу, гарну, широкоплечу. Його пристрастю були блискучої білості комірці, які він неодмінно пристібував до будь якої кольорової сорочки і носив завжди, навіть на риболовлі. Був він також палким прихильником штанів «гольф» під спортивні грубошерсті гетри та вишневого кольору черевики. Взимку, навесні та восени ходив в одному демісезонному пальті і літній картатій кепці. Дотепність Майка вражала слухачів будь-якої аудиторії, яка качалася від сміху, слухаючи його гострі репліки. Спалахнути він міг лише за грою на більярді, якщо траплялось йому зробити невдалий удар. Був він більярдист незрівнянний і ніким не переможений. Багато років поспіль пригадували харківські письменник його перемогу над В. Маяковським. А особливо заключну сцену цього поєдинку, коли за умовою гри Маяковський поліз під більярд і застряг під ним. Поки поета дружно визволяли з пастки, Майк стрибав навколо, як хлопчик, що грає в індіанців, і гукав щось подібне до бойових кличів команчів чи ірокезів.

Це була прекрасна життєрадісна і життєлюбна людина. Він щиро вірив у те, що комуна подарує людям чудове життя – чисте, світле і радісне, можливість займатися улюбленими справами, творити вільно, широко. І про цю любов він писав чудові вірші, в яких постає на повний зріст велика людина, що палко любить життя і збирається жити багато-багато років.

Ах, життя моє дороге,
Хто мені дав тебе, тепле й сильне?
Бігти берегом, бігти геть,
Бігти холодною вогкою рінню.

Занести руку з-за хмар,
Занести за небесну спину
Розмах. В удар
Тіло, Голову, Руку вкинути.

Ах, життя моє - кругле, як м'яч,
Пружне й палюче, як любов.
Падай. Злітай. Смійся. Плач.
Цілуй дужче, знов і знов.

До вогню цілуй. До зубів,
До холодного цілуй поту.
Так ніхто тебе не любив,
Не пив слину з крепкого роту.

Ах життя моє, кругле як м'яч,
Ти з яких зірвалося шківів!
Души мене. Кров'ю моєю пияч.
– Так ніхто тебе не любив.

Кажуть, що талановита людина виявляє свій талант завжди і в усьому. Як засвідчували сучасники, «з Майка був чортівськи здібний лінгвіст». Недарма його називають одним із фундаторів пожовтневої радянської літератури. Про розмаїття таланту Йогансена свідчить той факт, що він на високому професійному рівні складав різні граматики й словники, корпуси народних приказок і прислів'їв, був автором спеціальних збірників і наукових розвідок. А до всього ще й перекладав практично з усіх європейських мов: знав старогрецьку, латину, вільно володів англійською, німецькою, італійською, іспанською та французькою, знав скандинавські та слов’янські мови.

Майк Йогансен бував і в нашому місті – у 1927-1928 рр. працював на Одеській кінофабриці ВУФКУ. Він спільно з Юрієм Тютюнником написав сценарій фільму «Звенигора», знятий Олександром Довженком на Одеській кінофабриці. Фільм користувався великим успіхом в СРСР і за кордоном. Газета «Культура і побут» писала, що «цей фільм – сучасний бойовий радянський фільм, але разом із тим і український національний, в кращому розумінні цього слова».

Майк Йогансен. Портрет роботи Олександра Довженка, 1924 р.

Та ще більше його поглинає театр, зокрема, драматичний, де він активно експериментує зі словом. На одному з театральних диспутів, який відбувся 8 червня 1929 року, Лесь Курбас зауважував: «Хіба не тісний зв'язок у мене з драматургами, наприклад, із Кулішем, зв'язок з т. Йогансеном, що дійсно виробився на майстра жанру театрів...». Саме «Березіль» ставить оперету «Мікадо», написану Йогансеном разом з Миколою Хвильовим і Остапом Вишнею, та ревю «Алло на хвилі 477».

Йогансен був блискучим прозаїком. Саме йому належить концепція журналу «Літературний ярмарок», яку він запропонував після ліквідації ВАПЛІТЕ. Він наголошував, що «Літературний ярмарок» має стати прихистком ваплітян і, по суті, продовженням діяльності організації в нових формах. Вже перша реальна груднева книжка 1928 року довела, що український культурний процес від року проголошення у Києві Української Національної Держави (22 січня 1918 року) безперервно продовжується. Саме в цій книжці надруковано експериментальну повість «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альцести у Слобожанську Швайцарію», що засвідчило якісно інший рівень прозової творчості Йогансена. Повість з довгою назвою і таким же дещо химерним змістом знайшла своє чільне місце у загальному річищі майстерно-вертепного дійства. Контекст для головного героя – це ландшафт краєвидів, що нанизуються вервечкою подій під час подорожі озерною Швейцарією. «А до чого тут Швейцарія?» – спитає спантеличений читач. А до того, що на Слобожанщині є кілька місцевостей, які й нині називаються Швейцаріями. До 60-х років ХХ століття, до ліквідації «за неперспективністю», існувало навіть село Швейцарія по річці Оскіл, притоці Сіверського Дінця. Йогансен водить своїх героїв по живих і соковитих краєвидах рідної України. Надзвичайний ліричний струмінь опису посилюється поетичним вставками – авторськими почуттями і настроями, які заполоняють і власне епічний простір. Цей експериментальний твір можна назвати вершинним і в прозовій, і в поетичній творчості Майка Йогансена періоду «манівців романтики чистого слова», «доби туманного романтизму», епохи ВАПЛІТЕ і «Літературного ярмарку». Зрештою, в українській белетристиці навряд чи можна знайти щось подібне не тільки за задумом, а й за рівнем втілення. Надалі від Майка чекали нових творів як від великого таланту і ще далеко не остаточно виявлених можливостей.

Остання книга прози письменника – «Оповідання» (1932). В цей час потроху припиняють свою діяльність техно-мистецька група «А» – мистецько-технічне, ліво-інтелігентне об'єднання, а також ПРОЛІТФРОНТ – останній організаційний прихисток для більшості колег-однодумців Майка Йогансена. Ця група «партійно-радянської інтелігенції» так чи інакше еволюціонувала через Гарт, ВАПЛІТЕ і «Літературний ярмарок» і мала свою своєрідну систему поглядів на літературу, на мистецтво і навіть на життя.

Майк Йогансен вважається засновником школи українського нарису – це засвідчують його книжки нарисів (1929-1936): «Подорож людини під кепом» (1929), «Єврейські колонії (1929), «Подорож у радянську Болгарію» (1930), «Три подорожі» (1932), «Під парусом на дубі» (1933), «Подорож у Дагестан» (1933), «Кос-Чагил на Ембі» (1936).

Після фатального пострілу Миколи Хвильового 13 травня 1933 року подальша доля Майка Йогансена була вирішена. Шведське походження і діяльна участь у ВАПЛІТЕ зробила його об'єктом нападів. Йому закидали, що він не добачав завдань, які ставить комуністична партія перед письменниками, і ігнорує їх.

Незважаючи на цькування, Йогансен продовжує писати. Енергія пошуку не залишає митця. Він знаходить ще одну форму можливого вияву художності, продовжуючи роботу в галузі дитячої літератури. Перші оповідання для дітей – «Жабка», «Кіт Чудило», «Собака (Джек)» вийшли під однією обкладинкою ще 1929 року; потім до них приєдналися «Хитрі качки» (1935), «Старий вепр» (1936), «Джан» та інші оповідання (1937).

Але є ще одна праця: конфіскований цензурою автобіографічний роман «Югурта», що представляв широку картину передреволюційного Харкова. Оригінал рукопису було вилучено НКВС і, ймовірно, знищено під час відступу більшовиків від Харкова в роки Другої світової війни.

Майк Йогансен відчував, як над його головою збираються важкі чорні хмари. Цим відчуттям сповнений один з кращих віршів поета.

Ось іду по рейці і хитаюсь,
Чи дійду до краю, чи впаду,
Ліс ліворуч, мов зелений заяць,
Задивився на мою ходу.

Десь далеко одинокий коник
Пісню травам і лісам згадав:
Наче гасне дерев'яний дзвоник,
Наче спить і падає вода.

Скільки днів любилося з ночами,
Розставало вранці у вікні,
Скільки птиць летіло над полями,
Не верталося до мене уві сні.

Я іду по рейці і хитаюсь,
Чи дійду до віку, чи впаду.
Ліс спинивсь. Ліс, мов зелений заяць,
Задивися на мою ходу.

Майк ніколи, в жодних обставинах, не втрачав почуття гумору, і вічна посмішка зігрівала його гарні очі, коли черговий дотеп, або вислів злітали з його вуст. Ось, наприклад, як він писав про себе в своїй автобіографії: «Тепер мені 30 літ, я молодий і здоровий. Палю люльку, маю прозоре серце і ясні очі. Я не ношу ніяких окулярів, ні ультрамаринових, ні кольору індиго. Мій фах – грати у теніс, більярд і інше. Це інше і є те все, що останеться після мене, коли я, вмерши, не буду спроможний грати ні в теніс, ні на більярді. Отже я, Майк Йогансен, умру у 1942 році і, оселившись в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гесіодом, Гейне і Мігуелем Сааведро Сервантесом. Але я буду говорити з ними українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста батьківщина є діамант у гроні народів світу».

Помилився він на п'ять років. Його розстріляли 1937 року, в Лук'янівській в'язниці.

18 серпня 1937 року о 16 годині Майка Йогансена було заарештовано. Підставою для цього послужили «матеріали про участь Йогансена в діяльності антирадянської націоналістичної організації, яка прагнула шляхом терору і збройного повстання проти Радянської влади відірвати Україну від Радянського Союзу».

На допитах він поводився із властивою йому гідністю і нікого з друзів не обмовив, захищав їх: «В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня – ніякий не терорист... Саджають людей безневинних у тюрми. Я стверджую, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади». Без сліз і без душевного болю не можна уявити собі, яким нелюдським тортурам було піддано вільнолюбного Майка. А він стояв перед тими нелюдами, що мучили його, стояв, поки міг стояти, гідно і невимушено - він, один з когорти «перших хоробрих», залюблений в слово романтик, спортсмен і науковець, мислитель і філософ, поет і мандрівник. І очі його, доки не закрилися, дивилися на цих людиноподібних мавп гордо і презирливо. Що вони могли йому зробити, крім як відняти життя? Але в ці страшні дні перед ним відкрилося нове життя – безсмертя, заради якого він жив і працював, заради якого прийняв муки. Любов і шана людей, які його знали, стояли в цей час поряд з ним. А ті, що дізнались про нього через багато років і ознайомилися з його творчістю, з такою ж любов'ю і шаною згадували про нього і знову гортали сторінки ясних і довершених творів Майка Йогансена.

Пройшло 130 років від дня народження поета, а з ним розмовляють літературознавці, письменники, пишуть наукові статті про його життя і творчість. Поет Олекса Ющенко одного разу прочитав своїм друзям один з останніх віршів Майка про його прогулянку з улюбленою дівчиною берегами Ромену - притоки Сули, мальовничими й прекрасними, і був зачарований тим, як глибоко й ніжно любив Майк природу України, кожну травичку, кожне деревце, кожну крапельку води в рідній річечці.

Як ми з нею луками ішли,
Розцвітали луки на путі.
Під ногами не було землі
– Ні пливти, ні стати, ні іти.

В берегах давно дрімав Донець,
Мов косар на спіну спати ліг,
Вона глянула – родився вітерець,
Вона стала – вітерець затих.

Як заснув у небі білий шум
І забув пливти за океан,
Як перо, що ним тепер пишу,
В сонний затопилося стоян.

Як палив залізну лісосіч
І згасав, рудіючи, Ромен,
Як минали ніч, і день, і ніч,
Як минали день, і ніч, і день.

І як другу, як брату, як однодумцю Ющенко присвятив Йогансенові вірш «Пам'яті Майка Йогансена».

Бачу, був ти у моїм краю,
Як Ромен, рудіючи, погас.
І уяву схвилював мою
Через незбагненно довгий час.

Косаря біля Дінця зустрів
І засмаглу жницю, де Сула
Повів теплий долина вітрів,
Згадка про далеке напливла.

І які думки оце пришли –
Ми б зустрітися могли б отам,
Де Ромен, як вершник до Сули,
Уклонився пройденим вікам.

Уклонивсь, покуштував води,
Що відбила у собі красу,
Ту, що спостеріг ти в час біди,
Ту, що я в душі своїй несу.

Отак, під знаменом Любові і Пам'яті, два поети простягнули один одному руки й стиснули їх у дружнім потиску через 130 років.

Ганна Єфімова,
Довідково-інформаційний відділ

Вибрана бібліографія