Життя, віддане Україні: до 140-річчя від дня народження Андрія Ніковського (1885–1942)

У жовтні 2025 року минає 140 років від дня народження Андрія Васильовича Ніковського (1885–1942) — українського політика, журналіста, мовознавця, літературознавця, редактора й перекладача, одного з провідних діячів національного руху початку ХХ століття.

Він належав до кола інтелектуалів, які визначали культурні й політичні орієнтири тогочасної України. Активна участь у національно-визвольних змаганнях 1917–1921 років, вимушена тимчасова еміграція, а згодом арешт і засудження під час процесу СВУ 1929 року призвели до того, що радянська влада викреслила ім’я Ніковського з історичної пам’яті, а його наукова, літературна й публіцистична спадщина на десятиліття опинилася під забороною.

Лише з відновленням незалежності України постать Андрія Ніковського повернулася до українського культурного та наукового простору, та навіть сьогодні його ім’я залишається маловідомим широкому загалу. Особливо прикро, що в Одесі — місті, де формувався його світогляд і відбулося становлення як особистості, — про нього досі знають небагато.

Ми запрошуємо познайомитися ближче з цією непересічною людиною.

Андрій Васильович Ніковський (псевдоніми — Андрій Василько, Ан. Василько, А. Яринович та ін.; криптоніми — А.В., В., В.А., Ан.В., Ан.В-ко, В-ко, Н-кий та ін.) народився 26 жовтня 1885 року в селі Малий Буялик, Одеського повіту, Херсонської губернії (нині — село Іванове, Одеської області). Батько помер, коли хлопчику було шість років. Мати вдруге вийшла заміж й у 1891 році родина переїхала до Одеси.

Початкову освіту Андрій здобув у народній школі. Змалку мусив допомагати вітчимові, який працював у лазні Ісаковича: чистив чоботи, сушив простирадла, бігав по мило й квас. Вирішальну роль у його долі відіграв молодий інтелігент М. Елік, який помітив в хлопця неабияку жагу до знань. Він допоміг Андрієві підготуватися, і 1897 року Андрія зарахували до 5-ї Одеської гімназії. Уже в чотирнадцять років він давав приватні уроки, щоб підтримати родину й оплатити власне навчання.

У 1905 році Ніковський вступив до Новоросійського університету (тепер — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) на природниче відділення фізико-математичного факультету, однак після першого курсу перевівся на історико-філологічний факультет. Там він навчався у провідних науковців та педагогів, а під керівництвом професора Бориса Ляпунова почав наукове дослідження, присвячене творчості Григорія Квітки-Основ’яненка.

Наприкінці літа 1908 року Андрій Ніковський одружився з Наталією Христо — слухачкою Одеських вищих жіночих курсів, гречанкою за походженням і майбутньою письменницею. Саме вона познайомила його зі своєю подругою — Галиною Домбровською (літературний псевдонім Галина Журба). Ознайомившись із рукописами Галини, Ніковський високо оцінив її творчість і посприяв виходу дебютної збірки «З життя» (1909), виданої під його редакцією у друкарні Софії Христо. Один із примірників цієї книжки зберігається в Одеській національній науковій бібліотеці.

Студентські роки Андрія Ніковського збіглися з добою післяреволюційних зрушень, коли в Російській імперії частково послабили цензурні заборони на українське слово і дозволили діяльність національних товариств. Молодий одесит відразу занурився у громадсько-політичне життя міста. Уже з 1906 року він став одним із найактивніших членів Одеської «Просвіти», заснованої восени 1905-го (цього року відзначаємо 120-річчя від її створення).  Цей період став для нього справжньою школою громадської діяльності, де формувався його організаторський хист, публіцистичний талант і почуття національної відповідальності.

«Просвіта» мала на меті утвердження української культури та національної свідомості через освіту, книговидання й культурно-просвітницьку роботу. Серед її активних діячів були Іван Луценко, Сергій Шелухин, Іван Липа, Дмитро Сигаревич, Михайло Комаров та інші. В Одеській національній науковій бібліотеці зберігаються статут товариства й звіти, що свідчать про масштаб і ґрунтовність просвітянської діяльності.

Ніковський обіймав посади секретаря, книгаря та бібліотекаря товариства. Для бібліотеки він розробив правила користування, уклав систематичний каталог і впорядкував книжкове зібрання, придбане у вдови колишнього лідера Одеської громади, історика й педагога Леоніда Смоленського. Разом із приятелем Григорієм Саливоном він також упорядковував особисту бібліотеку відомого діяча Михайла Комарова, яка нині входить до фондів Одеської національної наукової бібліотеки.

Ніковський також активно виступав як лектор: читав доповіді про українську літературу, історію та театр. У 1909 році за його ініціативи при товаристві створили науковий гурток із курсами українознавства, де він сам викладав новітню історію української літератури. Надійною соратницею в українській справі була дружина Наталія: співала в хорі товариства, брала участь у виставах, відвідувала збори та допомагала в бібліотеці.

Діяльність «Просвіти» перебувала під постійним наглядом поліції, зазнавала цензурного тиску. Ніковський разом з іншими просвітянами неодноразово звертався до влади з проханнями скасувати заборони, публікував у пресі статті на захист українського культурного життя. Попри всі зусилля, наприкінці 1909 року влада офіційно закрила Одеську «Просвіту». Ніковський увійшов до ліквідаційної комісії, яка завершувала юридичні справи товариства.

Колишні просвітяни не полишили спроб зберегти український осередок в Одесі. Уже на початку 1910-го вони створили «Український клуб», а наступного року — музично-драматичну спілку «Українська хата». Андрій Ніковський активно долучився до їхньої роботи: виступав із рефератами, допомагав в організації культурних заходів тощо. Проте згодом він із розчаруванням визнавав, що ці об’єднання значно відступали від засад «Просвіти» і не забезпечували належного рівня просвітницької діяльності.

У 1910 році Ніковський здійснив діалектологічну експедицію до околиць Хотина, Бессарабської губернії (нині — Чернівецька область), де записував особливості місцевих українських говірок. Під час роботи він тяжко захворів, через що змушений був взяти академвідпустку до 1912 року.

У 1911 році подружжя Ніковських відкрило в Одесі книгарню «Діло», яка розповсюджувала видання українських авторів та періодику. Спочатку книгарня розташовувалась на вулиці Кінній, 11, а згодом переїхала на Преображенську, 11. Деякий час за прилавком працювала сама Наталія Дмитрівна, щиро віддана справі. Згодом «Діло» очолив відомий «тарасівець» Віталій Боровик. Книгарня стала важливим осередком для національно свідомих одеситів і була відома по всій Україні.

Паралельно з навчанням, у 1911–1912 роках Ніковський викладав у приватних жіночих гімназіях Вісковатої та Белен-де-Баллю. Однак педагогічна праця не стала його справжнім покликанням — вона виснажувала й віддаляла від літературної творчості та громадської діяльності.

Важливим етапом у його житті стало знайомство з Євгеном Чикаленком і долучення до газети «Рада» (1906–1914) — єдиної тоді в Наддніпрянській Україні щоденної україномовної газети, навколо якої гуртувалася національно свідома інтелігенція. Видання фінансував і редагував Чикаленко за підтримки Василя Симиренка, Леоніда Жебуньова, Петра Стебницького та Володимира Леонтовича.

Між Чикаленком і Ніковським швидко встановилися довірливі, майже родинні стосунки. Старший діяч відразу побачив у молодому одеситі перспективного автора й запросив його до співпраці. Спершу Ніковський надсилав короткі повідомлення до рубрик «З життя “Просвіт”» і «Лист з Одеси», у яких описував культурне й громадсько-політичне життя міста, полемізував із реакційною російською пресою та послідовно відстоював право українців на освіту рідною мовою. Ці ранні тексти, часто підписані псевдонімами або криптонімами, нині мають значну джерельну цінність для дослідників історії одеського українського руху. Згодом він перейшов до розлогих аналітичних статей на літературні й суспільні теми.

Досвід, здобутий у «Раді», відкрив перед Ніковським шлях до інших видань. Він співпрацював із журналом «Украинская жизнь» під редакцією Симона Петлюри, публікувався в «Літературно-науковому вістнику», «Українській хаті», «Світлі» та в «Одесских новостях». В останній газеті він вів рубрику «Из украинской жизни», підписуючись псевдонімом Ан. Яринович. Спершу редакція ставилася до нього з недовірою: тексти друкували неохоче, замітки скорочували майже на три чверті, та згодом звикли до «українофіла», як його називали позаочі, — і почали уважніше ставитися до тем, які він порушував.

Улітку 1912 року Євген Чикаленко запросив Ніковського тимчасово замінити головного редактора «Ради» Михайла Павловського. Цей короткий, але інтенсивний період став важливим етапом його професійного становлення. Досвід виявився настільки вдалим, що вже у липні 1913 року Ніковський офіційно очолив редакцію й остаточно переїхав до Києва разом із родиною.

Цінним джерелом для вивчення історії газети є листування Ніковського з Чикаленком (найповніше опубліковане видавництвом «Темпора» у 2010 році). З цих листів постає жива картина редакційного побуту: постійні фінансові труднощі, пошук авторів, боротьба з цензурними обмеженнями.

Початок Першої світової війни приніс різке згортання українського руху й заборону україномовної преси. Однією з перших постраждала саме «Рада». Після її закриття Ніковський восени 1914 року редагував «Літературно-науковий вістник», але вже 2 січня 1915 року, після вісімнадцяти років безперервного існування, цей журнал також було закрито.

Втрата роботи болісно позначилася на становищі Ніковського. З осені 1914-го до листопада 1915 року він змушений був заробляти випадковими підробітками — укладав статистичні звіти на замовлення й приватно навчав сина Володимира Леонтовича, готуючи його до вступу в гімназію.

Навесні 1915 року Андрій Ніковський разом з однодумцями почав готувати новий україномовний журнал «Основу». Його замислювали як вісник літератури, науки й громадського життя, що мав би об’єднати найактивніших представників української інтелігенції. Видавати журнал планували в Харкові або Одесі, зрештою, саме Одеса стала осередком проєкту. Редакційні обов’язки та фінансову відповідальність узяв на себе Ніковський, однак через нагляд жандармерії він не міг виступати офіційним редактором. Формально цю посаду обійняв його знайомий Ілько Гаврилюк, а відповідальним секретарем став Володимир Буряченко.

Назва видання відсилала до журналу «Основа» 1860-х, але за духом і змістом нове видання було ближчим до нещодавно забороненого «Літературно-наукового вістника». Війна ускладнювала все: не вистачало паперу, друкарів, коштів, а цензурна сваволя загрожувала кожній публікації. Попри це, протягом 1915 року вдалося випустити три номери журналу. На його сторінках з’явилися твори Павла Тичини, Григорія Чупринки, Христини Алчевської, Людмили Старицької-Черняхівської, Володимира Винниченка та інших. Сам Ніковський опублікував в «Основі» публіцистичні нариси, мовознавчу розвідку і кілька рецензій.

Особливу увагу цензури привернув третій номер часопису, у якому було вміщено статтю Сергія Єфремова «З хвиль життя» — відвертий текст про утиски українського друку. Її розцінили як «сепаратистську», і вже у лютому 1916 року журнал «Основа» заборонили. На той час четвертий номер був майже підготовлений, тож Ніковський, прагнучи врятувати матеріали, видав їх під новою назвою — «Степ». Альманах з’явився в середині 1916 року і став фактичним завершенням видавничого проєкту.

Період революційних подій 1917–1921 років став для Андрія Ніковського вершиною його громадсько-політичної діяльності. Він брав активну участь у створенні та роботі Центральної Ради: входив до її виконавчого комітету, Малої Ради та Президії, був одним із чотирьох заступників Михайла Грушевського. Улітку 1917-го Ніковський балотувався до Київської міської думи, а на початку листопада був призначений комісаром Києва.

У ті буремні часи українська інтелігенція гостро відчула потребу у відродженні незалежної преси, і вже в березні 1917 року з’явилася газета «Нова рада», редактором якої протягом двох років був Андрій Ніковський. Під його керівництвом видання стало одним із найвпливовіших у добу національно-визвольних змагань — осередком, що формував думку українського суспільства, підтримував державотворчі ініціативи й популяризував ідею національної єдності.

Серед співробітників газети була і Галина Журба, яка залишила один із найвиразніших портретів редактора: «Ставний, високий, з енергійною, пливкою ходою... повен якоїсь вродженої панської чепурності... на диво обдарований від природи здібностями й красою. Темно-русяве волосся, високе чоло і якоїсь небесної барви сині променисті очі... Блискучий та химерний, як степовий кінь... А проте в його погляді було щось соромливе... ніби закладене природою передчуття трагічної долі. Ніковський мав тоді 32 роки».

Гетьманський переворот 1918 року  Ніковський сприйняв як болісну, але закономірну подію, що стала наслідком помилок політики Центральної Ради. У середині травня 1918 року представники українських сил, які не підтримали Гетьманат, утворили Український національно-державний союз (УНДС), на чолі якого став Ніковський. Згодом організацію перейменували на Український національний союз (УНС), який очолив Володимир Винниченко. Розпочалася підготовка до збройного повстання проти гетьманського режиму.

У 1918 році Ніковський пережив тяжку особисту втрату: у Берліні, дорогою до Швейцарії на лікування, померла його дружина Наталія Дмитрівна. Уже наступного року він присвятив її пам’яті одну зі своїх найпомітніших праць — збірку літературних есе «Vita nova». У ній Ніковський осмислив творчість Павла Тичини, Михайля Семенка та Якова Савченка як вияв модерної національної естетики, розглядаючи її крізь призму модернізму й авангардизму. «Vita nova» стала вагомим явищем в українському літературознавстві початку ХХ століття.

Разом з урядом УНР Ніковський виїхав до Польщі. В еміграції у 1920–1922 роках був міністром закордонних справ. Йому вдалося налагодити системну роботу українського зовнішньополітичного відомства: упорядкувати зв’язки міністерства з посольствами й місіями, забезпечити регулярне інформування європейської громадськості про події в Україні та діяльність влади, встановити контакти з урядовими колами країн, що відігравали ключову роль у тогочасній міжнародній політиці. Однак його діяльність постійно ускладнювали хронічна нестача фінансування, дисциплінарні порушення в дипломатичних місіях і внутрішні політичні суперечності в середовищі українського уряду в екзилі.

Ніковський також зробив значний внесок у підготовку й організацію Другого Зимового походу військ УНР у 1921 році. Він координував закупівлі зброї, обмундирування, техніки та продовольства, забезпечував зв’язок військового міністерства з українськими закордонними представництвами й організовував інформування іноземної преси про хід збройної боротьби в Україні.

Після відставки у 1922-му Андрій Ніковський виїхав до Берліна, де працював у видавництві Якова Оренштайна. Скрутне матеріальне становище, туга за дітьми й бажання знову бути корисним батьківщині спонукали його шукати можливостей повернення. Завдяки клопотанням Сергія Єфремова це сталось у листопаді 1924 року.

Радянська влада пильно стежила за колишніми діячами визвольного руху та намагалася обмежити їх вплив на громадське життя. Незважаючи на це, Ніковський активно працював як редактор, критик і перекладач. Він долучився до підготовки та видання творів української й світової класики — Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Івана Нечуя-Левицького, Володимира Винниченка, Миколи Гоголя, Вільяма Шекспіра, Анатоля Франса та інших. Плідно співпрацював із видавництвами «Слово», «Горно» та «Сяйво».

Головним напрямом його наукової діяльності в цей період стала робота у словникових комісіях Всеукраїнської академії наук. У 1924–1929 роках Ніковський був співробітником Комісії словника живої української мови ВУАН, що доопрацьовувала словник Бориса Грінченка. Разом із Сергієм Єфремовим він відредагував три томи перевидання цього словника (1927–1928), а також брав участь у створенні «Словника українсько-російського» (1926–1927) і «Російсько-українського словника» (1927–1928). Крім того, працював над англо-українським словником іноземних термінів, словником театральної термінології та проєктом енциклопедичного словника.

У 1929 році плідну діяльність Андрія Ніковського перервав арешт у сфабрикованій справі «Спілки визволення України». Радянська влада намагалася викрити вигадану «антирадянську організацію» серед української інтелігенції, щоб дискредитувати провідних діячів культури й науки. Показовий процес тривав із березня по квітень 1930 року в Харківському оперному театрі. Серед 45 підсудних, які представляли цвіт української нації, Ніковському відвели одне з центральних місць. Поряд з ним на лаві підсудних сиділи Сергій Єфремов (нібито голова організації), Володимир Чехівський, Михайло та Тарас Слабченки, Людмила Старицька-Черняхівська та інші відомі діячі. Усі вони отримали різні терміни покарання.

Спочатку Ніковського засудили до смертної кари, але згодом вирок замінили на десять років ув'язнення з п'ятирічним позбавленням громадянських прав. У вересні 1931 року його перевезли до Ярославського політізолятора, а у вересні 1933-го — до Соловецьких таборів.

Подальша доля Ніковського документально не зафіксована. Відомо лише, що після звільнення 21 квітня 1940 року він переїхав до Ленінграда, де мешкала його донька. А у березні 1942 року помер від голоду під час блокади міста й був похований у братській могилі на Піскарьовському кладовищі. Реабілітовано Андрія Ніковського було лише у 1989 році.

Одним із перших, хто намагався повернути із забуття постать Андрія Ніковського, був літературознавець Юрій Лавріненко. В антології «Розстріляне Відродження» (Париж, 1959) він уперше опублікував уривки зі збірки «Vita nova» й доповнив їх стислим біографічним нарисом. Життю та творчій спадщині Ніковського присвячено праці сучасних дослідників — Миколи Горбатюка, Павлини Дунай, Юлії Середенко та інших. Про нього писали й одеські науковці та краєзнавці, зокрема Анатолій Мисечко та Григорій Зленко. Важливу роль у популяризації постаті Ніковського відіграло також видання чотирьох випусків культурологічного альманаху «Хроніка-2000», присвячених Ніковському.

Андрій Ніковський належав до тієї когорти діячів, для яких служіння Україні було справою життя. На жаль, навіть нині такі постаті залишаються недостатньо поцінованими, а їхній внесок — належно не осмисленим. Та хочеться вірити, що час забуття минув. Пам'ять про цих людей має бути для нас не лише даниною минулому, а й багато в чому дороговказом у майбутнє. 

До уваги користувачів пропонуємо також тематичний список літератури з фондів ОННБ.

Стягайло Вероніка,
відділ краєзнавства «Одесика»
Одеської національної наукової бібліотеки