Одеса в українській художній літературі: історія та сучасність

Одеса посідає особливе місце в українській літературі. Мальовниче місто на узбережжі Чорного моря, осяяне сонцем і овіяне морськими вітрами, стало культурним феноменом, де перетинаються різні традиції та ідентичності. Тут зароджувалися нові мистецькі течії, виникали модерністські експерименти та відбувалися події, що залишили глибокий слід у пам’яті поколінь. Не дивно, що Одеса раз у раз привертає увагу письменників різних епох.

Добірка, яку ми пропонуємо, — мандрівка в часі й просторі, що відкриває Одесу в її численних іпостасях: романтичну й космополітичну, урбаністичну й модерністську, суперечливу й багатошарову. Одесу, яка завжди більша, ніж просто місто біля моря.

«Подорож до моря» Лесі Українки

Знайомство Лесі Українки з Одесою відбулося влітку 1888 року. Разом із батьком, Петром Косачем, вона приїхала сюди для лікування на Хаджибейському лимані. Хвороба, що переслідувала Лесю з дитинства, змушувала родину шукати зцілення в різних краях, але Одеса не лише дала їй надію на полегшення, а й відкрила перед нею нові духовні горизонти.

Сімнадцятирічна поетеса вперше вирушила так далеко від дому: від рідної Волині, через Поділля, до Чорного моря. Дорога залишила в її пам'яті особливий слід. У вікні вагона змінювалися знайомі поліські пейзажі, далі розгорталися безкраї подільські степи — вони самі просилися в ритм вірша. Так з'явилися перші рядки майбутнього циклу «Подорож до моря».

Одеса вразила юну поетесу своєю космополітичністю й розмахом. Широкі бруковані вулиці, ряди акацій, газове освітлення, пахощі південних садів і гамірний порт різко контрастували з тихим Поліссям. Її захоплювала багатонаціональність міста: статечні слов'яни, педантичні німці, темпераментні греки й італійці, молдовани, євреї та інші народи — усі разом творили строкату й живу атмосферу. Але найбільше враження справило море — безкрає, синьо-зелене, яке стало для Лесі символом свободи й натхнення.

В Одесі вона знайшла й близьке коло спілкування. Родина культурного діяча Михайла Комарова прийняла її як рідну, а з його донькою Маргаритою (Ґретхен) Леся пронесла дружбу через усе життя. Разом вони гуляли Приморським бульваром, спускалися до Ланжерона, слухали прибій і мріяли.

Особливим епізодом стала організована Михайлом Комаровим морська подорож пароплавом до Аккермана (нині Білгород-Дністровський). Фортеця з товстими мурами та темними казематами вразила суворістю й таємничістю. Пізніше Леся писала братові, що відчувала, ніби тут «наші козаки сиділи у темницях». Ці враження ожили в поезії у формі народної думи з мотивами козацької слави й неволі:

Ой високо сонце в яснім небі стало,
Гаряче проміння та й порозсипало,
По хвилях блакитних пливе човен прудко.
От і берег видко! Прибули ми хутко.
Ой вже сонечко ясне́є та стало на ме́жі,
Освітило Аккерманські турецькії вежі.
Ходім же турецький за́мок оглядати,
Щоб і нашу славу, і лихо згадати, —
Згадать давню славу, козацькую волю,
І тяжку недолю, турецьку неволю.

Зворотний шлях морем запам'ятався як справжнє свято: синя глибінь, білі гребені хвиль, рожеві відблиски на вечірньому небі й сотні вогнів, що сяяли в одеському порту.

Юна поетеса закарбувала ці картини в поезіях, які склали цикл «Подорож до моря» — дев'ять віршів, що творять поетичну мандрівку від Полісся до чорноморських берегів. П'ять із них присвячені Одесі та Причорномор'ю, утворюючи один із перших художніх портретів міста в українській літературі.

Вперше цикл було надруковано в збірці «На крилах пісень» (Львів, 1892) з посвятою родині Комарових, яка відіграла важливу роль у житті Лесі, а у 2018 році в Одесі вийшло окреме видання, що повернуло сучасним читачам відчуття свіжості і захоплення юної поетеси, яка відкривала для себе Чорне море.

«Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького

Завершений у 1888 році роман Івана Нечуя-Левицького «Над Чорним морем» став першим в українській літературі романом, безпосередньо присвяченим Одесі. Письменник називає місто у чоловічому роді — Одес. На відміну від здебільшого сільських сюжетів його прози, тут він розгортає урбаністичну тематику й робить спробу осмислити інтелектуальні процеси у великому космополітичному центрі Півдня.

Задум роману визрівав ще у 1870–1880-х роках, коли Нечуй-Левицький працював у гімназії в Кишиневі. Регулярні поїздки до Одеси, знайомство з місцевими діячами (Михайлом Комаровим, Леонідом Смоленським, Іваном Луценком), співпраця з одеською пресою дали йому змогу вивчити місто та міське середовище, побачити особливості, що вирізняли Одесу з-поміж інших міст. Це стало матеріалом для твору.

Композиція роману зорієнтована не стільки на динамічний сюжет, скільки на серію дискусій — про націю й космополітизм, жіноче рівноправ'я, освіту та свободу вибору. У центрі сюжету — дві українки з Кишинева, Саня Навроцька та Надія Мурашкова, які приїздять на відпочинок до Одеси. Через їхні любовні переживання та ідейні суперечки письменник вибудовує панораму інтелектуального життя міста 1880-х років.

Разом із героями твору ми їдемо кінним трамваєм до Малого Фонтану повз дачі банкірів і аристократів, а далі, паровим, — до Великого Фонтану, де височіє монастир. Ми заходимо до кав'ярень на Приморському бульварі, милуємося білими вітрилами в гавані, слухаємо вечірні вальси Штрауса на пляжних терасах, зустрічаємо світанок на Дністровському лимані. Уважний до деталей, Нечуй-Левицький фіксує все: акації й платани, що затінюють вулиці, газові ліхтарі на перехрестях, гудки паровиків у порту. Завдяки цьому Одеса на сторінках роману — живе місто, що справді дихає морем і рухом.

Нечуй-Левицький показує Одесу як космополітичне, купецьке, епікурейське середовище, де принади насолоди та споживання затьмарюють глибші духовні орієнтири. Місто з його строкатим національним складом стає метафорою духовної роздробленості й втрати культурних коренів.

Центральний конфлікт роману — протистояння космополітичних ідеалів і національного самовизначення. Саня й Надія мріють бути «громадянами світу», але автор бачить у такому вселюдському гуманізмі загрозу розчинення особистості. Альтернативою стає образ Віктора Комашка — уособлення відповідального національного громадянства.

Через постать Сані Навроцької письменник ставить питання жіночої емансипації. Саня постає сучасною, освіченою жінкою, яка прагне незалежності, але водночас відчуває глибоку потребу в любові й гармонії.

Важливою інновацією роману стало використання української мови в діалогах інтелігенції. Критикам 1880-х років це здавалося неприродним, адже освічене середовище тоді спілкувалося переважно російською, але для автора це був свідомий ідеологічний жест — піднесення престижу рідного слова.

Попри зауваження сучасників щодо тенденційності, схематизму й надмірного «проговорення» ідей, «Над Чорним морем» можна вважати знаковим твором. Він відкрив новий простір в українській прозі — урбаністичний, космополітичний, інтелектуально насичений.

«Майстер корабля» Юрія Яновського

У 1926 році Юрій Яновський стає художнім керівником Одеської кінофабрики й долучається до роботи над фільмами. Цей досвід суттєво вплинув на його творчість і став підґрунтям для першого роману «Майстер корабля» (1928), у якому письменник художньо осмислює свої враження від кінофабрики.

Твір з'явився в часи українського культурного відродження 1920-х років, коли модерністське покоління митців активно експериментувало з новими формами та ідеями. «Майстер корабля» вражає складною, багаторівневою структурою. На перший погляд, це мемуари сімдесятирічного кінематографіста То-Ма-Кі (скорочення від «Товариш Майстер Кіно»), який згадує свою молодість в Одесі. Однак Яновський створює набагато складнішу конструкцію, майстерно вплітаючи в розповідь різноманітні тексти — ліричні листи балерини Тайах, пригодницькі історії матроса Богдана, філософські роздуми оповідача та відгуки його сина.

Така композиція створює ефект дистанціювання від реальності: читач ніби дивиться на події крізь кілька оптичних лінз — від спогадів літнього чоловіка до переживань молодого митця й сприйняття інших персонажів. Це нагадує кінематографічну техніку монтажу, що невипадково для автора з досвідом роботи в кіно.

Багато героїв роману мають реальних прототипів з одеського культурного середовища 1920-х років. Прототипом Професора, мудрого наставника молодих митців є Василь Кричевський — видатний український художник й архітектор. Директор кінофабрики, колишній моряк, списаний із Павла Нечеси. Художник Сев є художнім портретом самого Олександра Довженка, майбутнього класика світового кінематографа. Чарівна балерина Тайах має прототип у реальному житті — це італійська танцівниця Іда Пензо, яка гастролювала в Одеському оперному театрі.

Події розгортаються в Одесі 1920-х — у місті особливої атмосфери, де перетинаються різні культури й вирує творче життя. Яновський майстерно передає дух міста — його морську романтику, космополітичність, енергію митців. Море в романі стає не лише тлом, а й символом мрій, свободи і безмежних можливостей. Символічним є і сам корабель: він перетворюється на метафору людської цивілізації, а майстер — на того, хто визначає її курс.

Під строкатою поверхнею пригодницьких історій та любовних перипетій приховані глибокі роздуми про вічні питання: сенс людського буття, роль творчості в житті людини й суспільства, поєднання особистого щастя із служінням високим ідеалам.

Центральний герой То-Ма-Кі присвячує життя «великій справі творення культури нації», працюючи з друзями над створенням революційного кінематографа й прагнучи через мистецтво змінити світ. Попри космополітичний колорит Одеси, роман глибоко національний: герої «закорінені в національний ґрунт», вони — «духовні спадкоємці гордого, сильного духом українського роду».

«Майстер корабля» став важливою віхою розвитку української модерністської літератури. Яновський довів, що українська проза може бути експериментальною, інтелектуально складною, європейською за рівнем, не втрачаючи національної специфіки.

Роман залишається актуальним і сьогодні, адже питання про роль мистецтва в суспільстві, відповідальність митця та пошук гармонії між особистим і загальним ніколи не втрачають гостроти. Це твір, який хочеться перечитувати, щоразу відкриваючи нові смислові пласти й художні деталі.

«Танжер» Йвана Козленка

Після «Майстра корабля» логічним продовженням читання стане роман «Танжер» Йвана Козленка. Книжка вперше побачила світ у скороченому варіанті 2007 року, але справжній масштаб літературного експерименту розкрився лише через десятиліття — у повному авторському виданні.

Козленко свідомо відходить від стереотипної «одеської» тематики з гумором і криміналом. Натомість він переносить читача у забуті 1920-ті — час, коли Одеса була справжнім культурним центром, «Голлівудом на Чорному морі». Тут модернізм і мистецькі експерименти співіснували з революційним хаосом, створюючи унікальну творчу атмосферу.

Центральна сюжетна лінія розгортається навколо одеського літератора Ореста, який погоджується на зйомки в експериментальному фільмі «Танжер». Сценарій відтворює любовний трикутник із «Майстра корабля» Яновського. Ці події накладаються на сучасні стосунки Ореста з режисером Севою та його дружиною Мартою, створюючи складну мережу паралелей між минулим і сьогоденням.

Символізм роману виходить далеко за межі сюжету. Назва «Танжер» відсилає до марокканського міста-перехрестя, метафорично перетворюючи Одесу на простір, що існує «тут» і «не-тут» одночасно. Це палімпсест, де пристрасті різних епох нашаровуються одна на одну, розкриваючи приховані пласти міської пам'яті.

Стилістичний арсенал «Танжера» вражає різноманітністю: кінематографічний монтаж, графічні акценти, ремарки, суржик, алюзії на авангард 1920-х, епатажні сцени. Особливо цікавими є примітки — унікальне поєднання енциклопедичних довідок про історичні події періоду визвольних змагань в Одесі та поетично-сюрреалістичних текстів.

Експериментальність має свою ціну. Сюжет виявляється не найсильнішою стороною — герої часто блукають із локації в локацію у стані зміненої свідомості, а діалоги часто нагадують мистецькі маніфести більше, ніж живі розмови. Проте саме зміст цих «штучних» діалогів є найцікавішим елементом книги.

«Танжер» постає як спроба осмислити українську культуру в просторі багатонаціонального міста, де свобода, тілесність і творчість переважають над правилами. Цікавою видається паралель між національним відродженням початку ХХ століття та українською культурою 1990–2000-х. Козленко артикулює важливу дилему: модернізм відкидає романтичний націоналізм у пошуку альтернативних ідентичностей, проте в умовах загроженої національної ідентичності спроби деконструювати традиціоналізм можуть грати на руку імперії.

«Танжер» — книга для читачів, готових побачити Одесу поза межами кліше, у її прихованій глибині — водночас авангардній і сучасній, міфічній і живій. Це амбітний експеримент з осмислення культурної пам'яті через призму міського простору, де минуле і сучасне створюють складний діалог про ідентичність і належність.

«Дзвінка. Українка, народжена в СРСР» Ніни Кур'яти

«Дзвінка. Українка, народжена в СРСР» Ніни Кур'яти — один із найгучніших дебютів 2023 року. Авторка обрала жанр автофікшен — поєднання документальних автобіографічних фрагментів із художніми елементами. Такий формат дозволяє передати автентичний досвід покоління українців, яке формувалося на межі пізнього радянського й раннього пострадянського часу, уникаючи прямолінійності мемуарів чи публіцистики.

Композиційно роман вибудуваний як історія дорослішання в трьох культурних просторах: Любашівка на Одещині (дитинство), Одеса (навчання) та Київ (професійне становлення). Хронологічно охоплюючи період від останніх десятиліть СРСР до початку повномасштабного вторгнення 2022 року, ця особиста історія водночас постає віддзеркаленням долі країни.

У центрі книги — складний процес самоусвідомлення героїні як українки в умовах системного культурного та мовного пригнічення. Кур'ята показує, що побутове знання української мови саме по собі не гарантувало захисту від радянської пропаганди: мова існувала у вузькому, «резерваційному» просторі, обмеженому фольклором і святковими атрибутами.

Важливу роль у формуванні критичного мислення Дзвінки відіграє родина, передусім бабуся. Її розповіді про Голодомор, репресії та війну різко контрастують зі шкільною «офіційною» історією, створюючи внутрішній дисонанс, що згодом стане основою для власної системи цінностей. Цей конфлікт лише загострюється: україномовна дівчина свідомо обирає навчання в російській школі, адже мова імперії асоціюється з перспективами соціального зростання. Для багатьох українців того часу російська ставала символом успіху.

Однією з наскрізних тем роману є постійне зіткнення Дзвінки зі стереотипами щодо «неіснування» україномовної Одеси. У цій полярності для проросійського оточення українською «ніхто не говорить», тоді як проукраїнське середовище вважає саму ідею україномовної одеситки нереальною. Вони ніби не помічають живої дівчини, яка своєю присутністю заперечує обидві упереджені позиції.

Це роман, у якому сюжет рухається не стільки драмами героїні, скільки загальною логікою української історії з її різкими поворотами та несподіванками. Через індивідуальну історію авторка досліджує механізми культурного геноциду та травматичний досвід формування української ідентичності. «Дзвінка» звучить голосом покоління, яке пройшло складний шлях — від радянської людини до свідомого українця.

Вероніка Стягайло,
відділ краєзнавства «Одесика»
Одеської національної наукової бібліотеки