«Життя і волі образ...»: до 152-річчя від дня народження Лесі Українки та 105-річчя від виходу поетичної драми «Бояриня» окремим виданням

1.png

«Вона писала так, ніби Україна вже була модерною державою
з власною інтелігенцією, вивченою по власних університетах»

О. Забужко

Багата і розмаїта літературна спадщина Лесі Українки є невіддільною складовою української літератури і культури. Її ім’я відоме серед імен славетних митців світу, а геніальні твори служать людству, водночас славлячи Україну. Літературна спадщина Лесі Українки притягує  своєю  могутністю  й  різнобарвністю,  індивідуальністю. Думки й ідеї Лесі Українки поза часом, вони є і будуть актуальними для всіх наступників, бо в них – честь, гідність, щирість, любов.

Цьогоріч минає 152 роки з дня народження Лесі Українки та 105 років від тоді як вперше вийшла окремим виданням її неперевершена драматична поема «Бояриня», яку в радянські часи десятиліттями забороняли та навіть не включали до повних зібрань творів (єдина драма, яку до них не включали!). Чим же так не сподобався радянській цензурній машині цей невеликий твір відомої письменниці?

Леся Українка написала «Бояриню» впродовж всього трьох квітневих днів 1910 р. у спаласі «божевільного горіння», що ним письменниця означувала свою працю останніх років життя. В цей час вона перебувала на лікуванні далеко від дому в Єгипті (м. Гелуан, пансіонат «Villa Tewfik»).

Як зазначає відома літературознавиця Тамара Гундорова: «Нині визнано, що саме драматичні твори Лесі Українки стали найбільш суголосними її творчому обдаруванню і найбільш адекватною формою її творчого самовираження». А «Бояриня» – стала єдиною драмою Лесі Українки написаною на історичному, а не фольклорному, міфологічному, апокрифічному, біблійно-канонічному чи літературному матеріалі.

З усіх національних проблем Леся Українка обирає найгостріші, найдраматичніші проблеми національної зради і національної туги, осмислюючи їх на матеріалі української історії XVII століття, точніше — доби Руїни. Ця епоха належить до найтрагічніших в історії України. Гетьманат Петра Дорошенка (1665-1676) – переломний момент не тільки у зовнішньо-політичному, загально-суспільному бутті країни. Не меншої ваги процеси відбувалися й на рівні свідомості, психології, менталітету народу. На цих ключових точках національного буття й зосереджує увагу Леся Українка. Варто зазначити, що питання, порушені письменницею в драмі, були на початку ХХ ст. вкрай злободенними в українській спільноті, адже події другої половини ХVІІ ст. були тими, наслідки яких найгостріше і найболючіше відчувалися та найактивніше обговорювалися в українській спільноті й через два століття. Найважливішими серед тих питань були питання відступництва представників українських вищих верств від народних мас, «зради» Україні в післяпереяславський період.

2.jpg

«Бояриню» вперше надрукувала мати письменниці Олена Пчілка у 1914 р., уже після смерті Лесі Українки, у своєму журналі «Рідний край». Серед рідкісних видань ОННБ зберігається ІV номер журналу – один із номерів у якому було опубліковано драматичну поему. Окремим виданням вона вийшла через чотири роки в «Украінському видавництві у Катеринославі» та була надрукована у Друкарні І. Вісмана та І. Мордхилевича, яка знаходилася за адресою вул. Феодосійська, 9.

Перша сценічна постановка, яку поставив Державний народний театр Директорії УНР під егідою Миколи Садовського у м. Кам'янець-Подільський (тодішня столиця УНР) у 1920 р., пройшла з грандіозним успіхом. Серед її перших глядачів був навіть Симон Петлюра.  Цього ж місяця вистава пройшла ще три рази. Проте далі ведмежа лапа радянської цензури наклала свій незгладимий відбиток і на театральну долю твору. В середині ХХ століття поодинокі постановки ставились у діаспорі, але в жодному разі не в СРСР. Далі своєрідне відродження на театральній та навіть оперній (прем’єра концертної версії драми-опери відбулася 2008 р. в Національній опері України; композитор В. Кирейко) сценах «Бояриня» отримала уже в Незалежній Україні.. Відстежити це нам допомагають низка досліджень та ще досить свіжий бібліографічний довідник «Леся Українка на театральній сцені, 1899-2020» (Київ, 2021), але, що цікаво, про першу постановку у цьому довіднику згадки немає.

3.jpg

Тема «Боярині» ґрунтується на подіях минулого, коли Україну у другій половині XVII століття роздирали гострі суспільно-політичні суперечності, пов'язані зокрема з посиленням колоніального закабалення приєднаних до Московії українських лівобережних земель. П. Дорошенко вів боротьбу за визволення українського народу з-під гніту російського царату та хотів об'єднати Україну. Правда, «Бояриня» наврядчи суттєво розширить уявлення читача про описані в ній часи. Читач більше дізнається про людину та світ, аніж про психологію та звичаї козацької старшини. М. Драй-Хмара визначає у «Боярині» два основні мотиви, наголошуючи на їх нерозривності: «мотив національної пасивності-зради і мотив ностальгії». Але у «Боярині» Леся Українка також першою заговорила про «мотив страху» як про ще одну підставу відступництва української інтелігенції (поряд з «мотивом користі»). Пізніше про цей мотив заговорить і Михайло Грушевський.

Однією із проблем, гостро поставлених у драмі «Бояриня», є проблема двох традиційних культур, двох цілком відмінних менталітетів. Цю серйозну й понині досить дражливу етнопсихологічну проблему письменниця розкриває як на етнографічному матеріалі, що служить тлом для подій драми, так і в діалогах, що виражають різні світогляди та ціннісні орієнтації, різні, а то й супротивні уявлення про добро і зло, честь і безчестя тощо. Проте загальна проблематика драми виходить далеко за межі ще Шевченкового «Кохайтеся чорнобриві та не з москалями…». Письменниця відтворила трагедію специфічної роздвоєності індивіда, який на екзистенційному рівні міг жити тільки Україною, а на фізичному був приречений існувати на чужині.

Загалом драматичну поему «Бояриня» можна вважати універсальним твором у системі драматургічних координат, а також за способами висвітлення проблеми формування українства як свідомої нації, проблеми розрізнення національної та чужорідної ідентичності, проблеми самоідентифікації українців й подолання комплексу меншовартості.

І все це звісно не могло сподобатись радянській цензурній машині. Так у 1927-му році у Харкові востаннє було надруковано «Бояриню» в Україні. У 20-30-ті pp. ще з’являлися поодинокі статті стосовно драматичної поеми, а потім і вони зникли. Після цього на шість десятиліть вона стала забороненою у СРСР. Проте в західній діаспорі «Бояриню» не було забуто. У 1971 році Організація українок Канади навіть спромоглася видати твір окремою книжкою.

«Бояриню» почали знову друкувати лише в часи перебудови (1989). Про цей період забуття вдало писала відома літературознавиця та дослідниця Лесі Українки Віра Агеєва: «Послідовна речниця української ідеї, цілковито незалежна від російських впливів поетка, іронічна й скептична в оцінці імперських авторитетів і цінностей мислителька. Свого часу було зроблено все можливе, щоб такої Лесі Українки ми не побачили. Її цензурували надзвичайно пильно, адже в радянському іконостасі вона мала постати бездоганною предтечею соціалістичного реалізму et cetera».

4.jpg

Остаточно повернулась до українського читача «Бояриня» лише в часи незалежної України. Хоча твір видавався все одно досить рідко, зокрема у видавництвах «Молодь» (м. Київ, 1991) та разом з «Лісовою піснею» у видавництві «Український письменник» (м. Київ, 2000), а також у видавництві «Надстир'я» (м. Луцьк, 2003). А у 2021 році до 150-річчя письменниці нарешті з'явилося нецензуроване Повне академічне зібрання творів Лесі Українки у 14-ти томах – грандіозний проєкт Українського інституту книги у втіленні Волинського національного університету імені Лесі Українки. Попереднім найповнішим виданням вважався дванадцятитомник, виданий у 1970-х роках, ще за радянських часів, який зазнав цензури. До повного академічного зібрання творів увійшли всі віднайдені на сьогодні тексти письменниці зі збереженням оригінального авторського правопису і розлогі текстологічні, історико-літературні та контекстуальні коментарі низки провідних науковців та дослідників. Значну увагу приділено рукописам і чернеткам Лесі Українки. Фахівці доклали зусиль для уникнення заангажованості у тлумаченні образів та сюжетів, характерної для видань радянського періоду. У третьому томі знаходимо «Бояриню» з розлогим коментарем науковців, що розкривають складну долю твору.

5.jpg

Тож цей книжковий ювілей чудова нагода прочитати та перечитати «Бояриню», подивитися на неї по новому у світлі нових досліджень, а можливо, й захопитись настільки, щоб поринути у власне. А ОННБ як завжди готова прийти на допомогу, адже у наших фондах є низка творів Лесі Українки та видань присвячених творчості та життю відомої поетеси. Серед них: Кармазіна М. «Леся Українка. Життя як виклик» (Київ, 2020); Забужко О. «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (Київ, 2018); Агеєва В. «Поетеса зламу століть : Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації» (Київ, 2001); Панасенко Т. «Леся Українка» (Харків, 2019); Драй-Хмара М. «Леся Українка : життя і творчість» (Київ, 1926) та ін. Особливу увагу радимо звернути на видання, які детально розкривають зв'язок відомої письменниці з нашим чорноморським містом: Ананченко Т. «“України часточка - в мені”: Одещина в культурологічному просторі світового українства» (Одеса, 2007), «Леся Українка в Одесі : бібліогр. покажч. літ. за 1980-2014 рр.» (Одеса, 2015) та «Подорож до моря» (Одеса, 2018).

Створено: 25.02.2023
Переглядів: 1247




© 2024 Одеська національна наукова бібліотека. Всі права захищено. При використанні матеріалів посилання на офіційний веб-сайт Одеської національної наукової бібліотеки обов'язкове.