Давні слов’яни-язичники вірили, що на небесах живуть боги, які кермують світом, на землі поміж людей є герої, якими опікуються небесні боги, а увесь навколишній світ населений духами природи, добрими і злими. Вони були певні того, що сама природа – жива, що дерева, струмки, камені, кожна травиночка-билиночка мають душу, думають і розмовляють, як і люди. Боги ж стоять на чолі всього, правлять. І богів у слов’ян було не менше, аніж у інших народів. Слов’янські племена-народності мали між собою зв’язки, тому головні риси язичницького богослужіння у них дуже схожі. Літописи і літературні матеріали в якісь мірі дозволяють відновити слов’янські легенди про могутність богів у природі, про їхній вплив на людину і світ.