Пам'яті Василя Яковича Баска (псевдоніми В.Б. Івась, Сількор, дядько Бас) – до 120-ї річниці від дня народження літературного діяча доби Розстріляного Відродження
Подивися, мій друже, на небо, на небо Вкраїни,
На Чумацький, усіяний золотом зоряний шлях –
Ти побачиш провалля, обвуглені, чорні руїни
На священних, дарованих Богом небесних полях.
Глянь: тут сяяло світлом чарівним сузір'я поетів –
Наша гордість і слава, що буде світити в віках;
Та на місці зірок – лише діри від куль і багнетів
Й безіменні могили в Сибіру і на Соловках.
Олександр Птащенко
Відомості про Василя Баска розкидані по різних збірниках, газетах, архівах; вони надзвичайно скупі й не завжди точні. А він писав і прозу, і літературно-критичні статті, і огляди, зробив немало перекладів; йому належать три поетичні книги. Значна частина творчого доробку зібрана, але далеко не вся; дещо з написаного не витримало випробування часом, не все сягає найвищого рівня, не все може зацікавити сучасного читача. Але те, що вдалося знайти, по праву займає достойне місце серед творів красного письменства. Доля відвела цьому поетові всього тридцять два роки життя і підвела під цим коротким життям залиту кров'ю риску. І сьогодні ми відзначаємо 120 років від дня його народження і відшукуємо по краплині все те, що ще не було знайдено із творчого доробку поета і письменника Василя Баска.
Оповіді про його життєвий і творчий шлях допомогла щаслива зустріч краєзнавців з його вісімдесятирічною сестрою Варварою Яківною; дещо розповіли ровесники і сучасники, дещо – архівні матеріали і документи... Варвара Яківна розповіла про народження Василя Баска 22 квітня 1906 року в селі Соснівці, Конотопського району, Сумської області. У батьків Василя було восьмеро дітей. Яків Григорович та Марія Максимівна дітей любили, привчали до праці. А допомагати батькам треба було змалечку, бо ще задовго до народження Василя, найменшої і найулюбленішої дитини, батько придбав п'ятнадцять десятин землі, яку розпродавали після розорення місцевого поміщика. Для цього Яків Григорович взяв солідну банківську позику, яку мав сплачувати протягом двадцяти років. І хоч Василь народився у заможній козацькій родині волосного урядника Якова Баска, всі діти мали працювати змалку, хто як міг, щоб добувати хоч яку копійчину для допомоги батькам. Ледве зіп'явшись на ноги, найменший синок Василько підсобляв старшим. Був пастухом. Саме ця робота, тривале перебування на духмяному повітрі рідного села, краса рідного неба, розумні очі та м'які губи домашніх тварин, яких він пас, формували м'яку і ніжну душу хлопчика. Навіть прізвище йому дуже пасувало: Басок – щось м'яке, ніжне, ласкаве, як і він сам, ще зовсім маленький. Дивовижні сільські пейзажі дивились в душу хлопця рідними очима, і він сам дивився на земну красу, зачудований нею. Звідси потім в його віршах з'явились поетичні образи, навіяні природою. Тут і «шум нестримних крапель дощу і блакитні струни, «які хтось нап'яв між небом і землею»; і «з моря гречок білорунних бджолиний зум». Є у віршах і улюблений вітер, який «розносить з диким свистом дубове листя по ріллі». Тут і грудень, «який тушить жовті свічки над трупом чорної землі». І всі ці яскраві образи і події потім виллються у вірші то ніжні і задумливі, то рвучкі і голосисті. Але все це потім...
Спочатку було початкова школа у селі Соснівка. І як тільки Василько навчився читати і писати, він почав займатись віршуванням. Варвара Яківна розповідала, що «ні в школі, ні на роботі брат не розлучався з зошитом і олівцем».
Восени 1921 року юний Басок складав вступні іспити до Воздвиженської сільськогосподарської школи. Всі були вражені тим, що твір на тему «Моя Батьківщина» він написав віршами і одностайно назвали його поетом. Популярність Василя в цій школі була дуже велика. На превеликий жаль, він ніде більше не вчився. Він не мав фундаментальної освіти, як більшість відомих українських поетів, не відвідував університетських бібліотек. Його вчителем і наставником стали будні звичайного трудового життя. Єдиною молодіжною організацією був тоді комсомол. Хіба Василь з його палким серцем, невтримною працездатністю, бажанням усім допомогти, міг стояти осторонь цієї спілки? Усюди, куди б не заносило його життя, він займав активну позицію. Його співучениця, нині доктор біологічних наук, професор Одарка Гаврилівна Кудлай згадувала, що Василь мав блискучі організаторські здібності, ставився до своїх обов'язків чесно і самовіддано. Відзначався принциповістю. Все, за що брався, завжди доводив до кінця.
На третьому курсі Василь залишив Воздвиженськ і став працювати на цегельному заводі в селі Шатрище Ямпільського району. Тут він очолив завком, був активістом загальної грамотності, організував хату-читальню; завдяки його зусиллям було відкрито клуб, в якому Василь читав селянам вірші. І все це Василеві вдалося організувати лише за один рік, в який він працював у Шатрищі – з травня 1924 до липня 1925 року. З великою теплотою і вдячністю згадував про цей рік технік-лісівник Ф. Богословський, житель села Шатрище.
У той час у житті Василя сталася велика трагедія – померла його мати, яку він дуже любив. Батькові, хазяїнові, власнику землі, селянинові, без господині було не прожити, тому він скоро одружився вдруге. Василь, хоча і розумів необхідність цього, все одно вибачити батькові не зміг. Звідтоді Соснівка, рідний дім стали для нього чужими. Але пам'ять серця забути не можна. Соснівка, рідна природа жили в його віршах, в яких ми бачимо і його самого – красивого, стрункого, чубатого станового козака, якому близькі і дорогі кожна гілочка в лісі, кожний колосок у полі. Вірш «Багряна осінь» у дванадцяти рядочках має близько десяти героїв: це і мертва синь неба, і зажурені ліси, і срібляні пасма павутиння, і осінь, яка тче саван деревам в багряні дні, і колесо місяця над головою, і сон, який у передзим'ї несе осінь кленам:
|
Багряні дні... Крізь запах тління, Пустив по вітру хтось червінці Вже хтось у тузі рве волосся, |
|
І хоч осінь – казково-красива пора, хоч вона заколисала у передзимовому сні дерева і кущі і співає їм ласкаву пісню, поет більше любить весну і кожного разу чекає її як народження нової дитини. Вона рідна йому, він сам – як та радісна і щаслива пора року. Саме цими настроями сповнений вірш «Вітер з півдня».
Хто там, хто там за вікном заплакав?
Вухо ловить шум нестримних крапель...
Налетіли з лісу чорні круки,
і дерева заломили руки,
мов синів козачки перед боєм
вийшли в полі проводжать юрбою.
Вийшов я – і радість б'ється в груди, –
вітер з півдня ураганом студить;
мчать на північ темно-сині хмари,
мов примар стотисячна отара;
і шумлять, шумлять дерева голі,
і гримить ріка десь льодоколом.
Коли так – весну стрічать іду я
аж туди, де повідь біля броду.
Мене вітер пестить і цілує,
трепле чуба і штовхає в плечі!..
Ах, люблю я березневий вечір,
П'яну розталь, буряну погоду!..
Василь переїздить до Ямполя, куди його направив Глухівський комітет комсомолу, а потім і в самому Глухові. Він завідує агітпропом, добре розуміючи, що селянам більш за все потрібно слово, газета, книга – потрібна грамотність. Він постійно займається самоосвітою і кличе до цього людей. Про це він промовисто говорить у вірші «До лікнепу».
|
Сонний вечір зі сходу темрявою; Вчора свято Жовтневе справляли, Прошуміло зеленеє літо Невеселая наймита доля Ех, багато про це розмовляли Ой, коли б хоч на старість пожити ...Забіжу ж я мерщій до Марини Хуртовина лютує з півночі, |
|
Здібного юнака, який писав вірші, незабаром рекомендували на роботу до глухівської окружної газети «Червоне село», де потім його вірші друкувалися систематично. У колективному збірнику «Вперед (Глухів, 1928) вміщені його поезії та перші прозові твори. В журналах «Молодий більшовик» та «Глобус» у 1926-1928 роках друкувались його вірші.
|
|
|
|
Все, про що він писав, було його життям, його буднями. Ім'я Василя Баска лунало зі сторінок періодики, з трибун літературних дискусій. Іноді йому діставалося «на горіхи» в розпалі літературних боїв, але його знала і поважала селянська маса, багато літераторів, критиків. Про нього заговорили в «Плузі» як про здібного і перспективного поета, що добре знає село і його проблеми. У 1930 році вийшла друком перша поетична збірка Баска «Розорані межі»; наступного року – «Рушай на врожай» та «Гримлять квартали» у престижному харківському видавництві. Деякий час працював журналістом у Чернігові, відповідальним секретарем районної газети в Кременчуці (газета «Робітник Кременчуччини»). Став членом літературної організації «Молодняк». Перекладав твори С. Єсеніна, В. Маяковського, Б. Брехта, Р.Тагора, М. Голодного, М. Свєтлова, О. Жарова, А. Барто.
І все складалося так прекрасно: і творчість. і особисте життя. У чудовому вірші «В пущі» Василь малює картину осені, яка блукає по ріллі і готує все до зими. Але вона не може охолодити серце юнака, який зустрівся зі своєю коханою.
Прийшла і ніч – розпатлана циганка –
Од вітру куталась в лахміття хмар.
А ми, втопивши очі
в очі карі, –
сиділи з нею в сутінках на ганку.
Гей, ліс шумів!..
Мов пращури печерні,
пішли ми в пущу затінку шукать.
І раптом зойк –
і кинулось втікати,
як від мисливця
полохлива серна.
Я біг за нею,
біг і в листя падав –
і сміх лунав по сонному гаю.
- Зловлю, зловлю!
Й голівку обів'ю
берізкою
і диким виноградом!
- Спіймав! – Невільниця! –
Скрутив на спину руки.
По вітру коси буйні
розпустив.
І рвався зойк.
"О, лицарю, пусти!" –
Неначе в серці справді люта мука.
І знову сміх.
І знов нестримні жарти.
Збирали листя срібне й золоте...
...А завтра поїзд
через чорний степ
в далеке місто повезе від Марти.
Мабуть, тому
така чудова ніч
і рідні-рідні оченята карі,
що задивились на осінні хмари,
і шепіт уст:
«Забудеш ти чи ні!»
А у вірші «Дріма земля» – остання звертання до коханої.
Чого ж сумні, чого ж журливі,
Як осінь, очі-чорносливи?
Ми ще цвістимем на землі!!!
...У вирій з криком журавлі.
Все частіше в творчості поета з'являється враження, що серце чує і віщує біду, – це мотиви, навіяні навколишнім життям. За ревінням нових тракторів і комбайнів, за спалахами щойно споруджених домен та рокотанням турбін Дніпрельстану Василь став чути людський плач, бачити людські страждання. Поет все частіше звертається до реального життя, пише про нього без прикрас і пишного пафосу. Це і «Любов хуторянки» – про долю дівчини, яка не дочекалась коханого, бо його вбило в шахті обвалом. Це і «Чекала стара матінка», яка в святий вечір не дочекалась сина, бо він обрав іншу дорогу в житті, яку мати не могла зрозуміти. Поет інтуітивно відчував, що з людьми робиться щось не те. Деградація молодого покоління дуже непокоїла його. З'явились у творчості мотиви тривоги, сумніви у правильності обраного країною шляху – це вірші «На млині», «Гущина», «Торф'янки», «На шахті» та багато інших. Ці вірші не дуже сподобались партійній критиці, а особливо оцей:
...А коли світанок роздере хмари
І прожене примари ці,
Поспішаючи, йдуть на базари
Перекупки, каліки, старці.
І хатні господині з кошиками.
І всякий там «прочий» люд,
Розмовляють вголос і пошепки,
Що хліба мало дають .
Що порядки такі настали,
Аж дивитись нудно.
Господи, що воно буде,
Та як його жити далі?
І коли уявою вгрузнеш
В дрібниці тих справ приватних,
Побачиш багато безглуздя
І справжнього горя багато.
У ряді творів Василь Басок писав по переродження недавніх революціонерів, перетворення їх на міщан. Такі думки були суголосні романам Миколи Хвильового, повістям Валер'яна Підмогильного. Саме за такі твори й критикував молодого поета якийсь А. Турбін. Розглядаючи його цикл «Осіннє», рецензент дорікав В. Баскові за надмірну задумливість, аж до розпачливості. Бо «...сум... послаблює напруженість пролетарської волі в боротьбі за нове життя». Вразливого юнака такий висновок настільки приголомшив, що посіяв сумніви у подальшій творчості. Але життя гоїть рану, тим більше, що з часом все пішло гаразд. Вже є дві поетичні книги, Василь переїжджає в Харків, починає спілкуватися з майстрами слова. Йому у же двадцять чотири роки, а він вперше відвідує великі столичні бібліотеки. Життя столиці полонить Василя. Його включають до письменницької групи, що здійснює поїздку по країні. Виходить нова поетична збірка «Гримлять квартали».
І раптом у 1932 році Василя Яковича Баска виключають з комсомолу. Того, хто все життя жив комсомолом і працював для нього, виключили зі спілки!.. Хтось із рідного села, де народився і жив багато років молодий поет, кому, напевне, замуляла Василева слава, нагадав владі, що батько Василя – розкуркулений. Значить, і Василеві не можна йняти віри, не можна дозволити писати вірші і займати комсомольські посади. Почались переживання, клопотання, біганина та ходіння по владних установах. Після всіх цих поневірянь ЦК поновив його в Спілці молоді. Але душа була вражена до самої глибини. Недовго тішився він популярністю серед колег – «злочин» батьків, які були піддані терору «як куркулі», великим тягарем ліг на плечі Василя. «Літературна братія» охолола до нього. Уникали зустрічей, не звертали уваги на його присутність, позбавили роботи. З'явилися рецензії з усілякими докорами. «Навіщо й за що?!» – стискало серце болюче запитання. Пізніше в листі до дружини він писав: «1930-1931 рр. вийшли збірки моїх нових віршів. Дебют був досить вдалим. Потім я зіткнувся з бюрократами і ханжами від літератури. «За гріхи батьків» став козлом відпущення. Мені все це так остогидло, так морально сковиряло душу, що ”змовкла моя божественна ліра”, і я втік у провінцію, працював у поті лиця в газеті».
Басок переїздить до Лубен, працює кореспондентом сільгоспвідділу газети «Червона Лубенщина». На лірику уже не тягне. З болем доводилось, крізь сльози, «оспівувати трудові звершення в той час, як люди пухли і мерли з голоду. Писав лише з принуки». Трохи ожив, працюючи в редакції газети «Робітник Кременчуччини», але і тут він став об'єктом систематичного цькування, особливо під час голодомору 1932-1933 р.
Василь плідно працює на перекладацькій ниві. Але знову біда настигає поета: після чергового доносу по редакції було видано наказ: «Баска В.Я. з роботи звільнити як класово-чужий елемент». Знову почалися поїздки до Харкова, виправдання, апеляції. Обком профспілки видавництва рішенням від 5 листопада 1936 року скасував наказ по редакції, як «необгрунтований і незаконний». Керівництво газети зняло з наказу слова «класово-чужий елемент», але на роботі не поновило. Довелось знову їхати до Чернігова, там Василеві на деякий час дав притулок кореспондент газети «Вісті» Карпо Воловонь. Потім він найняв кімнату по вулиці Західній. Ніде не працював, жив за рахунок консультацій при редакції газети «Більшовик», а також публікацій віршів, статей, рецензій. Готує нову поетичну книгу. А в серці гіркота від усього, що з ним трапилось. І линуть спогади про рідне село, про селянські будні, сумні і веселі, і так хочеться повернутись у дитинство, у молодість, де ще не знав він горя і наклепів. Вірш «З глушини» – майже останній ліричний вірш, сповнений любові до Батьківщини і радості від того, що село дуже змінилося, що життя в ньому вже зовсім інше, ніж в дні юності поета.
Фото: червоні рядом с текстом
У ярах глибоких заховались села;
Ждуть весни в заметах зимових степів...
Там селянські будні сумні і веселі,
Вечором в сельбудах комсомольський спів.
У вулицях-тунелях журавлі скрипучі,
Похилені хати стріхами сплелись;
В хатах мокрі стіни, кросна балакучі,
Все немов незмінне, як було колись.
Вечорами зорі, мов разки намиста,
Розсипають блиски, перли по снігу...
Там гудуть старцями по шляху до міста
Струни телеграфні зимову нудьгу.
Там у темнім лісі виє вовк голодний,
Там ридають сови у пустім гаю...
Звідтіля одержав я листа сьогодні,
Де провів у злиднях молодість свою.
Пишуть, спорудили в селі нову школу,
З осені відкрили кооператив,
А оце недавно відбулися збори -
Хочуть заснувати хлопці колектив.
Мені би вернутись знову до оселі,,
Слухать, як у стріхах вітер шелестить...
Ріднії оселі і сумні й веселі,
Вам віддав я серце, хочу з вами жить.
Я б пішов в читальню з хлопцями співати
Про весну – комуну, юний комсомол...
Ой, як радо чути і радісно знати,
Що перемінилось ріднеє село.
У снігах глибоких заховались села,
Похилені хати стріхами сплелись...
Ввечері в сельбудах зібрання веселі,
Там життя не те вже, що було колись.
Цей вірш надруковано у збірці «Червоні квіти: вірші та оповідання», яка вийшла друком у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь» в Києві у 1972 році.
Василь часто пише листи своїй дружині, ділиться з нею своїми радощами і печалями. 30 липня 1936 року він жаліється, що на нього тут знову «косують оком»... «А в минулому серпні на зборах письменницької організації з порядком денним “боротьба з троцкістсько-авербахівською та націоналістичною диверсією в літературі і стан підготовки до 20-річчя Жовтня” було зауважено: “Товариш Баско – поет здатний, але останнім часом чомусь уперто мовчить...” Відповідь була такою: “Мій батько був урядником. За це я два рази виключався з комсомолу. Батька в 1930 році розкуркулено. Він арештований (за чутками) як член СВУ і розстріляний. Точно не знаю. Це на мене вплинуло. Я перестав писати”».
У березні 1937 року він пише: «Фортуна обернулася до мене лише на півоберта. В Києві поки нібито все гаразд (книга піде до друку в цьому місяці). Я вніс своєчасно виправлення, які турбували мене». А 7-го квітня ділиться з нею своєю радістю: «Зараз в Чернігові М. Рильський з групою письменників (приїхали вчора, але я їх ще не бачив). Ось прийшов товариш і каже, що Рильський цікавиться мною, хоче мене зустріти і чекає».
Вони зустрілися. Мова йшла про те, аби Басок взяв участь у підготовці видання творів М. Лермонтова до 100-річчя від дня його смерті. З великим бажанням і натхненням взявся Василь за переклад поеми «Втікач». Надсилав Рильському варіанти, допрацьовував. Побачення з дружиною, яка приїхала до Чернігова, зігріло душу, але тривожні передчуття не зникали. Прощаючись з нею, він ніяк не міг відпустити її, ніби боявся залишитись на самоті. Передчуття збулися... Уже 30 липня Василь писав жінці: «...на мене знов дивляться косо... Прямо, звичайно. ніхто нічого не каже, але роботи по консультації нема, посилаються на відсутність асигнувань... Подали повістку на табірний збір на 45 днів... Пройшов лікарську комісію, визнали «годним», поголили, а потім з'ясувалось, що мене треба було викликати на 19 серпня; так і відпустили до 19-го».
Це було в той час, коли область критикували за недостатню боротьбу з ворогами народу. На цьому тлі цькування Баска продовжувалось. Востаннє він писав дружині з Чернігова 14 серпня: «Виявляється, надійшли якійсь дані з мого рідного села. Нібито брат мій за кордоном, тоді як точно відомо, що він загинув на фронті ще в 1914 році... Були збори (літераторів), знайшли якусь рецензію на мою збірку ще 1932 року, і на її основі стали обгрунтовувати мої помилки та зриви. В резолюції значиться: “Басок недостатньо усвідомив свої помилки і зриви у творчості”. Через два дні після написання цього листа Василя Баска заарештували. Дружина зверталась до Обласного управління НКВС, до в'язниці. Ніде з нею не хотіли розмовляти. Невідомою залишилась і доля рукопису київської збірки, що планувалася до друку. Де вона? В архівах, чи загинула?
Збереглося кілька коротеньких листів до дружини з міста Ворошилова під Владивостоком. 8 лютого він писав: «Засуджений трійкою, ніби на десять років, проте ні про строк, і за якою статтею поки що офіційно не повідомлено...» 13 квітня: «Доводив: «Я не злочинець. Я ні в чому не винен перед Батьківщиною і трудовим народом – так я заявляв на слідстві... Так я готовий заявити перед усіма... Живу надією, що будуть ще розбиратися глибше. І в такому випадку моя доля обов'язково зміниться на краще... Поки ж я не знаю, в чому полягає по моїй справі так званий склад злочину... Звинувачення мені було пред'явлено в занадто абстрактній формі: участь в антирадянській націоналістичній організації і антирадянській агітації».
Листи ставали все коротші і все безнадійніші.
1938 рік. 15 квітня: «За станом здоров'я не можу стати в число передових... Мене зарахували до третьої категорії. Працюємо під конвоєм, дуже стомлююся...»
2 травня: «...за квітень на чотири дні немає звільнення від лікаря, і вони записали як відмову від роботи... При можливості надішли мені загальний зошит для віршів, конверти, олівці...»
11 червня: «... мабуть, мої останні листи тебе дуже налякали. Не турбуйся, моє здоров'я знову покращало». Він писав так, хоч знав, що йому вже недовго жити.
1 липня: «Повір мені – людині, що переживає ув'язнення, – яке казкове прекрасне життя на волі!»
1 серпня – останній лист: «Пишу з Владивостока. Ждемо відправки. В перспективі, можливо, – Колима».
І дійсно – Колима, де були найсуворіші табори. Проте у 32-річного поета вже було зовсім підірване здоров'я: далися взнаки два роки каторжних робіт. На початку 1939 року дружина одержала офіційне повідомлення, що Василь Якович Басок «помер 8 жовтня від розриву серця». Але чутки про його смерть були значно жахливіші. Письменник Анатоль Галан, згадуючи на еміграції свого товариш Василя Баска, оприлюднив одну з версій, яка, з огляду на час, набагато вірогідніша, ніж банальний розрив серця. Він розповідає, що Баска забрали з місця праці, кинули в підвал, нещадно тортурували, і він там збожеволів. А щоб не возитись із хворим, енкеведівські кати там-таки, в підвалі, розвалили йому довбнею голову.
Так скінчилось молоде талановите життя, яке не встигло розкритися, розцвісти в повній силі і красі, як обіцяли його твори. Ще одна могила на літературному цвинтарі України. Але все те, хай і не дуже велика його спадщина, має бути збережено до останнього знайденого рядочка. І тут перше місце має зайняти літературне краєзнавство. Чудовим зразком його, зразком багаторічної невтомної праці і великої любові до літераторів, народжених землею України, стала книга «Поетичні голоси Чернігівщини» під упорядкуванням П.О. Сердюка, нині покійного, і, видана в Чернігові у видавництві «Червоні обереги» у 2003 році. Серед дев'яноста двох славних імен українських літераторів є ім'я Василя Яковича Баска і стаття про нього «Поет щирості і чистоти», написана С. Реп'яхом і П. Киселенком.
Колись поетеса Любов Забашта, яка дуже любила поезію прекрасного українського поета Євгена Плужника, померлого в лікарняному бараці на Соловках, звернулась у своєму вірші «Останні рядки Плужника» до читачів, прохаючи їх пильно шукати вірші поета, які могли загубитись у страшній віхолі репресій.
Гай, гай!.. Де ж могила? Немає і сліду!
Вітри соловецькі по ньому пройшли,
Лишилась лиш біль і нестерпна обида,
Що й віршів останніх його не знайшли.
Шукайте, нащадки, шукайте пильніше,
А може, а може й знайдете-таки
Іще хоч словечко, рядочок чи вірша,
Які засилав він у наші віки.
Будемо шукати і ми. Але вся біда в тому, що раніше, до війни з Росією, кожному бажаючому знайти потрібний йому матеріал, можна було передивитись газети, журнали, збірники за всі роки їх існування, сидячи в тиші бібліотечного залу, будь то зал великої київської бібліотеки чи невеликий зал селищної читальні. А зараз, коли ворог вщент розбив велику кількість бібліотек по всій країні, ми не можемо навіть дізнатися, чи не лежать в руїнах ті села, в яких довелось жити й працювати Василю Баску, чи не спалені ворогом ті підшивки газет і комплекти журналів, у яких друкувалися його вірші. А все ж шукати треба, щоб поповнити ту скарбницю його чистої і щирої творчості, яку віг встиг залишити нам.
Довідково-інформаційний відділ, Ганна Єфімова
© 2026 Одеська національна наукова бібліотека. Всі права захищено. При використанні матеріалів посилання на офіційний веб-сайт Одеської національної наукової бібліотеки обов'язкове.
