До 130-річчя від дня народження літературного діяча доби Розстріляного Відродження Любченка Миколи Петровича (літературний псевдонім – Кость Котко) (1896–1937).

Відкриваю для себе
Нові імена.

                                                                       І глибинні думки,

                                                                       І душевні висоти...

                                                                                   Скільки років ховала

                                                                                   Їх прірва страшна,

                                                                                   Що хотіла наш дух,

                                                                                   Нашу суть побороти.

                                                                                               Вадим Крищенко

 

1920-1930-ті роки... Були в житті України десять щасливих років, коли пишним цвітом розцвіла українська культура, українська література, українське світовідчування. Про ці роки натхненно і з великою любов'ю до України писав поет-неокласик Микола Зеров.

То був щасливий десятьлітній сон.

Так повно кров у жилах пульсувала,

І екстатичних сонць ясні кружала

Злітали в неба голубий плафон.

           

І кожний рік звучав на інший тон,

На кожнім дні своя печать лежала,

І доля, бачилось, така тривала

Не знатиме кінця і перепон.

 

Це епоха емоційно-інтелектуального піднесення в Україні. «Народ-титан рве небо, хоче розкрити його тайни, хоче бачити зорі, оволодіти світом. Тіла напружені, ллє кров гаряча, в муках радісна творчість і мука в радісній творчості. Ні, ні, задовольнятись сталими формами, старим, оджившим змістом не можна. Не треба традицій, не треба минулих святощів, тільки дивитись вперед... Невпинний заклик до активного життя, до борні, до творчості – основний мотив нових наших поетів», – писали про ці неповторні роки письменники у передмові до збірника «Червоний вінок» (Одеса, 1919). Недарма цей період увійшов в історію під назвою «культурний ренесанс», або культурна революція.

Історик Орест Субтельний пояснює причини появи цілої плеяди нових талантів внаслідок революції, яка наповнила культурну діяльність відчуттям нового, усвідомленням звільнення від старого світу та його граничності. Атмосфера плюралізму на початку 1920-х років     відкрила молодому поколінню письменників і журналістів простір для творчого пошуку.

Так прийшов до нас Микола Петрович Любченко (псевдонім – Кость Котко), який народився 29 лютого 1896 року в місті Києві, в сім'ї службовця. На превеликий жаль, відомостей про батьків майбутнього письменника, про його дитячі роки, про улюблені розваги знайти не вдалося. Ми одразу в усіх спогадах зустрічаємо його, коли він після закінчення Третьої київської гімназії у 1914 році вступив на філологічний факультет Київського університету.

Фото: студбилет (под им подпись:

Студентський квиток Костя Котка (М. П. Любченка).
1915 р. ЦДАМЛМ України, ф. 1160, оп. 1, од. зб. 2, арк. 1-2.

 

Але провчився там лише один рік і кілька місяців та вирушив на Першу світову війну. Наприкінці 1915 року почав працювати діловодом у військово-дорожньому загоні шляхів сполучення. У 1917 році переїхав до Бердичева, де почав друкуватися в місцевій газеті – писав фейлетони. У 1918 році вступив до підпільної партії боротьбистів. За революційну діяльність був тричі заарештований.

В березні 1920-го Микола Любченко вступив до ВКП(б). В 1921–1924 роках він вже працював у Народному комісаріаті закордонних справ. Обіймав почесні, але не ключові чи навмисно віддалені від України посади: заввідділу інформації, уповноваженого в Одесі, чи першого секретаря радянського повпредства у Варшаві. А в 1929–1931 роках – радника повпредства у Празі.

Фото: візитки-01, візитка -2 (рядом)

Подпись под фото: Візитні картки Костя Котка (М. П. Любченка) часів його дипломатичної служби.
1929, 1931 рр. ЦДАМЛМ України, ф. 1160, оп. 1, од. зб. 3, арк. 1-2.

 

 У 1924–1929 році він працював у редакції газети «Комуніст». З грудня 1931 року до травня 1934 року Любченко був головою Української організації Всесоюзного товариства культурних зв'язків із закордоном.

Повернімося до років життя Миколи Любченка у Бердичеві. В цей час йому вже двадцять два роки. Цей юнак, незважаючи на активну революційну діяльність, знаходить бажання і час займатись літературною творчістю. Про його тонку душевну організацію говорить ціла низка віршів, які сповнені юної романтики, тонких почуттів, душевних страждань, з якими зустрічається кожна молода людина на порозі змужніння.

В хитанні безлистих верб,  Фото: альманах04 Надо поставить рядом с єтим текстом

У весінній непохиті пливу

Чую фатальний мотив –

Marche funѐbre.

 

Я знаю: на мене ждуть

І я чую: все вужче коло –

Брязкіт, могильний холод

Ржавих пут.

 

І па молодих життя

Знайомі фюнебрні ноти.

Де від тих звуків-турбот

Забуття?

 

Розпука – самотність – смерть.

Забуття?– могильні ґрати!..

Хто ж мені буде грати

Marche funѐbre?

 

Ці юнацькі вірші, сповнені бажань, надій, пошуків дружби, любові та розуміння, знайшли своє місце в «Альманасі трьох», авторами якого були Михайль Семенко, Олекса Слісаренко та Микола Любченко (Товариство українських письменників, 1920).

Фото: амльманах01

О, як мені позбутись дум,

Таких сумних, таких холодних,

Як темрява ночей.

Коли б я міг втопить свій сум

В зелено-хвилевій безодні

Твоїх очей.

 

Ранні поетичні твори (під псевдонімом Кость Котко) були ще позначені абстрактністю, сповнені безпричинної трагедії і якогось сумного передчуття. Поетові остогидло життя, він не бачить виходу з того бентежного світу, який вирує навколо нього і, здається, тоне у розпуці й відчаї.

Я упивсь напоєм розпуки,

Я хорий своїм одчаєм,

Не волію ні життя, ні штуки.

Нічого не бажаю.

 

Ах, ідіть ви з вашою весною!

Не хочу щастя, ні горя...

Я упився розпуки напоєм,

Своїм одчаєм хорий...

 

Але збурене політичне життя, культурно-духовний ренесанс, яким захлинулась в цей час Україна, не могли довго тримати юнака в облозі відчаю і темряви. І уже в тому ж «Альманасі трьох» з'являється вірш «Фрагмент минулого», який знаменує пробудження молодої людини, її готовність до того, щоб зайняти місце в активному житті країни. Крізь запону печалі і смутку Кость прагне побачити «зорі незбагненні нового життя» і звертається до читача із полум'яними закликами:

Світяться, світяться

Радісні блискавки далеких вибухів –

Зорі незбагненні нового життя...

Захована раніш в душі глибоко

Свавільною хвилею котиться

Радісного визволення почуття.

 

Світіться ж, блискавки!

Вибухи, гримайте!

Загойте серце, розідране болем...

Розтрощіть тюрму із залізними дверима,

Грати осяйте погрозою – виблиском...

Волі!

 

Талант Костя Котка розкрився в роки Першої світової та революції, відбудови та індустріалізації народного господарства. Ясним і гострим оком поет бачить недоліки в житті міста і села, в житті всієї країни, і активно вторгається в нього, ставлячи свою творчість на службу народу.

Писати Котко почав рано. Вже в 1911 році в російській періодичній пресі з'являються його перші поеми та фейлетони. З 1917 року Кость починає писати українською мовою. Водночас письменник веде велику журналістську роботу в газетах «Червона правда», «Вісті», «Київський пролетар». У 1924–1927 роках він редагує газету «Комуніст», співробітничає в «Червоному перці» та ряді інших видань. Численні сатиричні твори Костя Котка розкидані по багатьох газетах, журналах та зібрані у тематичних збірках: «Чудсправмайстри», «Жест отамана Григор'єва», «Дивовижна пригода з гречкою», «Як воно там за кордоном», а також у книжках «Без штепселя» та «Обличчям до спини». Тоді ж у перекладі російською мовою у видавництві «Огонек» вийшла його книга «Два епізоди з Лі-ханум», а 1933 року – остання книга письменника «Трагедія і фарс».

Фото: рядом ставить в таком порядке: журнал02, журнал03, Трагедія

Фельйетони Костя Котка, які з'являються на сторінках газет, гостро публіцистичні і по праву стоять поряд з гуморесками Остапа Вишні. Одні з них написані в тоні поважної наукової розвідки, інші – у формі живого діалогу. В цих фельйетонах та гуморесках Кость Котко з пристрастю та гостротою виступає проти зовнішніх і внутрішніх ворогів, рішуче зриває маску з міщан та обивателів, викриває «радбурів» (скорочене від «радянська буржуазія»), які павутиною міщанства намагалися обплутати наше життя. В усіх збірках його фейлетонів – гострий відгук на події життя країни ( «Нагадали про себе», «Туди-сюдиково дипломатія»).

А ось книжка «Обличчям до спини», яка вийшла в серії «Весела книжка» у видавництві «Плужанин» 1927 року. Вона має особливу прикмету для нашої бібліотеки – в ній зберігся контрольний талон Івана Михайловича Дузя, доктора філологічних наук, багаторічного декана філологічного факультету Одеського державного (нині національного) університету імені І.І. Мечникова.

Фото: Дузь

Саме її використав він для своєї роботи, коли писав статтю «Зброєю сміху: сатира Костя Котка» до журналу «Радянське літературознавство» (1961, №3. Це одна з перших публікацій про Костя Котка з того страшного 1937 року, коли його розстріляли. Крім того, І.М. Дузь написав вступну статтю «Червона сатира Костя Котка» до його книги «Червона сатира» (Київ, 1961). Ця збірка – низка фейлетонів, політичних памфлетів та гуморесок, що не втратили свого значення і на сьогодні.

Фото: Червона сатира

А перша літературознавча згадка про Миколу Любченка з'явилась у біобібліографічному покажчику А. Лейтеса і М. Яшкека «10 років української літератури (1917-1928)» (Київ, 1928). Тут є фотографія письменника, кілька сторінок його біографіїї, а головне - перелік творів за підписом М. Любченка (К.Котка): дев'ять книг і рецензій на них, а також чотири статті в періодичній пресі.

Книжка «100 годин на добу» (Харків : Пролетарій, 1928) має 94 сторінки і містить в собі 21 гумористичне оповідання, основні теми яких – побутове життя. Наприклад, як студентові вмістити 24 години на добу у сто годин, які від нього вимагають всілякі комісії, бюро, шефство, громадська праця. Або як дістати п'ять вагонів гречки, необхідної для Уманської райспілки, яка мандрує спочатку в Москву, потім на Полтавщину, потім знову в Москву – лише не в Умань, де її замовляють і чекають. А від цих постійних і нікому не потрібних мандрів гречка підскочила в ціні на 50 відсотків, і нікого це не турбує: адже купляти гречку будуть селяни...

Фото: Сто

А чого варте оповідання «Анатомічний випадок», в якому автор розповідає про те, як недбало проведена операція по видаленню апендицита принесла хворому багато неприємностей. По-перше, була проведена повторна операція, внаслідок якої був вилучений пінцет, залишений раніше в черевній порожнині; по-друге, почалась, як каже К. Котко, «доба великої боротьби»: створення комісії для розбору цієї справи, вимога заяви від хворого з його побажанням вирішити долю пінцета. Змучена хвора людина написала заяву до Наркомздоров'я: «Адже я на його, падлюку (лікаря Штермана, що робив операцію), не скаржився, що він з мене крамницю санітарії й гігієни улаштував! Хай! Пролетарському елементові завжди від спецов страждати доводиться. Але коли він вимагає пінцета, то разберіться самі, хто тут більше прав має: він його підкинув, а я, як мати дитину, в собі виносив, та не 9 місяців, а чотири роки». І від бідного хворого заяву прийняли, а од гербових марок звільнили (через бідність). Цікаво, що комісія, яка засідала біля двох тижнів, ухвалила: «З огляду на те, що лікар Штерман указує, як на причину в випадку з забуттям пінцета в животі, на перебування в місті банди отамана Гуся, – передати пінцета до музею революції відповідного Окружного центру». Кінець оповідання - справжній вінець всьому потворному, що коїться в державі: коли хворий звернувся по злощасний пінцет до лікарні, йому сказали, що його викинули у сміття, бо він був заіржавілий і нікому не потрібний.

Фото Kotko_002 підпис під фото:

Кость Котко (М. П. Любченко). 1928 р. ЦДАМЛМ України, ф. 1160, оп. 1, од. зб. 5, арк. 1.

На жаль, Україна до початку двадцятого століття не може похвалитися багатою історією розвитку мандрівного нарису, такогю наприклад, як література англійська, французька, польська тощо. Але у 1920-1930-х роках мандрівний нарис переживає у нашій літературі період бурхливого розвитку. Національно-культурне українське відродження межі XIX - XX століть стає основою національно-визвольних змагань 1917-1921 років, а свого апогею досягає у 1920 – на початку 1930-х років, у період українізації. Починається процес пізнання самих себе. Навіть найяскравіші представники української культури зі здивуванням усвідомлюють, що є дуже багато невідомих або маловідомих фактів, явищ, речей в історії і культурі не тільки рідної нації але й у довкіллі, ландшафтах, архітектурі по всьому світу. Виникає потреба заповнити лакуни. Пізнаючи себе, представники української нації неминуче поставали перед потребою пізнавати навколишній світ. Адже справжня значимість України ставала зрозумілою через порівняння з іншими державами, націями і культурами. Тому політика письменницьких і журналістських організацій, українських партійних і урядових діячів у цей час спрямовується на популяризацію України, для чого цілеспрямовано виділяються кошти на відрядження у найрізноманітніші куточки СРСР. Письменницькі делегації чи літератори-одинаки делегуються за кордон, щоб розповісти про політичний устрій, стан економіки, здобутки культури в країнах Заходу і Сходу, а головне – про життя робітництва, класову боротьбу і національне визволення. Про свої мандри писали Іван Багмут, Майк Йогансен, Олесь Досвітній, Сава Голованівський, Олекса Десняк, Василь Мисик. Не оминають українські мандрівники і зарубіжні райони Азії, Кавказу і Закавказзя. Тут ми зустрічаємо імена Олекси Полторацького, Леоніда Недолі, Олександра Мар'ямова, Василя Вражливого, Олеся Донченка, Володимира Владка. І серед цих імен – ім'я Костя Котка, який створив цілий цикл журнальних і книжкових публікацій про Туреччину. Кость Котко був в українській літературі відкривачем і піонером розробки «турецької» теми. Перебуваючи у Туреччині, письменник зібрав цінний матеріал і узагальнив його в цікавій книзі «Сонце поза мінаретами» (1928).

Фото: сонце

У передмові до неї автор писав, «що ця книжка не про Туреччину, а про себе, радянського громадянина і українського гумориста в Туреччині». Книжка складається з 14 нарисів, які змальовують досі не знайому читачеві Туреччину. Обкладинка, оформлена художником Л. Капланом, дуже символічно малює традиційний турецький мінарет в оточенні заводських труб.

У 1930 році вийшла друком книжка «Щоденник кількох міст». Знову Туреччина, в яку просто закохався Кость Котко. Добре володіючи французькою мовою, він не тільки побачив Туреччину, але й почув й чимало прочитав про цю країну, про її культуру, її минувшину і сучасність, її корінних жителів та імігрантів.

Фото: щоденник

Результатом стало захоплююче оповідання з переходами від перших імпресіоністських вражень, які передавали розгубленість мандрівника, і калейдоскопічних рухів, видів, до комічних ситуацій та приміток, які пронизують увесь текст нарисів. Кость Котко намагається розбити стереотипи, які сформувались про Туреччину і турків під впливом популярної художньої і наукової літератури або пересудів та пліток.

Котко описує Стамбул, його стару центральну частину, гамірні й безмежні базари, цвинтарі, а також околиці. В усій красі впотають перед читачем сплетення культур, руїн і нового будівництва з нарисів про Ізмір (Смірна). Особливо вражають письменника залізничні та морські мандри. Повезло йому бувати в провінційних містечках і селах, на театральному спектаклі в народних традиціях. Спектр емоцій від побаченого дуже широкий – від безмежного захоплення («О, Стамбул, місто, не схоже на будь-яке місто на землі!») до суму і співчуття ( «Безрадісна країна! З півночі на південь простяглися випалені степи...»). Але кожного разу це щирі, непідроблені почуття. Більш за все Котко звертав увагу на перетворення, які відбувались під впливом зміцнення республіки, реформ Кемаля. Незважаючи на те, що аграрної революції у Туреччині не було і робітничої Туреччини автор не бачив, він розповідає про те, що молода Туреччина, як він каже, «виривається з лап некультурності і активно реформує новий побут». А найбільше захоплення Костя Котка викликає освітянська реформа в країні, де раніше було всього п'ятдесят відсотків громадян, які вміли писати. Різкий зріст кількості освічених людей і нетерпимість до всього, що принижувало або заперечувало турецьку мову, культуру, захоплювали письменника тим більше, що він порівнює цей процес з течією і результатами українізації, відродженням національної культури в Україні. І це порівняння ну ніяк не на користь України. Ці думки можна доповнити постійними паралелями між турецькими перетвореннями з українською недавньою і сучасною історією, між мистецтвом двох народів тощо. Можливо, саме такі українські «націоналістичні» інтенції і обумовили арешт письменника в грудні 1934 року і засудження його до семи років неволі, а потім, в грудні 1937 року розстрільного вироку «на ознаменування двадцятої річниці Великого Жовтня».

В книзі Костя Котка багато етнографічних, географічних, антропонімічних, суспільно-політичних та інших реалій. Автор використовує їх для відтворення етнографічних особливостей краю, створення східного колориту та художньої інтерпретації екзотичних країв. Східний колорит у творчості гумориста не умовний, а яскравий та реалістичний, однак усе східне так чи інакше відбито крізь призму української ментальності.

Збірка складається з двадцяти оповідань. Особливо вражає одне з них – «Ми брати, хіба не так?». Кость Котко розповідає про те, як зійшлися на одній з арабських вулиць двоє скривджених людей: одного з них, турка Мурада, який працював у чеха-комісіонера, побив і вигнав з роботи хазяїн за те, що він розсипав по долівці лантух із цукром, бо той був занадто важкий; а другий був мурином, чорношкірим, гарно вдягненим, обізнаним з турецькою мовою, з фотоапаратом і блокнотом. Турок був до того вражений його чудовим зовнішнім виглядом, його чистою мовою і добрими словами, з якими мурин звернувся до нього, що од несподіванки упустив бідон з гасом і розлив його. Побачивши це, хазяїн відлупцював турка палицею, і муринові було шкода того хлопця. Але і йому дісталося в цьому «вільному місті»: американці вигнали його з готелю, де він оселився, не бажаючи спати під одним дахом з чорношкірою людиною. Побитий турок запросив скривдженого мурина в куток для ночівлі, який він наймав. І хоч серце турка краялось від образи і болю, а побита спина пекла вогнем, він знайшов в собі сили і доброту зігріти ображену людину. «І в такому домі на брудній кошмі вони лягли обоє – обоє скривджені сьогоднішнім днем. Вони лежали поруч, один - обдертий турок у залатаній кофті і брудних штанах, другий - чоловік з культурного світу в гарному костюмі. Вони лежали – білий і негр, гріючи один одного. «В нас однакова доля... Ми – брати, хіба не так?» – шепотів на вухо своєму скривдженому чорному братові Мурад. Вони лежали й думали різними думками, але про одне – про той день, коли вже нікому з них ніхто кривди не зможе вдіяти».

Здавалося б, кожній нормальній людині ясно видно, що Кость Котко – достойний громадянин своєї країни, який за чотирнадцять років творчої літературної праці збагатив літературу двадцятьма книжками, написаними ним, а також безліччю статей і фейлетонів, які друкувалися в журналах і газетах.

Фото: семья

Підпис під фото:

Кость Котко (М. П. Любченко) з дружиною В. І. Любченко та сином Олегом.
1927-1928 рр. ЦДАМЛМ України, ф. 1160, оп. 1, од. зб. 6, арк. 2.

Всі свої твори він завжди присвячував рідній Україні – від скрупульозного вивчення її історії до викоренення сатирою її ворогів. За таку плідну літературну діяльність творців завжди нагороджують правлячі верхівки країни. «Нагородили» Костя Котка: коли він був членом редколегії журналу «Комуніст», в окремій ухвалі парткому редакції цього видання у 1934 році зазначили, що «Микола Любченко відмовчувався на партійних зборах, коли обговорювали постанову ЦК партії про контрреволюційну роботу залишків націоналістів і троцкістів та пособництво їм з боку гнилих і ліберальних елементів, а також не брав участі у викритті контреволюціонера-троцкіста Штейнберга». Після цієї ухвали почалися репресії. До уповноваженої секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман надійшли матеріали, що звинувачували Любченка М.П. в тому, що «він належав до контрреволюційної організації, був тісно зв'язаний з членами Харківського контрреволюційного блоку, знав про підготовку замаху на Постишева». Отримавши ці дані, бозна звідки взяті, абсолютно не перевірені і нічим не підтверджені, Гольдман вирішила, що перебування Костя Котка на волі соціально небезпечно. 2 грудня 1934 року вона ухвалила «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства утримання під вартою в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС». 4 грудня 1934 року, після трусу на квартирі Любченка, його заарештували. 14 січня 1935 року підсудного виключили з членів ВКП(б) «як активного учасника контрреволюційної організації». Спочатку на допитах, які вів слідчий Грушевський, Любченко заперечував пред'явлені йому звинувачення; зрештою він був змушений визнати свою «приналежність до боротьбистського крила блоку контрреволюційних націоналістичних сил».

Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні без участі звинуваченого і захисту 27 і 28 березня 1935 року розглянула справу Любченка і винесла вирок: позбавити волі на 7 років з конфіскацією особистого майна.

Після суду в'язня відправили до Карагандинського табору – Картабу, де він до 21 травня 1936 року працював у селі Долинське. Звідти його перевели у Біломоро-Балтійській табір – Білбалтаб, а потім в'язень відбував покарання у Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН). В книзі Семена Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках» в розділі «Державні і партійні діячі Совєцької України» є сторінка спогадів про Миколу Любченка. Свого часу, піше Підгайний, Любченко на Совєцькій Україні обіймав високі посади. В таборі він з першого ж дня пішов на сільськогосподарські роботи і тяжко мучився, аж поки з допомогою товаришів не став за вагаря на возових вагах. Там, сидячи в кабіні, він розповідав чимало цікавих справ і провадив дискусії на політичні теми. Опинившись на острові, він від самого початку тримався осторонь від української громади, бо продовжував обстоювати «генеральну лінію» і шукав спільників між всякими російськими і міжнародними покидьками. Він дуже страждав від самотності та сумнівів.

 «Особлива трійка» УНКВС Ленінградської області 25 листопада 1937 року засудила Миколу Любченка до розстрілу. Вирок виконано 8 грудня 1937 року в Ленінградській області.

 «Помер 1933 року» так офіційно свідчила радянська історіографія про Костя Котка. Лише так можна було тоді формулювати думку й не про одного тільки 37-річного прозаїка Миколу Петровича Любченка. Однак його талантів, його творчості, яка, можливо, знадобилась би рідній землі, так і не повернула. Але Кость Котко все одно залишив нащадкам свою чималу спадщину, яка увійшла в історію української літератури.  

Фото: котко-003

Підпис:

Кость Котко (М. П. Любченко). 1928 р. ЦДАМЛМ України, ф. 1160, оп. 1, од. зб. 5, арк. 2.

Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 року обвинувачувальний вирок скасувала і кримінальну справу припинила.

Кость Котко є яскравим представником покоління, яке було фізично знищено тоталітарним режимом. Його доля (арешт і розстріл у 1937 році) сьогодні сприймаються як застереження про неможливість компромісу з імперською системою.