Тарас Федюк вперше за два роки читав свої вірші на публіці

f-1.jpg

До Одеської національної наукової бібліотеки завітав поет, шевченківський лауреат Тарас Федюк. Це відбулося 14 лютого під час Великої Одеської Бібліоночі, присвяченої Міжнародному дню дарування книг та Дню всіх закоханих.

Перед початком зустрічі «Поезія – це завжди неповторність…» наш гість люб’язно погодився трохи розповісти про себе та свою творчість для сайту ОННБ. Як для повноцінного інтерв’ю, часу було обмаль, та все ж вдалося чимало дізнатися.

- Пане Тарасе, з приїздом, радий вітати вас в Одесі!

 - Я приїхав з Овідіополя.

- Збирався запитати, що ви відчуваєте, коли сідаєте в Києві увечері в потяг «Чорноморець?», але тепер це відпадає.

- Не їжджу «Чорноморцем», лиш автобусом вдень, з дитинства не можу їздити нічними поїздами, не можу там спати. Це мука, всю ніч лежати, втупившись у стелю, коли люди сплять, в поїзді мені й читати важко.

Взагалі я перекотиполе: прописаний у Києві, живу в Овідіополі, часом в Одесі, іноді на Хмельниччині, словом,  вся Україна наша. 

- Признаюся щиро, щоб не робити мудрого обличчя, від поезії я досить далека людина, але те, що подобається, воно й мене зігріває. Перед нашою розмовою перечитав у соцмережі ваші свіжі рядки, зокрема «Сестро цигарочко брате коньяк», вони співзвучні й моєму станові душі.

- Так, так, це вже мемуарне. Я готую зараз дві книжки, поетична збірка друкуватиметься в Києві, а спогади виходитимуть у видавництві «Навчальна книга - Богдан» у Тернополі.

- Це буде проза?

- Так, усе про наших письменників, починаючи від 1972 року. Ми познайомились, скажімо, з Борисом Нечердою навесні 1972 року. Борисові було 33 роки, а мені 17. Мені Борис здавався таким старим!

- 33 – вік Ісуса Христа, а 17 - просто прекрасний вік.

- Усе життя я зустрічався з багатьма цікавими людьми - і з нашими класиками, і з моїми сучасниками. Я старався, щоб це було не нудно, я не писав про якісь там творчі досягнення, я писав, як вони жили, а жили вони цікаво (на цьому місці пан Тарас широко посміхається). Іноді там наводив навіть підцензурні епіграми, які свого часу писалися один на одного тут, в Одесі, чи в Києві. Думаю, що навіть тим, хто не знає людей, про яких я згадую, буде цікаво, бо, скажімо, в Києві можуть не знати Володю Домріна чи Лясковського, вони вже зараз нікого не знають, вони знають тільки себе. Але те, як тоді жили письменники, це було цікаво насправді.

Я розумію от зараз, тепер, що та одеська письменницька організація, там різного таланту були люди свого часу, це 1972 рік, це п’ятдесят членів спілки, але, що цікаво, якого би рівня таланту хто не був, вони були дуже неординарні, дуже цікаві люди, саме як люди. Цікаві своїми словами, своїми промовами, своїми вчинками.

- Невже така хороша була атмосфера?

- Різна атмосфера, як завжди. Щоби письменники не сварилися, такого ніколи не буває, вони діляться на табори, ті проти тих, а ці проти цих. Це традиційно, бо до того, як Сталін зібрав усіх в єдину спілку, було ж багато творчих об’єднань, вони між собою сварилися, «Плуг» сварився з «Гартом», бо «Гарт» - це робітники, а «Плуг» - селяни. Але, насправді, це не смертельні бої були. Ці люди шанували один одного і по таланту в тому числі. Що цікаво, тоталітарна система збивала митців докупи. Оскільки більшість людей мистецтва все ж були опозицією до тієї тоталітарної влади, це їх зближувало й об’єднувало. А зараз, коли свобода й демократія, все це розвалилося, розбилося на якісь маленькі групки. Такі великі організації як Національна спілка письменників України чи наша Асоціація українських письменників, в принципі, вже втрачають свій сенс. Поки держава все фінансувала, поки письменник був привілейованою особою, доти воно якийсь сенс мало, навіть у побутовому вимірі, а зараз очевидно, що ні. Зараз, як і в усьому світі, є письменник, є видавництво, є читач і все. В розвинених країнах ще є літературні агенти, але у нас, що у видавців, що у письменників, такі статки, що літературним агентам на зарплату їх не вистачить.

- Принагідно хочу запитати у вас, як філолога за базовою освітою, ваше ставлення до останньої редакції українського правопису?

- В мене погане ставлення, я дотримуюсь старого правопису. Вже коли редактура починає правити, тоді доводиться йти на деякі компроміси.

- А англо-американізми в українській мові?

- Це жахливо, з цим треба боротися, цьому старі цивілізовані мови дуже серйозно протистоять, скажімо французи дуже активно оберігають свою мову. І нам слід боротись, бо я вже іноді наших молодих не розумію, занадто рясно натикано в їхній мові цих англіцизмів. Я розумію, що відповідника слову «революція» в нашій українській мові нема, є «повстання», є «бунт», тому таке запозичення цілком виправдане. Але не тоді, коли повноцінне українське слово замінюють на англійське і молодь цим хизується, бо вважає, це показником освіченості. До речі, наша літературна критика також нахапалася цих слівець і чим їх більше, тим той критик наче такий розумний. А насправді справа не в кількості модних запозичень, а у змісті написаного. Так  що, я дуже негативно до цього ставлюсь.

На жаль, у нас зараз взагалі й освіта і культура у занедбаному стані. Я дивлюся на нове покоління, зіштовхуюся з ним більше у фейсбуці: хамство, зарозумілість, нетерпимість. Фейсбук, ідея якого була об’єднати людей, насправді  їх роз’єднує. Я розсварився з купою людей. Завжди стараюсь дискутувати толерантно, спокійно, виважено і з повагою до опонента. У відповідь отримую: «Дурню пишете!». І що ти скажеш цій людині? Намагаюсь віджартовуватися, але вплив соціальних мереж на соціум це проблема, яка потребує величезного дослідження.  Бо вплив цей жахливий, просто руйнівний. Наслідки ми бачимо – вибори у нас, вибори в Америці, коли популісти, осідлавши соціальні мережі, розносять усі цінності цивілізацій, які збиралися тисячоліттями. Про це треба думати й говорити.

На цьому наша розмова закінчилася, бо пана Тараса запросили до літературної вітальні, а я пішов слідом, вже як слухач.

У відділі краєзнавства «Одесика» розпочалася літературна вітальня «Поезія – це завжди неповторність…» від поетів Одеси – міста літератури ЮНЕСКО.

Там зібралося багато дуже цікавого люду, серед них поети з організації «Одеса - місто літератури ЮНЕСКО»: Євгенія Красноярова, Анна Стреминська, Влада Ільїнська, Катя Харченко, Тая Найденко, Марія Галіна, Аркадій Штипель, Крістіна Остапенко, Катерина Петренко, Олександра Швєд, Михайло Куцак, Ігор Божко, Данило Попов. Зустріч модерувала Майя Дімерлі, очільниця офісу Мережі креативних міст «Одеса - місто літератури ЮНЕСКО». Участь у заході взяли також поет і перекладач Віталій Бошков  та дитяча письменниця Інна Іщук.

Вечір поезії, під оплески присутніх, розпочав спеціальний гість Тарас Федюк, йому слово:

«Два роки я не зустрічався з читачами та ніде не виступав. З початку війни якось так складається, що в мене вся активність припинилася, десь донатив, зустрічався з волонтерами, мав клопоти, якими ми всі переймаємось. Я дуже радий бути тут, бо втратив всі навики спілкування з читачами і з людьми також.  За місяць до широкомасштабної війни у київському видавництві братів Капранових побачила світ моя книжка «Кенотаф».

f-2.jpg f-3.jpg f-4.jpg f-5.jpg

Зараз до виходу готуються дві мої книжки, а може навіть і три. Це спогади, які я давно написав і якими погрожував усім своїм друзям, що напишу всю правду про них. Багато правди, там вся правда у спогадах. Все, що там написано, - правда, але там не вся правда. Тепер лякатиму тим, що зроблю ще одну книжечку додатків, де всю правду скажу.

І поетична книжка «Виднокрай», я люблю такі складні назви «видно» і «край», виднокрай – це горизонт, я ще просив художника, щоб він, коли робитиме обкладинку, трішки опустив униз літеру «К» і там ще буде «Видно Рай», такі ось ігри.

А ще закінчив укладати книгу вибраних віршів. Щоб не називати її «книга інтимної лірики», «книга любовної лірики», «книга віршів про кохання» - все воно давно набило всім оскому - дав підзаголовок «вірші замкненої кімнати». І не важливо, господар зачинив її зсередини чи вже ззовні. Книга буде зватись «Авісага». Планую  видати -  якщо дасть Бог – цього року під ювілей. Як вдячність всім, хто був у моєму житті».

                                         *  *  * 

Ти знаєш, уже неважливо, що тепер буде з нами

і з ким ти і я житимем, знаєш, кохана, – теж.

Ковзнуло хвостом лисичим хитрим понад снігами,

зникає уже, зникло… Немає – якщо знайдеш.

Альбоми експресіоністів, які померли в двадцятих,

дзвінки і розмови інших, які в двадцятих помруть.

А ще на плечі твоєму – скільки не знаю – цяток

брунатних

                   все інше – світом котиться, наче ртуть.

Ти знаєш – пора приходить все, що зібрав на вчора,

сьогодні тупо роздати, щоб не було взагалі.

Ти знаєш, останні хвилі гойдає останнє море,

це значить єдина дорога – потоплені кораблі.

А пам'ять – піском перемерзлим,

                                                         важким крем’яним наливом

собі простяглась чорт знає куди завжди і чому

і що там у ній – скойки, перлини – вже неважливо

і навіть який камінчик, щоб кинути, я візьму.

Закінчення сну – не більше.

                                                 І з’ява красивих бестій –

це швидше дзвінок помилковий, а, швидше, – останній дзвінок.

Щоправда, вони минають,

                                              до нашої з ними честі,

як ми колись й домовлялись стосовно інших жінок.

Ти знаєш, тут місяць лютий

                                                 короткий, мов крик баклана,

тут море чорне, а далі лежать мармурові моря,

що вже неважливо зовсім, єдина моя, кохана…

…і подих, немов відриваєш

                                                 сторіночку календаря…

f-6.jpg f-7.jpg f-8.jpg
f-9.jpg f-10.jpg

Тарас Федюк прочитав низку своїх нових віршів, які схвально сприйняла одеська поетична спільнота та шанувальники його таланту.

Свято поезії тривало ще кілька годин, багато хороших, різних і несподіваних віршів, про кохання і не лише, читали зовсім юні та зрілі автори. Час промайнув  непомітно.

Наступного дня маестро написав:«Це я вперше за два роки читав вірші. Дякую Одеській національній науковій бібліотеці, всім колегам, з якими разом читалось, всім, хто слухав».

 

Розмовляв і слухав поезію Володимир Геник.

Створено: 20.02.2024
Переглядів: 1157




© 2024 Одеська національна наукова бібліотека. Всі права захищено. При використанні матеріалів посилання на офіційний веб-сайт Одеської національної наукової бібліотеки обов'язкове.