До 140-річчя видатного українського вченого, архіваріуса, бібліотечного діяча Віктора Олександровича Барвінського (1885-1940)

І на болях своїх
Знову пишемо ми
Імена, імена..
І вкорочені дати...

Замислюючись над сенсом життя,  оцінюючи події, свідком яких був або про які чув, розмовляючи з людьми, часто задаєш собі питання: а що є найбільш надійним, найбільш стабільним  у житті? На що можна покластися, як на кам'яну гору, знаючи, що воно єдине ніколи не зрадить, не підведе, не збреше? І усвідомлюєш, що це єдине - то людська Пам'ять, яка споконвіку несе до нас світло далеких зірок, часто-густо уже згаслих, але вічно сяючих світлом правди, світлом істини. Адже головне полягає в тому, що ці зірки, нині згаслі, були, жили, сяяли для поколінь, які вже пішли од нас в той примарний незнаний світ, з якого ще ніхто не повертався. І лише людська пам'ять міцно тримає в теплих долонях згадку про них і простягає її, ту згадку, нам з вами. І хай будуть благословенні ті люди, які шукають, працюють в архівах і дарують нам відомості про події, імена людей, дати і місця їх загибелі, що знаходить відображення у наукових працях, спогадах, прозових творах, у віршах та поемах.

Була в житті нашої країни така страшна пора, коли кривава коса сталінщини скосила пишний квітучий лан української культури. Під цією косою падали поети, письменники, науковці, художники, актори, економісти, природознавці - всі ті, хто за перше десятиліття радянської влади показав усьому світу, на що здатна вільна українська нація, яких висот може досягти талановита людина, яка живе, творить і працює у вільному світі. Була б нормальна держава - мала б створити для таких людей гарні умови для життя і творчості, допомагати на життєвому шляху, всіляко підтримувати... Але цьому не дано було статися.

Кривавий тоталітарний режим, який нищив усе світле і талановите, навіть небо України перетворив на цвинтар замучених українських творців;

Подивися, мій друже, на небо, на небо Вкраїни,
На Чумацький, усіяний золотом, зоряний шлях -
Ти побачиш провалля, обвуглені, чорні руїни
На священних, дарованих Богом небесних полях.

Так писав у своєму вірші «Розстріляні зорі» поет Олександр Птащенко. І суголосно йому розповідає про цю жахливу епоху поет Вадим Крищенко  у вірші «Забуті імена»;

Відкриваю для себе
Нові імена,
І глибинні думки,
І душевні висоти

Скільки років ховала
Їх правда страшна,
Що хотіла наш дух,
Нашу суть побороти.

Скільки їх, що приходять
З далекої тьми, -
Хоче серце усіх
Поіменно назвати.

І на волях своїх
Знову пишемо ми
Імена, імена...
І вкорочені дати.

Сьогодні ми згадуємо ще одне славне ім'я - ім'я українського історика, архівознавця, фахівця бібліотечної справи, видобуте з руїн забуття - Віктора Олександровича Барвінського (9.11.1885-1940). 

Віктор Олександрович Барвінський
Фото з сайта Бібліотечна енциклопедія Харківщини

Все своє життя присвятив він творчому вивченню історії рідної України, роботі в архівах по дослідженню кроків історії української державності, а також улюбленій роботі з книгами. Крок за кроком, посада за посадою, творча робота, дослідження, пошуки - так пройшли 29 років, насичених науковими дослідами, серйозними науковими працями, безліччю нарисів і статей в записках наукових товариств, у вісниках наукових закладів, у журналах,  бібліотечних збірниках і зарубіжних виданнях.

Влітку 1937 року вченого було заарештовано, а 26 серпня 1937 року за сфальсифікованим обвинуваченням у контрреволюційній діяльності засуджено особливою трійкою НКВС по Харківській області до 10 років ув'язнення, які учений мав відбувати у Тайшетському виправно-трудовому таборі ГУЛАГУ. У лютому 1940 року почався перегляд його справи, оскільки були зроблені висновки, що доказів недостатньо. Справу пропонувалося припинити, а засудженого звільнити. Однак з'ясувалося, що він уже помер, а де і як його було поховано, ніхто не знає. 30 грудня 1940 року справу було закрито через смерть ученого.

Важко уявити, які умови життя були в цьому таборі, де відбував покарання В.О. Барвінський. Для будівництва Байкало-Амурської магістралі в цей район почали надсилати в'язнів таборів ГУЛАГУ звідусіль. Їх силами прокладалася тут залізна дорога, будувалися бараки, будинки. В'язнів використовували для лісозаготівлі, у сільському господарстві, вони обслуговували транспортні шляхи тощо. Сюди щораз більше завозили хворих людей та інвалідів. Норми виробітку зростали, а умови життя гіршали. Житла не вистачало, люди мучилися від хвороб, вошей та голоду, були виснажені каторжними роботами, страждали від побиття наглядачами чи ув'язненими. Опухлі від голоду, вони їли траву й здохлу рибу, якщо щастило її знайти. Три роки мучився в цьому таборі Віктор Олександрович Барвінський. І слід по ньому пропав:

На Соловках, в мерзлоті Колими,
Там, де широти північні,
Сни додивляють в заковах пітьми
Наші небіжчики вічні.

Відзначаючи 140-ву річницю від дня народження вченого, ми згадуємо його життєвий шлях, сповнений не тільки любові до України, але й вічного творчого горіння і бажання дослідити славну історію своєї країни.

Віктор Олександрович Барвінський народився 9 листопада 1885 року в селі Базаліївка, Вовчанського повіту, Харківської губернії, нині Чугуївського району, Харківської області, в сім'ї вчителів. 1904 року він закінчив Харківську гімназію №2 і того ж року вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. 1908 року Барвінський написав студентську дипломну роботу «Селяни в Лівобережній Україні XVII-XVIII віків», яку було відзначено золотою медаллю і надруковано пізніше в «Записках Харківського імператорського університету».

В часи написання роботи доля звела Барвінського з професором Дмитром Івановичем Багалієм, який був його керівником. З цією людиною Барвінського пов'язували теплі дружні стосунки і багаторічна праця в установах, очолюваних цим ученим. Все життя Барвінський говорив, що він є учнем Багалія.

В 1909 році, після закінчення університету, його залишили стипендіатом на кафедрі російської  історії для підготовки до професорського звання. Барвінський продовжував займатися науковою обробкою архівних матеріалів з питання охорони пам'ятників старовини в Гетьманщині, а також з фінансового управління в Малоросії. Одночасно він викладав історію в середніх освітніх закладах Харкова. А головне - став широко відомим як історик та архівіст: досліджував історію Лівобережної України, займав провідні посади в науково-дослідних установах та архівних закладах України.

У ці роки в його житті з'являється ще одна важлива постать - друг, помічник, наставник Дмитро Петрович Міллер. Обидва вони були членами Історико-філологічного товариства при Харківському університеті; обидва займалися історико-архівними розвідками; обидва в різні роки працювали в бібліотеці університету. Саме стаття Барвінського пам'яті Д.П. Міллера (одна з багатьох інших) увійшла до бібліографічного посібника «Бібліотечна справа Харківщини до 1917 року». У цьому некролозі Віктор Олександрович називає Міллера своїм другом і наставником. Він висловлює свій сум з приводу завчасно померлого друга, який був досить відомим дослідником української історії XVIII століття, і пише про те, що «свої роботи він присвятив історії України, яку так палко любив; хоча вони і не написані українською мовою, одначе відомі всякому культурному українцю». Тут відчувається і особистий жаль Барвінського: він теж писав свої роботи в основному російською мовою.

Своєму вчителеві Барвінський наслідує у трьох іпостасях. В «Анкетному листку наукового співробітника», який вчений заповнював у 1927 році, у графі «Професія та спеціальність» він написав: історик, архівіст, бібліотечна справа.

Де б не працював Барвінський, його історичні дослідження, архівні знахідки, його лекції викликали захоплення і високу оцінку. Так, науковець В.Ю. Данилевич, який викладав у Харкові, у листі до Барвінського писав: «Мені у вищому ступені жаль, що Ви покинули Харків і я не маю можливості порадитись з Вами. А я у більшості випадків вважав себе Вам зобов'язаним, не кажучи вже про Ваші лекції, в яких Ви один в нашому університеті проводили ідеї економічного монізму і, що особливо цінно, - це розуміння історичного процесу логічно витікало у Вас із аналізу витоків. Ви були для мене викладачем перших уроків читання документів по Чугуєвському перепису, що мені дуже допомогло». І дійсно, в публікаціях В.О. Барвінського, як і в публікаціях В.Ю. Данилевича, в кожній роботі спочатку йде невелика вступна частина, а потім - найголовніше  для документаліста: публікація певного документу.

Робота в архівах Товариства Харківського університету, де зберігався основний пласт джерел з історії Гетьманщини, сприяла великій кількості публікацій вченого, розкиданих по різноманітних виданнях 1907-1917 років: «Збірник Харківського історико-філологічного товариства»; «Журнал Міністерства народної освіти»; «Праці Полтавської вченої комісії», де дослідник у 1912 році надрукував дані генерального слідства про маєтності Миргородського полку 1729-1730 рр.; «Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка»; «Україна»; «Південний край» тощо. Він написав чимало книг та статей історико-етнографічного та історіографічного характеру, зокрема: «Нариси з історії суспільного побуту Старої Малоросії» (1907), «До історії закріпощення селянства в Лівобічній Україні» (1908), «Селяни в Лівобічній Україні в XVII-XVIII віках» (1909), «З історії козацтва Лівобічної України» (1910), «Історичний нарис Харківської губернії». І хоча роботі в архівах  Барвінський приділяв багато часу і уваги, його не можна назвати науковцем-архівістом, зацікавленим лише в дрібних причинкових студіях Це було б великою помилкою, бо В.О. Барвінській перший з харківських істориків сприйняв схему української історії, висунуту М.С. Грушевським. В одній із своїх публікацій 1910 року, нарікаючи на нерозробленість історії Гетьманщини, Барвінський писав: «Відома схема «загальноросійської» історії, за якою історія українського народу як самостійного цілого, гідного окремого дослідження і вивчення, починається лише з XV століття, зіграла свою негативну роль в цьому відношенні. Схема ця, треба зазначити, в науковому відношенні зовсім не має сенсу і доживає останні дні... Дивись блискучу критику її в статті М.С. Грушевського «Звичайна схема «російської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства». Таким чином, ми кладемо лише невеликий камінь в майбутню струнку будову української історії!» - оптимістично заявляє Барвінській в цій статті.

Слід зазначити, що він був одним з творців нової термінології, подекуди замінюючи назви «Малоросія» чи «Гетьманщина» на «Лівобережну Україну», - словотвір, який пізніше добре прижився в радянській історіографії. Справжніми зразками наукової творчості є історіографічні праці Барвінського. Вони присвячені діяльності близьких йому людей: Д. Багалія, С. Іванова, Д. Міллера.

Після подій 1917 року Барвінський викладав історію України в Харківському інституті народної освіти, а у 1922 році він став дійсним членом Науково-дослідчої кафедри історії української культури, впродовж 1922-1926 років керуючи її історичною секцією. Про діяльність цієї секції і визначну роль Барвінського в ній можна дізнатись у книзі О.М. Богдашиної «Діяльність Харківської науково-дослідчої кафедри історії української культури ім. академіка Д.І. Багалія (1921-1934 рік)» надрукованій в Харкові у 1995 році. З 1926 року В.О. Барвінський був членом академічної комісії для виучування західно-руського та українського права Всеукраїнської академії наук, а також співробітником Українського інституту матеріальної культури (до 1932 року). Сферою наукових зацікавлень Барвінського залишилась організація управління, фінансової справи та господарства Гетьманщини XVIII століття.

Основною ж роботою, якій науковець присвятив значну частину свого життя, стала організація архівної справи у Харкові. В першій половині 1920-х років він займав ряд низькооплачуваних посад в архівних установах. Науковець стояв біля витоків часописів «Архівна справа» (був членом його редколегії) та «Радянський архів», у яких часто друкувався з питань дослідження архівознавства та історії архівних установ. 1929 року він став завідувачем Центрального архіву давніх актів України, де незабаром перейшов на посаду старшого наукового співробітника архіву.

Як історик-архівіст В.О. Барвінський продовжував займатися вивченням історії селянства і козацтва Лівобережної України XVII-XVIII століть. Написав  нариси «Дмитро Іванович Багалій як історик Слобідської України», «Всеукраїнський центральний архів стародавніх актів у Харкові: історія та короткий огляд фондів», підручник «Архівознавство» та багато інших.

Крім всепоглинаючої любові до вивчення історії України і архівознавчої справи, яка давала йому можливість прискіпливо цю історію вивчати і відкривати перед людьми величний світ української давнини, у В.О. Барвінського була ще одна любов, без якої не могли б існувати обидві перші: це любов до її  величності Книги. І цій любові віддавав він увагу, сили, дні і ночі. Він працював  помічником бібліотекаря Фундаментальної бібліотеки Харківського університету, пізніше - старшим помічником бібліотекаря Центральної науково-навчальної бібліотеки (згодом - Центральна наукова бібліотека Харківського університету). Тісна дружба з помічником бібліотекаря, істориком, архівістом Дмитром Петровичем Міллером робила цю роботу ще більш цікавою і бажаною. І хоча з точки зору історії бібліотечної справи діяльність Барвінського ще не розглядалася, дослідники його біографії по крихті збирали спогади сучасників, друзів і співробітників Барвінського про його життя, роки роботи в бібліотеці (1915-1918, 1922-1929), намагаючись висвітлити в біографії вченого ці дуже важливі роки.

У 1913 році, після смерті Д.П. Міллера, постало питання щодо заміщення посади помічника бібліотекаря, які з самого початку існування бібліотеки вибиралися з ад'юнктів та магістрів (молодші вчені посади, помічники професора) університету. На початку ХХ століття Костянтин Іванович Рубинський, фундатор українського бібліотекознавства, керівник бібліотеки Харківського університету (1900-1924) поставив питання про необхідність для цієї посади знання іноземних мов, і не просто поверхового знання, у межах розмовної мови, а гарного, глибокого знання нових мов.

Магістр В.О. Барвінський своїми рідними мовами в «Анкетному листку» назвав українську та російську мови. Крім того, він умів читати польською, французькою і німецькою мовами. У 1915 році він обійняв посаду помічника бібліотекаря і працював на ній до 1918 року включно.

Учений брав діяльну участь у найважливіших процесах роботи бібліотеки: у налагодженні книгообміну із закордонними бібліотеками та іншими бібліотеками Російської імперії; організації нового алфавітного каталогу; укладанні каталогу дублетних примірників для їх подальшої передачі до студентського відділу бібліотеки та до кабінетів, а з початку Першої світової війни -  до лазаретів та шпиталів.

З 1917 року, як зазначив в «Анкетному листку» В. Барвінський, він служив в архівних установах та в ІНО. В 1919 році історико-філологічним факультетом та Радою університету його було обрано приват-доцентом Харківського університету. На факультеті він читав курс історії України. Водночас у 1919 році вчений був призначений керівником архівно-бібліотечної секції Всеукраїнського  комітету охорони пам'яток мистецтва. Коли в 1920 році університет був перетворений на Академію теоретичних знань, а в 1921 році - на Харківський інститут народної освіти імені О.О. Потебні (ХІНО), Барвінський продовжував працювати на посадах приват-доцента, а згодом – професора (до 1924 року). Барвінський викладав студентам соціально-історичної секції факультету професійної освіти такі курси: історія України, історія господарства та побуту України, історія соціальних  рухів.

У 1921-1922 роках Барвінський брав  активну участь у роботі Харківського губернського комітету охорони пам'ятників мистецтва та старовини, був членом архівної секції, яку очолював Д. Багалій. Дослідниця О.М. Богдашина пише: «Спільна робота в Харківському губкомписі не тільки більше здружила Д.І. Багалія , М.Ф Сумцова, В.О. Барвінскього, В.І. Веретеннікова, О.Г. Водолажченка та Є.М. Іванова, але й допомогла виробити багато в чому єдині погляди на принципи архівного будівництва, поклала фундамент для створення централізованої системи архівів на Україні».

День за денем, рік за роком Віктор Олександрович постійно і плідно працював на терені української культури. З 1921 по 1925 роки він завідував відділом архівознавства архівної секції Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва та старовини і Центрального архівного управління (ЦАУ УРСР), а з 1924 по 1927 роки очолював відділ краєзнавства ЦАУ. Був також завідувачем відділу історії Лівобережної України Харківського центрального історичного архіву.

Як дійсний член Харківської науково-дослідчої кафедри історії української культури імені академіка Д. Багалія Барвінський у 1923-1926 роках керував історичною секцією кафедри, де працював до 1934 року.

Науково-дослідна кафедра історії української культури Харківського інституту народної освіти
Сидять (зліва направо): Наталія Мірза-Авак’янц, Ольга Водолажченко, Віктор Барвінський, Дмитро Багалій, Василь Веретенников, Олексій Вєтухів, Ольга Багалій-Татаринова. Стоять: Надія Суровцова, Андрій Ковалівський, Севастьянов, Антон Козаченко, О.Назарець, Микола Горбань, М.Тихонов. 1927 рік
Фото з сайта «Український інтерес»

Вдночас, за сумісництвом, у 1922-1929 роках він працював старшим помічником бібліотекаря Центральної науково-навчальної бібліотеки.

Після ліквідації університетів у 1920-1933 роках колишня бібліотека університету стала підпорядковуватися науковому комітету Головного управління професіональної освіти Наркомпросу. На той час вона стала загальнодоступною, публічною, хоча більшість читачів бібліотеки складали науковці, викладачі і студенти. Незважаючи на ці зміни, В. Барвінський брав активну участь в усіх найскладніших бібліотечних процесах: виконував складні каталогізаційні операції; вів облік та контроль періодики та складних (серійних) видань; вів інвентар та ревізійні описи; контролював здавання книжок до оправи. 

Зайнятість ученого дивувала всіх своєю надмірністю. Крім перерахованих вище процесів, Барвінський поповнював та редагував систематичний та алфавітний каталоги; реєстрував стародруки та журнали; вів консультативно-бібліографічну роботу; чергував біля каталогів тощо.

У 1922-1927 роках були видані три каталоги наукової періодики, яку отримували бібліотеки міста. Серед кваліфікованих працівників бібліотеки, які виконували цю роботу, чільне місце належало Барвінському.

Незважаючи на нестачу штатів, ЦНУБ вела велику роботу з питань довідково-інформаційного забезпечення урядових, державних та наукових установ Харкова.

З 1929 року учений вже не міг поєднувати викладацьку та архівознавчу роботу.

Науково-дослідна катедра історії України під керівництвом Д.Багалія
Віктор Олександрович Барвінський (27)
Фото з сайта «Український інтерес»

На початку 1930-х років в умовах політизації радянського суспільства архівознавчі досягнення старих кадрів архівістів зазнали огульної критики. На II Всеукраїнському з'їзді архівних працівників (1931 р.) було засуджено архівну роботу низки вчених, у тому числі В.О. Барвінського, які, начебто, прикриваючись так званим «об'єктивним документалізмом», просувають у формі публікації історичних документів буржуазну історичну концепцію. Уже в листі до Д.І. Багалія від 4 серпня 1934 року Барвінський пише про розгромні виступи щодо десятого тому збірника кафедри історії української культури: «що  в кафедрі було принизливе для молодих істориків оточення..., що кафедра готувала потенційних  шкідників».

В.О. Барвінський, у числі інших співробітників, був знятий зі своєї посади члена кафедри. Після відновлення у 1933 році Харківського університету вчений був прийнятий на роботу позаштатним професором, але працював недовго. Влітку 1937 року його було заарештовано і 26 серпня засуджено за сфальшованим обвинуваченням у контрреволюційній діяльності.

140 років від дня народження В.О. Барвінського... Ще далеко не всі його роботи, присвячені дослідженню історії України, знайдені. Не знайдено й багато статей в періодичних виданнях, бо всі ті наукові записки, вісники, журнали переживали разом з нашою країною не один десяток важких років і багато з них були знищені. Не укладена іще й досить повна бібліографія життєвого й творчого шляху науковця... Так хочеться, щоб біля Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна стояв пам'ятник Віктору Олександровичу Барвінському у повний зріст і щоб він тримав у руках найдорожчу у житті річ - книгу із золотом витисненими словами: «Історія України». 

Вибрана бібліографія