Ні, не буває смерті у Поетів

140 років від дня народження Володимира Юхимовича Свідзинського, великого українського поета з плеяди діячів Розстріляного Відродження

1941 рік, чорний рік української історії. В житті поета Володимира Свідзинського все складається нелегко. Бідування в часи Голодомору; дамоклів меч репресій; смерть дружини, яку безмежно любив... Наприкінці вересня 1941 року поета зарештували за обвинуваченням в антирадянській агітації...

З наближенням німецької армії Свідзинського разом з іншими в'язнями, переважно діячами культури, погнали пішим етапом. У зимовій дорозі, загнавши людей у клуню села Непокритого (Харківська обл.), енкавеесеівці спалили живцем всіх людей. Деяких з них, обгорілих, знетямлених, ледь-ледь живих селяни перенесли до своїх хат, щоб надати хоч якусь допомогу. Але майже всі померли, не вижили... Свідзинського серед них не було... І слід по ньому пропав на довгі роки. Було йому всього п'ятдесят шість років.

Відомий український літературознавець Григорій Дем'янович Зленко,  який все своє життя присвятив аналізу творчості українських письменників і поетів, написав про трагічну загибель поета вірш "Володимир Свідзинський: останній спалах":

Як свічка, враз він потягнувся в небо,
Він став вогнем - вузький багровий плат.
О Господи, яка у тім потреба
Його отак до себе забирать?

А паліїв підпила чорна рать
Довкруг тупцює - свято править гейби
Душа повільно витіка крізь ребра:
Йому так страшно й легко помирать.

Палахкотить сільська старезна церква...
Вже Україна ув очах померкла,
І безвісти відкрилась далечінь 

Уже він не людина - тільки тінь.
Утішно так ширяти в вільнім леті.
Ні, не буває смерті у поетів...

Так, смерті у поетів не буває і ніколи не буде. Ось пройшло вже 140 років від дня народження поета Володимира Свідзинского, а ми пам'ятаємо і шануємо його так, ніби він жива, рідна нам людина, яка все своє життя присвятила рідній землі і лишила на ній поетичний слід, який нікому і  ніколи не стерти. Він – приклад «відсутності» за життя, і «повернення» у новому столітті, без жодних архівних документів, достовірних свідчень та, навіть, точного місця загибелі.

Поет народився в селі Маянів (Вінниччина) 8 жовтня 1885 року. Навчався у Подільській духовній гімназії, бо народився в родині священника. Потім закінчив і Подільську духовну семінарію, там написав у 1912 році свій перший вірш "Давно, давно тебе я жду", який побачив світ у журналі «Українська хата».

Свідзінський у родинному колі. Ця сімейна фотографія зроблена в Кам’янці. Приблизно 1913 року.
Фото з сайта газети «Подолянин» .

Здавалося б, що сама доля рокувала йому шлях у духовенство, але він вибрав іншу дорогу: обрав для навчання Київський комерційний інститут, який і закінчив у 1913 році. В наступні роки поет переїхав до Житомира. Працював економістом у Вінниці, Львові, Кам'янці-Подільському, аж поки його не мобілізували до армії. Служив при штабі 7-ї армії, яка воювала у Галичині і Поділлі. Коли відгриміли залпи Першої світової війни, В. Свiдзінський працював редактором видавничого вiддiлу народної управи в Кам’янцi-Подiльському. У цьому мiстi поет одружився з народною вчителькою Зiнаїдою Сулковською. У 1921 р. у них народилася донька Мирослава.

Свідзинський з донькою

Був вільним слухачем історико-філологічного факультету Кам'янець-Подільського державного українського університету.  Тоді тут навчалися Юрій Липа, Людмила Старицька-Черняхівська, двоє молодших Володимирових братів. Викладали Іван Огієнко, Михайло Драй-Хмара, інші знані літератори.

1925 року оселився з сім’єю в Харкові, але на початку 1930-х років родина розпадається, невдовзі колишня дружина Зінаїда померла від тифу. Поет лишається на самоті з маленькою Мирославою.

Працюючи редактором у різних часописах та видавництвах, зарекомендував себе як бездоганний перекладач: зі старогрецької («Роботи і дні» Гесіода, комедії Арістофана), з французької, італійської, польської мов. Здійснив поетичний переклад «Слова про похід Ігорів», який і досі вважається неперевершеним. Протягом пя'ти років виходять у світ дві його поетичні збірки: «Ліричні поезії» (1922) та «Вересень» (1927). У сорокові роки вийшла третя збірка віршів Свідзинського. Після цього майже тридцять років про поета ніхто не чув...

Він писав багато віршів, але майже не друкував їх, тому й не був помічений суспільством. ВУкожному віші поет відкривав свою ніжну і тонку душу, але знали і любили його творчість лише його друзі і знайомі, які любили природу в усіх її проявах. Більш за все любив Свідзинський бути наодинці з природою. Він до болю любив рідне Поділля, яке свого часу велика Леся Українка назвала «красою України». Все довкола себе: небо, воду, рослини, тварин, кожний подих живої природи - він відчував як биття свого серця. Поет Роман Романюк, який написав вірш «Свідзинський», присвячений поетові, зумів відчути тонку і ніжну душу поета і написати вірш ніби від його імені, але про його потаємні бажання навіки злитися з красою природи:

I

А я ж так небагато прошу:
тільки злитись із вечора шумом,
розчинитись з усім у змаганні,
у м'якості смерку.
Стихну. Зникну. Ввіллюсь у росу,
у тремтливе чекання часу
неуникного сходу -
легке сонцесяйне безсмертя.

II

А я ж так небагато прошу:
заховатись за спиною шуму,
тихо вийти із кола всіх згуків і звуків,
кола шумів і шелестів,
мов з ріки, тільки вийти б зі звуку,
попід небом розкинувшись лукою,
упиватись поривністю  росту гори
чи незрушністю квіту.
Світе радості! Світе хороший!
Ну, невже так багато я прошу!
Світла легка краса,
о мінкі небеса, упустіть мене в неї!

Все літературне середовище, яке знало і цінувало світову і українську поезію, не тільки захоплювалося  красою віршів Свідзинського, але й цінувало його як вишуканого поета, людину з бездоганним естетичним смаком. Достатньо назвати імена Павла Тичини і Майка Йогансена, які приносили йому свої нові вірші, щоб почути його думку про них.

Поетеса Наталка Нікуліна присвятила поетові маленький вірш, всього в чотири рядочки, але в ньому весь Свідзинський:

Читаю Свідзинського.
Шию блакитним і жовтим.
Душа його – тихо-замріяна,
Їй кольори ці до лиця.

Так, в цій тихо-замріяній душі до лиця були всі кольори рідної землі – від золотого зерна на полі до сяючих зір в небі. Через усі випробування і страждання  він проніс заповіт Морського короля, який з'явився йому, коли поет на заході сонця сидів з вудкою на березі річки: дати людям сонце, щоб освітити їхні душі та їхні оселі і зігріти гарячим полум'ям сонячних промінів  людське життя.

Поетові дорога думка про світ природи як про одну із основних категорій життя, в якій людина здійснює себе як особистість. Природа у його творах не виступає звичайним фоном для рефлексій ліричного героя: вона наповнена широким смислом, стає еквівалентом духовного світу людини, змістом життя, стає реальністю буття героя. Василь Стус відзначив: «Людина у Свідзинського — це не вінець природи. Людина і природа в нього рядопокладені... Людина Свідзинського стоїть водноряд із деревами, горами, світанками, водами».

Якою ж була ця людина? За спогадами сучасників, мав худорляву невисоку постать, інтелігентні риси обличчя, постійну лагідну посмішку. Він дивував своєю скромністю і притишеним голосом. Глибокі розумні очі ніби заглядали в самісіньку душу кожної людини. Мав прекрасне серце, щире і добре, незвичайно багатий духовний світ, неперевершену ерудицію. Дуже багато читав, знав п'ять іноземних мов. Цікавився історією Греції, Сходу. Був, як пчілка, працьовитий, весь час щось читав або писав. Але що б він не любив, чим би не цікавився - над усе була любов до рідної України, до прекрасної землі Поділля, сином якої він був.

Таким було його життя:

Блукаю вдень то в луках, то в гаю,
Як дерево, вдихаю запах літа.
На падалі джерельну воду пью,
А на межі схиляю колос жита.

І так живу, як придолинний  цвіт.
Без розмислу, без дум  в неспокою.
Та що по тім? Ніч владною рукою
Мій осяний переміняє світ.

Тоді іду блукати в інші луки,
Там холодом півнчної роси
Торкаються мене невідні руки
Із темряви, з Великої розлуки
Звучать давно безмовні голоси.

Природа була і любов'ю, і прихистком, і розрадою, і до болю рідною істотою, яка хвилювала серце поета:

Та я хотів би уявити,
Серед своїх останніх мрій,
Що ти довіку будеш жити,
О буйний вітре степовий.

Твоє не стихне трембитання;
Ти в мороку серед руїн,
Луною давнього змагання
Все повторятимеш один.

Слова поетів прозорливих,
Уболівальників земних,
Благання їх пісень журливих,
І скарги, і прокльони їх.

Вітер для Свідзинського був братом, осінь - улюбленою подругою. Не можна без сердечного болю читати кілька слів вірша про осінь:

Листок на холод скаржиться листку,
І паморозь лягає на піску,
О Осінь, мрії журної любов! 

Але більш за все любив він воду і вогонь – ці дві стихії полонили душу поета і подарували читачеві хрестоматійний вірш:

В руці ледь-ледь колишеться удильно,
Гарячий вітер в бересті шумить;
На глибині проходить риба звільна,
Латаття спить, як пам'ять серця спить. 

І сонний блиск ласкавої блакиті
Під хмарами ясніє в глибині,
І чашечки латаття піврозкриті
Про дива дня розказують мені.

І я боюсь, що встану  і піду,
Плескатий лист руками розведу,
І в глибину спокусливу порину,
І, покіль віку, тих, без упину,
Все буду занурятися туди,
Де хмари стали в безмірі води.

Починаючи з ранніх віршів поета, то тут, то там ми бачимо, чуємо, відчуваємо вогняний спалах як передвістя біди. І хто скаже, що це не передчуття поетової загибелі?

Чорним вихором - ночі,
Світлою бурею - дні.
Бачу я, бачу сам,
Що палаю в огні.

Небо горить, і земля,
І сонце, і всі світи.
- О вогню, вогню великий
Де ж коріння твоє знайти.

О вогню, вогню таємний,
Навіщо гориш?
Нащо моє серце
вдень і вночі томиш?

Чорним вихором, ночі,
Світлою бурею - дні,
Бачу я, бачу сам,
Що зникаю в огні.

Ніби передчуваючи трагічний кінець свого життя, Свідзинський написав майже пророчий вірш:

В полум'ї був спервовіку
І в полум'я знову вернуся.
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонечні вихорі в пасма блискучі
Спалене тіло моє...

У творчому доробку Свідзинського є жанр елегії, пісні, балади, сонета, є зразки пейзажної лірики, наповнені натурфілософськими міркуваннями ліричного героя. Перед читачем постає цікавий митець, який синтезував античну прозорість, гармонію із модерним європейським мисленням, з типовим для української поезії ліризмом, сполученого з картинною пластичністю та епічною казковістю. Лірика Володимира Свідзинського доповнює складну картину української поезії першої половини ХХ ст. Поет збагатив її класичною ясністю стилю, гармонійною взаємозалежністю ліричного героя і природи, філософською глибиною й розважливістю. Його образи й поетика, виткані на основі народного й національний ґрунту, продовжують тяглу лінію української поезії доби бароко та модернізму.

Юрій Лавриненко, літописець Розстріляного Відродження писав про те, що мало хто з сучасників Свідзинського, маючи таке інтенсивне внутрішнє творче життя, так мало друкувався: "Творчість поета являла собою першорозрядну світлу духовну силу молодого відродження, що формувало себе в умовах тяжкої самооборони від російського комуністичного тоталітаризму. Свідзинський усією своєю творчістю брав участь у битві за право вільного духовного зв'язку з Європою за право належити світові, а не Росії".

1961 року збірку вибраних поезій В. Свідзинського в канадському місті Едмонтоні опублікував Яр Славутич. Збірку «Медобір» (вірші, написані у 1927-1936 роках.) діаспорні митці видали в Німеччині (Мюнхен, 1975).

Проте в Україну поет своїми творами повернувся ще не скоро: тільки 1986 року було здійснено видання вибраного «Поезії», восени 2004 року опубліковано «Твори» у двох томах, куди ввійшли вірші, а також переклади, листи і статті.

Вибрана бібліографія

Ганна Єфімова,
довідково-інформаційний відділ