«До 130-річчя від дня народження Юліана Шпола (справжні ім'я та прізвище — Михайло Омелянович Яловий) (1895-1937), письменника, драматурга, публіциста, літературного критика, представника “Розстріляного Відродження”»

5 червня 2025 року виповнюється 130 років від дня народження Михайла Омеляновича Ялового (псевдонім Юліан Шпола) — письменника, драматурга, публіциста, літературного критика. Його ім'я, як і імена інших представників знищеної української культурної еліти, увійшло до трагічного списку діячів Розстріляного Відродження.

Михайло Омелянович Яловий (псевдонім Юліан Шпола, 5 червня 1895 – 3 листопада 1937)

Михайло Яловий увійшов у літературу доби Українського Ренесансу під псевдонімом Юліан Шпол (також М. Я., Мих. Кр-ий, Михайло Красний). Видатний організатор літературного життя в Україні 1920-х років, перший президент ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Член КП(б)У з 1920 року. Він був одним із однодумців і найкращих друзів Миколи Хвильового, написав три чудові книги: збірку футуристичних віршів «Верхи», роман «Золоті лисенята» та комедію «Катіна любов, або Будівельна пропаганда» (твори потрапили під заборону). Михайло Яловий насамперед був громадським діячем, дбайливим, щирим товаришем, а вже опісля – митцем. У 1933 році Ялового було репресовано; офіційно його реабілітували 19 червня 1957 року, скасувавши вирок «за відсутності складу злочину».

Яловий Михайло Омелянович народився 5 червня 1895 року в селі Дар–Надежда, на Полтавщині, у сім'ї волосного писаря. Середню освіту Михайло Яловий здобув у Миргородській гімназії. І хоча до революційного руху він приєднався дещо пізніше, уже на гімназійних лавах разом із групою своїх товаришів хлопець читав заборонені книжки і матеріали. У 1916 році Яловий вступив до Київського університету святого Володимира на медичний факультет. Проте університетського курсу так і не закінчив, з головою поринувши у вир революційних подій. Після Лютневої революції повернувся в рідні краї, проводив агітацію серед селян, був обраний головою Костянтиноградського революційного комітету, під час Гетьманату сидів у полтавській в'язниці. За дорученням боротьбистів (УКП(б) – українська партія соціалістичного, згодом комуністичного спрямування) у роки громадянської війни вів підпільну роботу в Одесі, на Херсонщині, в Галичині. Після встановлення радянської влади разом із Василем Блакитним видавав газету «Боротьба».

Свою літературну діяльність Михайло Яловий розпочав у 1918 році, під псевдонімом Михайло Красний. Сповнений віри в революційні ідеали, через масову періодику агітував за них і своїх читачів. Популярною була його агітаційна казка «Треба розжувати», що друкувалася в «Селянській бідноті» (1920) і тоді ж вийшла окремим виданням. Окремими виданнями вийшли друком збірка поезій «Верхи» (1923), роман «Золоті лисенята» (1929), широкого резонансу роман не набрав, залишився непомічений критикою. Пробував письменник виявити себе і в гумористично-іронічній прозі та драматургії – комедія «Катіна любов, або Будівельна пропаганда» (1928), оповідання «Голомозий гевал» (1927) та «Веселий швець Сябро» (1930). Поетичний дебют Юліана Шпола відбувся в 1921 році на сторінках альманаху «Жовтень» – «збірника, присвяченого роковинам великої пролетарської революції». Згодом публікує свої поетичні та прозові твори в часописах «Шляхи мистецтва», «Всесвіт», «Червоний шлях», «Життя і революція», «Знання», «Робітничий журнал», в альманахах «Семафор у майбутнє. Апарат панфутуристів», «Жовтневий збірник панфутуристів», «Літературний ярмарок», газетах «Комсомолець України», «Вісті ВУЦВК», «Робітнича Газета Пролетар» та ін. Художнім об'єктом Ялового залишалися романтика, віра у високі ідеали революції, у їх неодмінне звершення на рідній землі. Його називали «революційним романтиком» та експериментатором.

Журнал «ВАПЛІТЕ»

Члени ВАПЛІТЕ. 1926 рік.

З 1919 року обіймав посаду редактора газети «Селянська біднота», де працював разом із Михайлем Семенком та Іваном Майстренком. Деякий час працював у газеті «Вісті» Київського губревкому, був представником українського уряду в Москві, відповідальним секретарем журналу «Червоний шлях», редактором журналу «ВАПЛІТЕ», членом редколегії «Журналу для всіх», директором видавництва ЛІМ («Література і Мистецтво»). Брав активну участь у створенні літературної організації «Комункульт». 1921 року Михайло Яловий разом із поетом Михайлем Васильовичем Семенком (основоположник українського футуризму) та Василем Івановичем Алешком (Олешко, відомий під псевдонімами Іван Підкова, В. Чучма, В. Гречаний – український поет, прозаїк, драматург, журналіст) започатковує «Ударну групу поетів-футуристів» у Харкові. Член літературної організації «АСПАНФУТ» (Асоціація панфутуристів). Невдовзі підписує програмну редакційну статтю футуристів у альманасі «Семафор у майбутнє» (1922). Через рік з'являється перша і остання його збірка «Верхи» (1923), яку він супроводив коротким переднім словом – ante scriptum на противагу традиційному post scriptum: «Автор мав нещастя жити, як усі: од колиски аж до 20 з гаком літ. Бовтався в настроях. Низав їх на віршований спис. Нанизане, потасувавши, видає». На початку 1925 року з футуристичного «Комункульту», письменник переходить до «Гарту», який об'єднав чи не найбільше число талановитих українських письменників.

1922 року було створено ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), яке об’єднало в одну галузь виробництво та прокат фільмів, кіноосвіту, а також пресу, що писала про кіно в Україні та Криму. ВУФКУ працювало автономно від Москви. Михайло Яловий, як і багато інших українських письменників та митців, долучився до роботи у кінематографі. 1927 року на кінофабриці ВУФКУ в Одесі розпочалася робота над повнометражним художнім фільмом «Василина» за твором І. Нечуя-Левицького, сценарій до нього написав Михайло Яловий. Картину знімав учень Леся Курбаса, молодий талановитий режисер Фавст Лопатинський, художник-постановник фільму – архітектор і художник-модерніст Василь Кричевський. Прем’єра «Василини» (інша назва «Бурлачка») відбулася 3 квітня 1928 року. Московські видання відгукнулися на вихід стрічки не надто схвальними рецензіями.

Після 1923 року Яловий майже цілком відійшов від поетичної творчості, присвятивши себе організаційній роботі та публіцистиці. Саме в період із 1923 по 1926 рік з’являється більшість його публіцистичних праць, серед них статті «Михайль Семенко», «Перші хоробрі» та інші. З 1929 року Михайло Яловий обіймає посаду редактора Державного видавництва України. Яловий був дуже різнобічною людиною, працював і на перекладацькій ниві, був відомий як автор двох перекладів з німецької – поезії Йоганнеса Роберта Бехера «Берлін» та Альфреда Ліхтенштайна «Дощова ніч»; перекладу з російської роману Арона Утевського «Чорна вода», який вийшов друком у 1929 році в Юридичному видавництві НКЮ УСРР.

Будинок «Слово» – житлова шестиповерхівка у Харкові, побудована наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів. Будівля має символічну форму літери "С". Саме тут з 1933 по 1938 роки були репресовані понад 70 мешканців-літераторів.

З середини 1920-х стосунки української літератури та кінематографу із центральною владою у Москві почали ускладнюватись. Митців дореволюційного кіно, які багато зробили для становлення ВУФКУ, визнали «реакційними», а нових – звинувачували у націоналізмі. До переліку картин, у яких «уважне око» помітило націоналізм, потрапила і «Василина» Лопатинського та Ялового. Проте за ще одним сценарієм Ялового 1929 року встигли зняти стрічку «Пух і прах». У березні-квітні 1930 року у Харкові відбувся сумнозвісний судовий процес над членами Спілки визволення України (СВУ), який завершився низкою вироків і фактично розпочав хвилю репресій проти українських інтелектуалів, діячів науки та культури. В ніч з 12 на 13 травня 1933 року працівники ДПУ УРСР провели обшук та заарештували Михайла Ялового у справі «Української військової організації». Арешт друга вразив Миколу Хвильового, і 13 травня 1933 року він вчинив самогубство у харківському будинку письменників «Слово». «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації», – написав Хвильовий у своїй передсмертній записці. 31 травня 1933 року ЦКК КП(б)У виключила М.О. Ялового з партії мотивуючи це тим, що він «пробрався» в її ряди “з метою створення контрреволюційної фашистської організації, яка ставила перед собою завдання повалити Радянську владу”. Ялового обвинуватили у членстві в підпільній контрреволюційній боротьбистській організації та в тому, що він за завданням організації, «брав участь … у групуванні контрреволюційних кадрів серед літераторів...», «підготовці збройного повстання, брав активну участь у контрреволюційній повстанській роботі, особисто проводячи вербування в Красноградському районі… Вів шпигунську роботу, передаючи у польське консульство матеріали шпигунського характеру, мав доручення “підготувати замах на тов. Постишева”». Вирок судової «трійки» при колегії ДПУ УРСР від 23 червня 1933 року – 10 років виправно-трудових таборів. Спецконвоєм 11 травня 1934 року він був направлений у Сєвєрлаг ОДПУ (м. Лодєйне Поле), відбував покарання у Соловках. Судова «трійка» УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року винесла вирок – вища міра покарання через розстріл.

Так, започатковане в першій чверті XX століття, «Відродження» української культури стало «Розстріляним Відродженням».

2007 року роман «Золоті лисенята» та вибрані твори Юліана Шпола (М. Ялового) вийшли друком у видавництві «Смолоскип». 2017 року Тарас Томенко зняв документальний фільм про будинок «Слово» у Харкові, де мешкали Михайло Яловий, Микола Хвильовий, та багато інших українських письменників. Фільм «Будинок “Слово”» брав участь в офіційній конкурсній програмі 33-го Варшавського міжнародного кінофестивалю 2017 року. 9 травня 2024 року у прокат вийшов художній фільм «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» режисера Тараса Томенка про українських письменників доби Розстріляного Відродження, яких зібрали в одному будинку для роботи на радянську систему. Прем'єра фільму відбулася 2021 року на 37-му Варшавському кінофестивалі. Українська прем'єра фільму відбулася у Чернівцях 17 червня 2022 року на фестивалі Миколайчук OPEN. Стрічку Фавста Лопатинського за сценарієм Михайла Ялового «Василина» віднайшов та відновив Національний центр Олександра Довженка. Фрагмент фільму, постери та матеріали про нього увійшли до експозиції виставки «ВУФКУ. Lost & Found (Втрачене і віднайдене)», що була презентована 2019 року в Києві за підтримки Українського культурного фонду.