Відкриття виставки «Наказано не знати: українські археологи в лещатах тоталітаризму»

Чим глибинніш коріння,
Тим стійкіша трава;
Той не знає старіння,
В кого пам’ять жива. 

Борис Мозолевський

29 жовтня 2024 року в головному читальному залі Одеської національної наукової бібліотеки відбулося відкриття виставки «Наказано не знати: українські археологи в лещатах тоталітаризму».

Експозиція, створена Українським інститутом національної памʼяті, ґрунтується на матеріалах 20 українських і зарубіжних архівів, зокрема Польщі та США. Виставку присвячено археологам, які, попри жорстокі репресії та нещадну цензуру, невтомно продовжували свою наукову працю і залишили вагомий слід в історії археології. В ній розкрито долі 19 видатних археологів, які стали уособленням поколінь репресованих науковців, чиї досягнення довгий час залишалися прихованими або свідомо забутими. Усі вони працювали під гнітом тоталітарних режимів — Російської імперії, Радянського Союзу та нацистської Німеччини. Більшість із них зазнали утисків від радянської влади через непохитну наукову принциповість і вірність істині, яких вони не зрадили навіть під загрозою переслідувань. Декому ця відданість коштувала посади й можливості працювати за фахом, іншим — навіть життя. Трагічні наслідки переслідувань нерідко торкалися й їхніх родин.

Радянська тоталітарна держава першочергово інвестувала в технічні науки, важливі для зміцнення військової потужності та промисловості, тоді як гуманітарні дослідження вважала «небезпечними». Історичну науку, що допомагала українцям усвідомити власну ідентичність, тримали під суворим контролем і систематично обмежували. Особливо жорстокі заходи вживалися проти археології, зокрема щодо істориків, чиї дослідження акцентувалися на самобутності та культурній спадщині українців. Це перетворювало науку на інструмент політичної маніпуляції: археологічні відкриття та історичні дані дозволялося використовувати лише в інтересах державної ідеології, а суперечливі факти ігнорувалися або викривлялися.

Репресії 1930-х років, відомі як період «Великого терору», супроводжувалися масовими переслідуваннями науковців і викладачів, яких оголошували «ворогами народу» на основі фальшивих обвинувачень у «контрреволюційній» діяльності. У той час були знищені цілі наукові школи, а багаторічні традиції української археології та історичних досліджень зазнали краху. Переслідування проявлялися в різних формах — від звільнення й заборони на професійну діяльність до політичних судів, арештів і страт.

У 1960–1980-х роках обмеження наукової діяльності науковців здійснювалися через політичний тиск, звільнення та ізоляцію від міжнародної наукової спільноти. Держава активно втручалася у внутрішню академічну діяльність, визначаючи, хто має право працювати і що саме можна досліджувати. Науковців, діяльність яких не відповідала лінії партії, звільняли, відсторонювали від роботи, обмежували зв'язки з іноземними колегами, а також переслідували через так зване «профілактування» органами КДБ.

Репресії проти української археології заподіяли величезну шкоду для розвитку гуманітарних наук в Україні. Знищення інституцій, обмеження доступу до міжнародних наукових платформ, переслідування провідних археологів затримали розвиток української науки на десятки років.

З вітальним словом до присутніх звернулася генеральний директор ОННБ  Ірина Бірюкова: «Знищення, зневага, забуття — це технології, з якими зараз стикаємося і ми, сучасники. За моєю спиною ім'я Федора Козубовського, поруч Лариса Крушельницька. Це мої колеги, бібліотекарі, але вони й археологи. Кожен із цих людей, залюблених у свою справу, робив неймовірні речі. Уявіть собі цих людей, ті відкриття і знахідки, якими мав пишатися увесь світ. Проте світ про них не знав. Бо ці люди були знищені. Їхня доля була скалічена, їхні відкриття знецінені, про результати їхніх досліджень мало хто знав. Але, на щастя, з відновленням незалежності України ми маємо нагоду працювати з результатами цих розвідок, розповідати на весь світ про тисячолітнє коріння української історії, державності, кордонів. Завдячуємо цим людям за той натхненний пошук і робимо висновки: захищати цю історію — це теж наш обов'язок, як на фронті, на полі бою, так і на науковому полі. У наукових публікаціях потрібного говорити та підтверджувати сталість наших традицій. Сьогодні ми, продовжуючи ті традиції, які намагалися знищити Російська імперія, радянська держава і зараз Російська Федерація, маємо, що протиставити. І найважливішими з цих інструментів є пам'ять і знання.

Кожен із 5,5 мільйона документів, які зберігаються в ОННБ, — результат пошуку, дослідження, творчої думки. З початком повномасштабного вторгнення ми особливо відчули цю високу планку відповідальності. Адже не лише документами, раритетами й книжками обмежується діяльність бібліотеки. Бути місцем зустрічі з цією історією, бути місцем, в якому ми говоримо про людей, ідеї, знахідки, залишатися таким важливим місцем, попри все — це для нас важливе завдання. Ми сильніші знаннями, натхненням, мотивацією, чудовими людьми, які тут, в Україні і за кордоном, допомагають залучати допомогу. І ми розуміємо, якими б важкими й невідновними не були наші втрати, ми маємо використати те, що в нас лишається, аби воно діяло вдвічі, втричі чи вчетверо сильніше, адже правда — на нашому боці, справедливість — на нашому боці, Господь з нами, і Україна переможе».

Декан факультету історії та філософії ОНУ імені І.І. Мечникова, голова правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України В'ячеслав Кушнір у своєму виступі зазначив: «Ми, студенти 1960–1970-х років, про ці імена практично не знали, лише про деяких із них, адже вони були заборонені. Їхні наукові досягнення не відповідали ідеології того часу. Наприклад, Михайло Грушевський, автор теорії автохтонності походження українського народу, ще тоді, на початку XX століття, говорив про те, що на території України ніколи не було такого періоду, коли все місцеве населення пішло, а на його місце прийшло інше. На той час археологічних даних було недостатньо, і з Грушевським можна було не погоджуватись, дискутувати, серйозно не сприймати його ідею. Але всі ті люди, які представлені перед вами, згодом довели, що Грушевський мав рацію. Їхні аргументи стали серйозним джерелом, протистояти якому було дуже важко, тому простіше було піддати цих людей репресіям». В`ячеслав Григорович також розповів про долю Михайла Брайчевського, який, аналізуючи російсько-українські відносини, у 1966 році написав статтю «Приєднання чи возз'єднання». У ній вчений доводив, що насправді відбулося саме приєднання. Після цього Брайчевському запропонували відмовитися від своїх висновків, але він не погодився і свідомо обрав шлях забуття. Інший приклад: антрополог, етнограф та археолог Федір Вовк своїми розвідками довів, що українці антропологічно відрізняються від білорусів і росіян. Проте це не відповідало теорії єдиної колиски трьох східнослов'янських народів. Перебуваючи в Румунії, у Північній Добруджі, Федір Вовк змушений був підписувати свої статті «Волков», інакше їх не друкували. В’ячеслав Кушнір також звернув увагу на те, що в Одесі теж були історики та археологи, які зазнали репресій. Наприклад, Михайло Болтенко, який провів 5 років у таборах, та академік Михайло Слабченко, також репресований. «Але ніхто з них не відмовився від своїх наукових досягнень, і за це ми їм дуже вдячні, тому що вони довели тяглість української історії, тяглість української культури, яка має надзвичайно глибоке коріння. І сьогодні їхня спадщина має велике значення для зміцнення нашої української ідентичності. Гіркий досвід, про який ми зараз говоримо, свідчить, що ми маємо зберігати систему цінностей, яка забезпечить свободу досліджень, свободу, що дає право висловлювати свої думки і дії. Ми маємо це пам'ятати і всіляко сприяти цьому. Якщо це буде — буде Україна, будуть українці, буде українська ідентичність» — підсумував В'ячеслав Григорович.

Представник Першого міжрегіонального територіального відділу Українського інституту національної пам’яті Олександр Городілов у своєму виступі підкреслив: «Ці люди, яких ви бачите, як ідейних українофілів, так і не дуже, постраждали лише через те, що знали справжню історію. Адже археологія — це комплексна наука, копаючи в одному селі, потрібно досліджувати і те, що було в сусідніх. Вся ця інформація так чи інакше виходила на поверхню. І всі ці люди заважали. Археологія — це унікальна наука, яка дає українцям не лише права і аргументи для виживання та руху вперед, а й можливість зрозуміти самих себе. І щоб це розуміння не настало, нищили не тільки археологів, а й багатьох істориків і письменників. Вони знищували цілий науковий прошарок, який міг би хоч на крихту відокремити нас від “єдиного русского народа”. Росіяни досі сприймають “русскость” як поєднання великоросів, малоросів і білорусів, як один народ. А як же тоді один із цих “недонародів” має власних князів, власну історію, власні археологічні культури?». Олександр Городілов навів як приклад долю Миколи Макаренка, який відмовився поставити підпис під рішенням комуністичної влади підірвати Михайлівський Золотоверхий монастир, щоб на його місці збудувати новий урядовий квартал. Як наслідок, Миколу Макаренка знищили, а монастир зруйнували.

До відвідувачів заходу звернувся також директор Одеського археологічного музею НАН України Ігор Піструїл: «Тут зібралося багато молоді, і я хочу звернутися саме до вас. Епоха тоталітаризму — що це таке? Це система. Систему створюють люди, і працюють у ній також люди, які або підтримують її, або намагаються обійти. Але обійти систему дуже складно. І тоталітаризм як система нікуди не подівся. Ми знаємо, що у світі існують тоталітарні держави, і саме від вас залежить, у якій країні ми будемо жити». Він також пояснив, що виставка не проводиться в археологічному музеї, хоч це й було б доречно, адже установа зазнала пошкоджень внаслідок обстрілів та зазначив: «Я дуже радий, що саме ця бібліотека прийняла нашу виставку. Адже колись музей і бібліотека певний час існували як єдине ціле. Пам’ятаю, як під час навчання чув від свого наукового керівника про Федора Козубовського, хоча широкому загалу він, звісно, був маловідомий. Він працював одночасно і в нашому музеї, і в бібліотеці. Музей і бібліотека — це установи зі спільним корінням, хоча сьогодні вони належать до різних організацій. Я вдячний, що між нами зберігаються теплі стосунки».

Завідувачка відділу краєзнавства «Одесика» Одеської національної наукової бібліотеки Євгенія Бережок розповіла про представлену в межах виставки книжкову експозицію із фондів ОННБ, присвячену репрезентованим археологам.

Запрошуємо всіх охочих відвідати виставку та дізнатися більше про видатних українських археологів, їхні досягнення та випробування, що випали на їхню долю. Також пропонуємо до уваги брошуру «Наказано не знати: українські археологи в лещатах тоталітаризму», створену Українським інститутом національної пам'яті.

Виставка експонуватиметься до 20 листопада.

Матеріал підготував
відділ краєзнавства «Одесика»
Одеської національної наукової бібліотеки