Автостоп, що надихає, та «Парагвайське щастя»

Про далекі подорожі, які надихають на написання книжок розмовляли зі спортивним журналістом, письменником, відомим мандрівником із Чернігова Олександром Волощуком. Зустріч мала місце 19 червня 2021 року у літній читальні «Літера» Одеської національної наукової бібліотеки. 

Наш гість – автор десяти книжок. Йому 49 років і 19 з них він присвятив подорожам, відвідав понад 60 країн. Недавні великі мандрівки – піший чотиримісячний похід навколо Чорного моря 2016 року і подорож Південною Америкою через Аргентину, Чилі, Парагвай, Перу, Бразилію і Болівію 2018-го. Серед його журналістських інтересів – життя українців за кордоном, а подорожуючи Сибіром і Далеким Сходом, досліджував тему масових репресій 1930-х—1950-х років. Перше знайомство з читачами та бібліотекарями ОННБ Олександр Волощук мав у вересні минулого року, коли проходив пішки Україну від крайньої північної точки (с. Гремяч, Чернігівської області) до південної – дельти Дунаю (Одеська область). Якщо тоді знаменитий український мандрівник прийшов з Чернігова пішки, з великим рюкзаком, то цього разу він дістався Одеси автостопом, з порівняно невеликою поклажею, основне місце в якій займали книжки автора.

Автор презентував вісім своїх творів з десяти: «Автостопом на край світу», «Північна Одіссея», «Назустріч сонцю», «Пішки навколо моря», «Легенда молодості нашої», «Мої 500 виїздів», роман «Сорок чотири дні» та «Кавказький щоденник».

Погода сприяла спілкуванню – вперше після дощового тижня з грозами цього дня над літньою читальнею «Літера» виглянуло сонце.

Олександр Волощук звернувся до своїх шанувальників: «Дуже радий знову бути в Одесі, я це місто люблю, люблю давно й по-справжньому. В одній з моїх книжок є літературний етюд, який називається «Це місто неможливо не любити». Я приїхав, щоб розповісти про свої книги, присвячені своїм мандрівкам. Коли я почав мандрувати, то ще не знав, що писатиму книги. Перша моя творча робота побачила світ 2008 року, тепер кожна велика мандрівка закінчується новою книгою. В мене виробився алгоритм – літо-осінь – тривала мандрівка, а взимку, повернувшись додому, пишу нову книгу, навесні редагую та займаюсь її виданням, а далі настає літо і я знову мандрую».

Гостя привітала генеральний директор ОННБ Ірина Бірюкова: «Чому ми зацікавлені, щоб до нас приходили справжні мандрівники? У цій історичній будівлі наші книжки зберігаються сотні років, вони не мандрують, і коли до них не приходитиме читач, не приходитиме автор, – це місце ставатиме мертвим. А з приходом сюди непересічних людей, зі своїми шанувальниками та своїми читачами, це місце оживає. Дуже важливо, що в нас є літня читальня «Літера», де завдяки партнерам проєкту маємо змогу спілкуватися на свіжому повітрі, збагачуватися духовно й інтелектуально. І найголовніше, що в нас в Україні є люди, готові заради цього долати відстані. З теплотою згадую непрості подорожі, цікаві події, факти та філософські роздуми, прочитані у вашій книзі “Пішки навколо моря”».

Олександр розповідає, як з’явилася його перша книжка: «У мене була давня мрія доїхати автостопом до Магадана, а це дуже далеко — 9000 кілометрів. Доріг до Магадана тоді не було, можна було доїхати лише до Якутська. А далі — «дорога», яку в тих краях називають напрямком, — просіка в тайзі, одна машина на добу, в кращому випадку — на кілька годин. У середовищі вільних мандрівників вважалося: якщо ти якось дістанешся до Магадана автостопом чи іншим способом вільних подорожей, вважатимешся крутим мандрівником.

Планував, що шлях туди й назад займе чотири з половиною місяці. Магадана я дістався, але інколи буває так, що десь опиняєшся, а там багато цікавого, такого, чого ти не знав, і ти не хочеш цього втрачати й залишаєшся, продовжуєш свій шлях. З Магадана я вирішив не повертатися додому, а полетів на Сахалін, деякий час провів там, а далі — теплоходом на Курили, на острів Шикотан. Там я досяг крайньої східної точки цього острова — мису Край світу. Повернувшись звідтіля, написав книжку, яку так і назвав «Автостопом на Край світу». Край світу в назві книжки не є абстракцією, а реальною назвою географічної точки. Тоді це була моя найдовша подорож, тривалістю рівно 200 днів».

Друга книжка Волощука «Північна Одіссея»: «Мені не цікаво було просто мандрувати, я хотів щось досліджувати. Одна з тем – дослідження українських громад за межами України, і друга тема – масові репресії 1930-х – 1950-х років. Я намагався побувати в найвіддаленіших і найстрашніших місцях ГУЛАГу,  зокрема на мертвій залізниці Салехард – Надим (501-ша будова ГУЛАГу), яку будували в’язні сталінських таборів. Впродовж кількох місяців я її проїхав і пройшов пішки. Через кожні 5 – 8 кілометрів цієї залізниці залишки таборів, які непогано збереглися, адже людей там немає, це Заполяр’я —  абсолютно незаселені місця. Ті табори руйнувати нікому, окрім природи. Один місяць я присвятив дослідженню таборів у Республіці Комі, а одночасно займався дослідженням життя українців у тих краях. Наших людей там багато, туди приїжджали на роботу тимчасову, а потім їх Північ «затягала» назавжди. Мені на Далекому Сході, в Сибіру й Крайній Півночі наші земляки казали таке: «Поїхав я заробити грошей на 3 – 5 років, далі планував повернутися додому, а потім повернутись вже не зміг…» Людські відносини, повірте мені, там зовсім інакші, ніж у центральних районах колишнього СРСР. Коли я мандрував автостопом по Якутії та Магаданській області, на трасі навіть не треба підіймати руку — машина зупиняється сама. Там діє «закон Колими» — людину не можна залишити на трасі».

Ентузіастів вивчати життя українців у Західній Європі, Штатах чи Канаді, ніколи не бракувало, а от охочих досліджувати найчисельнішу поза межами України українську діаспору в Росії, особливо у її віддалених районах, було не надто багато. Олександр – один з небагатьох, зазначає, що останні вісім років такі польові дослідження стали недоступними.

Автор розповів про усі десять своїх книжок та анонсував одинадцяту, яку планує видати наприкінці року: «Південна Америка - це зовсім інший світ - Otro mundo! Протилежна сторона земної кулі. Там усе по-іншому: в нас день — там ніч, в нас січень — зима, а там — літня спека. Ментальність людей, сутність країн — усе зовсім інакше… Південною Америкою я подорожував дев’ять місяців. За час перебування на материку відвідав шість країн — Аргентину, Парагвай, Бразилію, Болівію, Чилі та Перу. В Бразилії й Перу був побіжно, а от два з дев’яти місяців провів у Парагваї. Ми дуже мало знаємо про цю країну. Парагвай унікальний тим, що вже 80 років там нічого не відбувається, нічого резонансного, тому про цю країну не пишуть у пресі, її не показують у випусках міжнародних новин. Там — ні війн, ні революцій, ні переворотів, ні терактів. Люди живуть, влада їм не заважає. Багато хто плутає Парагвай з Уругваєм, але це різні країни.

У Парагваї є українська діаспора, своєрідна й навіть унікальна. Українці живуть і в сусідніх країнах: пів мільйона — в Бразилії, 250 тисяч — в Аргентині, в Парагваї їх значно менше — 12 тисяч, та, на відміну від названих країн, до Парагваю українці їхали лише впродовж трьох років — з 1936-го по 1939-й, і їхали лише з одного регіону — Волині. Там сформувалася дуже цікава українська громада, мені приємно було серед них перебувати. Я отримав натхнення, і моя майбутня книжка, яка зараз в процесі редагування, буде про життя українців у Парагваї. Це не науково-популярний жанр, у якому написані практично всі мої книжки, а художній твір — історична повість. Я хочу на прикладі долі однієї родини відстежити історію життя українців у Парагваї впродовж 85 років. Книга буде називатись «Парагвайське щастя». Я побував у 60 країнах, але саме Парагвай надихнув мене до написання книги.

Мандрівник-письменник відповів на численні запитання читачів. Зустріч завершилася автограф-сесією, а свою книгу «Кавказький щоденник» автор подарував Бібліотеці.

Цього літа Олександр Волощук планує пройти всю Україну пішки із заходу на схід. Маршрут складений таким чином, що пролягатиме українською глибинкою, мандрівник оминатиме обласні центри, а найбільшим містом на його шляху буде Кременчук, адже там міст через Дніпро.