До 135-річчя Володимира Винниченка

28 липня 2015 р. Україна відзначає 135-ту річницю від дня народження Володимира Кириловича Винниченка (1880-1951 рр.), письменника, громадського і державного діяча. З цієї нагоди у секторі «Закордонне українство» відділу обслуговування користувачів ОННБ ім. М. Горького відкрилася книжково-ілюстративна виставка, більшу частину якої складають документи, надруковані в усіх кінцях світу і надіслані нам Канадським товариством приятелів України (осередок Торонто).
До уваги читачів письмова довідка, підготовлена співробітниками сектору Єфімовою А.І. та Петровою А.О.

Письмова довідка

Михайло Жук. Портрет Володимира Винниченка. 1928. Суха голка.
Збірка Тараса Максимюка
(Одеса)

Народився Володимир Винниченко у місті Єлисаветграді, нині Кіровоград, зростав у міщанській родині. З дитинства заронилося в душу хлопця зерно жагучої ненависті до всякої несправедливості, викликане знущанням поміщика над батьком. Навчаючись в Єлисаветградській гімназії, Винниченко виділяється своїм національним одягом, українською мовою, незалежною поведінкою. Рік у рік поглиблювалася ненависть юнака до будь-яких форм гніту і гноблення; в результаті конфлікту з адміністрацією з приводу захисту прав гімназистів його було відраховано. Далі навчання продовжувалося в Златопільській гімназії, куди він склав іспити екстерном, і про блискучі знання та манеру Винниченка триматися тут переповідали легенди.
У 1901 році він вступає на юридичний факультет Київського університету, де і стає членом Української студентської громади, одним з активних діячів РУП (Революційної української партії), найпершим гаслом якої було відновлення державної свідомості українців. За це Винниченка виключили з першого курсу університету із забороною поновлюватися та проживати у Києві. 1903 року Володимира заарештували та ув'язнили в Лук'янівській в'язниці…
Саме з цього року починається літературна діяльність Володимира Винниченка. Перше оповідання «Краса і сила» (1902 р.) принесло йому справжню славу і визнання в літературних колах. Серед тих, хто вітав розквіт молодого літературного таланту, були такі відомі діячі української культури, як Леся Українка, Іван Франко, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов.
Наступні роки – калейдоскоп подій, зустрічей, вражень, але, насамперед, – літературна творчість; знову одиночна камера Лук'янівської в'язниці за підпільну агітацію і далі – дисциплінарний батальйон; еміграція до Галичини; мандри селами півдня і заходу України; чергове ув'язнення до Лук'янівки; еміграція за кордон (Австрія, Швейцарія, Франція, Італія). І всюди, куди б не заносила його доля, Винниченко знаходив багатий матеріал для творчості.

1912-1917-ті роки – особливий період у житті Винниченка, оскільки відзначений великою кількістю написаних ним творів. Це романи «Заповіт батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага»; драми «Дисгармонія», «Memento», «Чужі люди», «Брехня», «Гріх», «Закон», «Співочі товариства», «Панна Мара», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Пригвождені» та ін.; багато оповідань; «Щоденник». Увесь цей огром творчості примусив заговорити про Винниченка не лише українських, а й російських читачів, а його п'єси зробили справжню революцію в українському театральному мистецтві. А головне – його твори довели всім, що він є вірним сином свого народу, що він дійсно радий служити йому, «українському народові, масі селянства і робітництва, а не тим, які тепер звуться проводирями його». Така завзята «українськість» була органічною для Винниченка і завжди визначала його ставлення до всіх подій в особистому та суспільному житті.
Революція 1917 р. принесла багато суттєвих змін і в життя письменника. Разом з Михайлом Грушевським він очолює уряд Української Народної Республіки. Він стає заступником голови Центральної Ради та головою її генерального секретаріату – автономного уряду України, а від 1918 до 1919 року очолює Директорію. Проте вже у лютому 1919 року Винниченко виходить з уряду і виїздить за кордон: Відень, Будапешт, Прага. Його політичній діяльності притаманне постійне перебування «між двох сил». Він довго знаходився в ілюзії щодо «соціалізму з українським обличчям». Як говорив політолог Іван Лисяк-Рудницький, «на політичну сцену виходить тип революційного юнака з «комуністичним маніфестом» в одній руці і «Кобзарем» у другій».
Винниченко пориває з УНР, критикує Директорію. Опинившись у Москві в складі української делегації, він наполягає на головних вимогах переговорів: «Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посереднє, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне військо». Найоб'єктивніше віддзеркалення тих подій знаходимо у тритомній праці «Відродження нації» Винниченка-політика, літератора і публіциста.
Політична безвихідь втомила Винниченка. У вересні 1920 року він залишає Україну назавжди. Виступи письменника за кордоном проти діяльності тодішньої української Комуністичної партії остаточно закріплюють розрив з нею. З березня 1921 року V Всеукраїнський з'їзд Рад оголошує Винниченка «поза законом», «ворогом народу».
За кордоном, вступереч власним настановам, Винниченко ще більше активізує політичну діяльність, вважаючи основним своїм завданням боротьбу з більшовизмом. Статті, політичні прогнози – усе спрямовано на критику реакційної національної та соціальної політики московського уряду в Україні та в усій Росії.

Відійшовши від політики, Винниченко цілковито віддається літературній творчості й малярству: пише п'єси, роман-утопію «Сонячна машина» (1922-1925 рр.), створює суспільно-літературний журнал «Нова Україна», на сторінках якого друкувалися українські письменники в еміграції: Олександр Олесь, Галина Журба та ін.
Разом з дружиною живе у Франції, у маленькому містечку Мужені в своїй невеличкій садибі, яку він називав «Закуток». Жили у матеріальній скруті і самотності. Винниченко багато працював. Осмислював уроки історії…
6 березня 1951 року він помер, і тлінне тіло видатної людини поховали на Муженському кладовищі, «де він буде лежати до того часу, поки Україна не зможе прийняти його до себе», за словами дружини Винниченка. Нетлінною лишається Винниченкова творча спадщина, завжди була і буде присутність Винниченкового духу на українській землі.

Створено: 24.07.2015
Переглядів: 911



© 2017 Одеська національна наукова бібліотека. Всі права захищено. При використанні матеріалів посилання на офіційний веб-сайт Одеської національної наукової бібліотеки обов'язкове.