До цієї події співробітники будинку-музею підготували камерну ретроспективну виставку митця із музейного фонду, а це 18 пейзажних творів – дарунки автора на різних етапах їх плідної і взаємовигідної співпраці.

Своїми спогадами про Степана Івановича поділилися директор Будинку-музею ім. М.К. Реріха Олена Петренко та автор цих рядків. Виступи підсилював візуальний відеоряд творів художника, фотографії з його сімейного архіву. Був передбачений відеозапис, тож невдовзі ця подія буде представлена на сайті Ютуб як для ширшого кола шанувальників творчості Химочки, так і тих, хто постійно перебуває в орбіті діяльності вищеназваної установи.

Основний акцент у своєму розлогому виступі Олена Григорівна зробила на біографії С.І. Химочки, його родинному оточенні, традицій, які культивувалися у сім’ї і справили вирішальний вплив на становлення майбутнього художника. Теплим словом згаданла батька Степана, Іван Іванович, його діда, – відомих у Бессарабії просвітян. Достатньо нагадати таку знакову подію, як зустріч Івана Савича з відомою українською письменницею-феміністкою Ольгою Кобилянською під час з’їзду жінок-письменниць на теренах Бессарабії (1927). Олена Петренко, яка досить тісно спілкувалася зі Степаном Химочкою (бувала навіть у його майстерні у підмосковних Химках), нагадала невідомий загалу факт порятунку під час Другої світової війни сім’єю Химочків однієї єврейської родини, нащадки якої нині благополучно проживають десь в Італії. Вирішальну роль у цьому акті мужності і милосердя відіграла мати Степана – тиха, небагатослівна і лагідна жінка, Добрий Янгол-охоронець їх домашнього осередку.

Зазначимо, що це не перша виставка С.І. Химочки у стінах Будинку-музею М.К. Реріха, але, як це не сумно усвідомлювати, перша посмертна, яка спонукає нас на відстані нехай і нетривалого часу, замислитися над тим, ким був Степан Іванович для нас, у чому полягає його феномен як художника, і яке значення має його щира творчість для теперішніх та прийдешніх поколінь. Організатори не претендували на вичерпні відповіді на ці питання, керуючись, перш за все, порухами серця, бажанням засвідчити свою шану і любов до людини і мистця, піднести свій голос на захист пам’яті про нього.

Симптоматично, що саме на цьому одеському майданчику, пов’язаного в інтернаціональному просторі невидимими нитками з іншими подібними установами, вперше після відходу художника відбулося публічне обговорення його творчості. Існує опосередкований зв'язок родини Химочків з М. Реріхом, адже його дід, Іван Савич, миргородський іконописець, створював мозаїки разом з Миколою Реріхом для церкви Покрови Богородиці під Білою Церквою (арх. В.О. Покровський, П.Д. Благовещенський), і їхні імена викарбувані на вертикалі хреста цієї культової споруди. Степан пишався своїм пращуром і пішов по його стопах.

Химочка, перш за все, емпірично-споглядальний художник-реаліст, що обожнює Божий світ і думає про присутність і структурну довершеність Його світобудови. Не буде перебільшенням сказати, що мистецтво для нього є своєрідною релігією. Як представники авангардних напрямів у мистецтві часом агресивно нападали на реалізм, так Химочка – Дон Кіхот від реалізму, – спрямовує свій гнів на авангардизм і доведену його апологетами до абсурдності сутність мистецтва. Для нього «Квадрат» Малевича, усього лише крайній вияв суб’єктивізму. Абстрагування він визнавав лише як етап у пошуку виразності композиційного і колористичного рішення майбутньої картини. Це зайвий раз підтверджує думку, що мистецтво розвивається на антитезі – закон «заперечення заперечення».

«Для мене найважливіше — духовне проникнення в природу і злиття з нею, — заявляв митець. — Виступаю проти «Ego», еклектичного, дріб’язкового по суті. Не потрібно розумового втручання людини в Єство. Не потрібно порушувати Природу, її цикли... Хоч іншим мій ідеалізм чужий, але хотів би, щоб світ ішов цим шляхом, до чого докладаю свої помисли, творчість, відкриваючи таємниці безкінечної розмаїтості світла... Аби знайти мотив, мені не потрібно далеко йти. Ось тут, візьміть вірно ці три співвідношення кольорів, і у вас готова картина!» У ньому говорив художник-пантеїст.

Доповідачі акцентували увагу на тому, що цей зовні простий чоловік був людиною глибокою, з філософським складом розуму, допитливою й обізнаною, і підпадав під визначення універсальної особистості: його цікавили семантика і етимологія слова, закони оптики, заломлення (дисперсія) світла; він обожнював класичну музику, у юності сам музикував на акордеоні. Це захоплення помітне у сюжетах («Акордеоніст») та назвах творів (серія «Зимова симфонія»). «Зимова симфонія», і на той же мотив – «Світанок», створені, ймовірно, у якусь із безсонних ночей, які тримали часом Степана у своєму полоні. Твори, написані «за один присід», дивовижні по тональності, вишуканій оркестровці кольору, тонкому сприйняттю зміни станів природи. Нічні пейзажі пронизані світлом: нічного зоряного неба, місяця з його переливами променів на інії дерев і крівлі будинків. Тут і рефлекси неба, тьмяне світіння віддалених ліхтарів та плазма освітлених вікон. Це своєрідна ода світлу. Нічні пейзажі таємничі, і після них, мабуть, хотілося прямо глянути на сонце, передати його горіння – як колись Ван Гог. Як вірно зазначила пані Петренко, Химочка з числа сонцепоклонників.

В одному інтерв’ю митець так сформулював власне credo: «Можна просто декоративно передавати побачене, а можна прагнути до світла. Коли подібні удачі траплялися, то я називаю їх осяянням... Впевнений, коли щось писати, то лише проникливо, так, щоб це зачіпало за живе”. 

Свої відкриття художник довіряв «чорній скриньці» – щоденнику, з яким мені пощастило ознайомитись. «…Задумався, як сформулювати звуки музики, які йдуть теж з давніх давен від стуку, сигналу… до класики , – розмірковував він. – Носиш її у собі, поки не перевариш – чи то Рахманінов, чи Бетховен, чи Ліст. [У кожного] свій стиль і характер, а форма тверда, як у каменю: кристалах, коштовних, і звичайних, простих, як земля.
Попавши в інститут до музею Вернадського [у Москві] надивився див землі, вражений тайною…Та це ж музика землі віків, зафіксована навічно у земних матеріалах!…» (1.04.2012).

Головний меседж виступаючих: Степан Химочка був українським художником. Перебуваючи у Підмосков’ї він жив Україною, читав твори Т. Шевченка, А. Костенко, прагнув до спілкування, якого не знаходив, навіть по при те, що у Москві живуть двоє з трьох його дітей. Це трагічна ситуація.  

«Я сьогодні паралізований, – розпачливо зізнавався він у щоденнику. – Пішов на базар у Химках, щось брав із продуктів. Звернувся до жінки, років за 50-т. Акцент – думаю «наша», і вкинув своє слово, щоб узнала (дородна, мабуть за молодих літ була красунею). «Я із Ростова. Знаєм вас, западенців (мало не сказала «бандерів»)…» Страшно, що зроблено з історією, як перекривили гідність, характер. Мені важко це описати словами, це біль. Як поляки впізнають одне одного, євреї, вихідці з Азії, а тут – «одцурається брат брата, і дитини мати…» (7.04.2012).

Згадую ще один прикметний випадок, про який мені розповів С. Химочка, і який характеризує його умонастрої в останні роки життя. Це мало місце вже у період російської агресії проти України. Потрапив якось він у коло московської інтелігенції, переважно художників. Вийшли на балкон. У цей момент доволі низько над містом з ревом пронеслися військові літаки. «Смотрите, ми непобедимы!» – в якомусь екстазі вигукнув один із колег. На ранимого Химочку це справило гнітюче враження. Мілітаризм свідомості викликав у нього огиду. Згадалося його монументальне полотно «Роздуми»: на першому плані у центрі, накинувши монаршу мантію на кольчугу, войовничо сурмить у ріг імперський «монстр війни». Він намагається заглушити пісню бандуриста, що у центрі композиції на дальньому плані, а навкруги – мученики сумління, каторжани чи позачасові співвітчизники…  

Через обставини, перебуваючи між двома полярними світами, у трикутнику Москва-Київ-Одеса, Химочка відчував роздвоєність – «свій серед чужих, чужий серед своїх». Прихильники таланту живописця були скрізь, однак, офіційного визнання у повній мірі він так і не отримав ні в Росії, ні на Батьківщині. У 2012 році Петербурзька академія мистецтв присвоїла йому звання «Достойному», а на передодні 80-річчя митець був висунутий на звання «Заслужений художник Росії», але «Достойний» не був удостоєний цієї честі. У нашій ненці Україні художника, чиє мистецтво національне по духу і традиції, навіть не номінували на отримання звання «Заслужений художник України». Може це на краще, адже у випадку, якби в одній із країн сталося подібне «непорозуміння», то це лише ускладнило б перебування митця в одній із країн. Степан Химочка не був художником-чиновником, не був представником богеми,  він – швидше, художник-місіонер, до того ж людина непрактична, у якої маятник самооцінки гойдався в діапазоні від невпевненості у собі до спалахів самозвеличення.

Найважче отримати визнання у товаришів по цеху, адже ревнощі чи заздрість колег часом встановлюють непереборний психологічний бар’єр. Зрештою, запитаймо себе: чи потрібні у посттоталітарному суспільстві подібні звання? Чи це не рудимент минулого? Улюблені митці С. Химочки – А. Куїнджі, С. Жуковський, В. Кричевський, Є. Столиця, Г. Головков, В. Пурвіт, М. Жук, В. Бялиницький-Бируля, згодом Ван-Гог – не мали звань, хіба-що із названих, Жуковський та наш земляк Столиця були академіками. У художника, перш за все, має бути своє гучне ім’я, його неповторне, осяяне іскрою Божою мистецтво – і за цим критерієм, у першу чергу, будуть про нього судити, впізнавати і шанувати. Ще при народженні Всевишній поцілував Степана у чоло, і тепер вже з його картин прояснений і торжествуючий Дажбог дивиться на землю з піднебесся…

Володимир КУДЛАЧ

Див. також: Кудлач В.А. З когорти обраних: вечір пам’яті Степана Химочки // Чорномор. новини. – 2021. – 14-16 січ. 

2011 р. Інтерв`ю з Степаном Химочкою, зроблене в Одеському Будинку-музеї ім. М.К. Реріха

Інші публікації про С.І.Химочку на авторській сторінці:

2012 р. Про авторський дарунок ОННБ альбому "Степан Химочка. Живопис. Графіка";           
Степан Химочка: «Усе це я робив із задоволенням ...» Виставка в галереї «Сади Перемоги».

2015 р. ТРИ КОЛЬОРИ МОЇ... МИСТЕЦЬКИЙ ПАФОС ВІД СТЕПАНА ХИМОЧКИ. 

2020 р.  Птах навесні не повернувся: пам’яті Степана Химочки. 

2021 р. Вечір памяті Степана Химочки. Виступи директора ОБМ ім. М.К. Реріха Олени Петренко і художника та мистецтвознавця Володимира Кудлача