Цей матеріал мав би з’явитися в пресі за інших обставин. Перебуваючи влітку минулого року в Одесі, Степан Химочка говорив про свій намір провести тут чергову персональну виставку з числа робіт, написаних, як виявилося, у місті, визначеному йому долею – підмосковних Химках (РФ). Свої твори художник хотів назавжди залишити на Батьківщині. 

Степан Іванович мав щасливий дар пейзажиста – тонко відчувати усі пори року, а весну особливо. Вкотре увібралися духмяним цвітом вишні й абрикоси, черешні і персики, повернулися з далекого вирію птахи; махнувши широким рукавом над степовими просторами, уквітчала поля завше юна Весна, перетворивши його рідне Старокозаче і усю Украйну в земний рай. Але без нього… Душа художника вже у краї вічності, у Ірію[1]…

Степан був вдумливим художником, мислячим, і нераз задавався питанням: чим для художника є, чи має бути мистецтво? Вже в юності ця сфера діяльності поглинула усе його єство, і мистецтву він ревно служив протягом усього свого свідомого життя. Може мистецтво у нашому випадку було сімейною традицією, а може способом артистичного самовираження і утвердження у світі, а отже самоідентифікації, містком у майбутнє? Чи пізнанням й відкриттям Божої краси, майже релігією, духовним покликанням, осяянням?

Степан Іванович Химочка народився на Католицьке Різдво – 25 січня 1937 року[2] в селищі Старокозаче, Білгород-Дністровського району, що на Одещині. У одній із своїх публікацій з нагоди виставки мистця в Одеському художньому музеї (2011), я назвав Химочку «художником у третьому коліні», адже його дід, Іван Савович, був відомим іконописцем, родом із Миргорода, просвітянином, який у 1930-ті, у часи проведення конференції феміністок в Бессарабії, зустрічався з одним із лідерів тодішнього просвітянського руху, письменницею Ольгою Кобилянською.
Першим серйозним кроком на шляху до мистецтва став вступ до Одеського художнього училища ім. М.Б. Грекова. Здійснити мрію Степану допоміг викладач «Греківки» І.І. Козирод. Іван Іванович згадує, як у 1952 році, під час перебування на етюдах у Білгород-Дністровську, до нього підійшла знайома жінка із Старокозачого з хлопцем, і попросила подивитися його роботи. Малюнки справили враження, і педагог порадив поступати в Одесу, в художнє училище, але об`єктом зображення обрати не пейзажів, а предмети побуту. Мрія юнака здійснилася лише у 1960 році. Навчався Степан Химочка у відомих педагогів і художників – Миколи Павлюка і Діни Фруміної. Робота на пленері була необхідною умовою формування живописця. У цьому сенсі для Химочки показовими були 1960-ті роки. Про його працьовитість красномовно говорить хоч би такий епізод: на одному з «обходів» Степан висипав до ніг викладачів повний мішок етюдів, написаних у період літніх вакацій. Це так розгнівило директора закладу Василя Соколова, що той пригрозив: «Якщо Химочка буде носити до мене етюди мішками – я його вигоню з училища!» Степан був юнаком цілеспрямованим, тихим зовні, однак з характером непокірливим і упертим. Після закінчення училища протягом чотирьох років працював в Одеському художньо-виробничому комбінаті, у 1963 році заснував дитячу художню школу в Березівці (Миколаївська обл.). Вступ до Київського художнього інституту став логічним для перспективного молодого живописця: з 1969 по 1975 роки Степан навчався спершу на живописному відділенні у відомих майстрів пензля Т. Голембієвської, В. Забашти та В. Шаталіна, а вже на третьому курсі став опановувати секрети монументального мистецтва у таких метрів, як Тетяна Яблонська і Микола Стороженко.

Згадувана Діна Фруміна у своїх спогадах відзначала, що Химочка був задумливий, поглинутий у власні міркування. Емоція живописця повинна піддаватися рефлексії. Перед авторитетом педагога хлопчина схилявся, і, за його власним зізнанням, відчував до Діни Михайлівни синівські почуття, ставився як «до духовної матері», хоча та завжди тримала з ним дистанцію. У «київський період» багато важила прихильність Тетяни Яблонської, яка після закінчення Химочкою вишу, не забувала відвідувати виставки свого обдарованого учня. Ці дві видатні жінки, учениці Федора Кричевського – першого ректора Української академії мистецтв часів УЦР (обидві по різному до нього ставилися в силу своїх особистих та національно-ментальних особливостей[3]), – були для Химочки своєрідним еталоном в мистецтві. Вони дали йому шанс увійти в контекст культури, стати “одним із…”. Після закінчення вишу С.І. Химочка деякий час працював на Київському художньому комбінаті. У другій половині 1970-х – 1980-ті роки ним була створена більшість відомих монументальних творів: мозаїчне панно «Будівельники» (Київ); розпис «Людина і природа» в фойє будинку культури на Миколаївщині; розпис «Енергія» у фойє Будинку культури Чорнобиля (холодна енкаустика); інтер’єр вестибюлю у готелі «Росія» у Смоленську (різьблення по каменю); мозаїчне панно «Життя» у Тольятті; розпис і вітражі «Русь» у кав’ярні «Хрещатик» у Києві, і такий знаковий твір, як розпис «Дерево життя» на станції «Мінська» для київського метрополітену. Для роботи над замовленням була сформована бригада з членів його родини, серед яких був і співавтор цього монументального твору, рідний брат Степана, згодом видатний художник, представник абстрактного символізму Василь Іванович Химочка (1950-2016).

Не усі із названих творів цілком збереглися. Так, панно «Русь» років десять тому було покрите шаром фарби новими власниками просто на очах приголомшеного автора (Химочка зайшов у приміщення колишньої кав’ярні у перерві, очікуючи відправлення потягу на Москву), якого з погрозами фізичної розправи було випроваджено на вулицю. Пізніше, зі зміною власника, панно розчистили.

У 1980 році Степан Химочка став членом Спілки художників Росії, Міжнародної федерації художників та Московського обласного союзу художників. У 1985 році художник переїхав у підмосковні Химки – місто, таке співзвучне його прізвищу (долею судилося Степану саме у Химках завершити свій земний путь).

Працюючи у царині монументального мистецтва, Химочка успішно реалізує себе також у техніках акварелі та олійного живопису, виробивши свій неповторний стиль. Його картини колористично неповторні і світлоносні, а ще тонально переконливі. Це, на мою думку, один із штрихів до розуміння пошанування ним Куїнджі, Кримова та їх послідовників. Якщо у пейзажі домінує реалістичний підхід, то у станкових роботах на історичну тематику у художника своєрідно поєднані реалізм і модернізм. У цьому ряду варто назвати, переважно епічні, з ознаками монументальності, станкові полотна, створені після Чорнобильської катастрофи і невдовзі, після проголошення Незалежності України: «Післямова», «Роздуми», «Літо», варіантні «Благовіст» і «Сон»[4]. У творах Степана Химочки з душевним щемом проявилася національна нотка. Як представник шістдесятників, він мав близьку художню платформу з такими українськими митцями, як одесит Валентин Алтанець і миколаївський художник Андрій Антонюк, які утворили неофіційну творчу групу АХА. Національний дух у Степана був закладений генетично (до речі, ім’я діда, Івана Савовича, викарбуване на хресті церкви за авторства архітектора В.А. Покровського поблизу Білої Церкви, як, до речі, й М.К. Реріха, автора мозаїк для цієї культової споруди).

Химочка звертався й до інших жанрів, наприклад, натюрморту і портрету. У Химках і Одесі в останнє десятиліття він створив серію портретів, у яких, крім роботи з натури, також використані фотографії. Привертають увагу безпосередністю, емоційністю і життєрадісністю портрети дітей та музейного працівника Тетяни Островської. Своєю пластичністю, ліпленням, психологізмом, оригінальністю композиції і переконливою передачею світла під час сутінок, особливо вражає автопортрет «Дивлюсь і бачу» (2011). Під час відкриття однієї з виставок, Степан на піднесенні, вказуючи на цю роботу, напівжартома сказав: «Такому портрету і сам Рембрандт позаздрив би!»

Степан Іванович належав до числа людей духовних, інтелектуальних, зі значною долею ірраціонального, притаманного його творчій природі. До нього справедливим може бути висловлювання Шопенгауера: «…у цілковитій гармонії можна знаходитися тільки з самим собою». Хоча не можу сказати, що Химочка належав до людей з «олімпійським спокоєм» (у наш нервовий вік!), однак він міг однаково плідно творити чи то в Одесі, Химках, Києві, навіть в США (у 2007 році у штаті Техас нашому земляку довелося працювати протягом чотирьох місяців).

Традиціоналізм Химочки не усіма сприймався. У середовищі московських авангардистів, його твори інколи презирливо визначали “сентиментальщиною”, але це не бентежило майстра, тим більше, що в Росії було чимало його щирих прихильників. Степан Химочка й надалі знаходив глибочінь в оптимістичних пейзажах С. Жуковського, модерній графіці В. Кричевського і М. Жука, меланхолійно-настроєвих творах В. Бялиницького-Бирулі, колористично витончених полотнах земляка Є. Столиці і радив постійно вивчати їх творчий спадок. І це говорив автор уже відомих на весь «Союз» монументально-декоративних розписів, – той, що “перехворів” Ван-Гогом, проникав у таємниці творчості Реріха чи Пікассо!

Віддаленість від України посилювала мотивацію створення національно спрямованих полотен, адже він завжди відчував нерозривний зв'язок із Батьківщиною. Якось я запитав, чи важко йому довелося після від’їзду з України? На що Степан сердито відрізав: «Нікуди я не від’їжджав!» Химочку знали і цінували в Росії, але між ним і багатьма тамтешніми художниками була значна творча дистанція і ментальна відмінність. Химочка розповідав, як одного разу, знаходячись у товаристві московської інтелігенції (у часи агресії Росії проти України) він вийшов на балкон, коли над містом низько пролетіли винищувачі. Його неприємно вразив патетичний вигук одного колеги: «Смотрите, мы непобедимы!..» Як людині толерантній і демократичній за природою, мілітаризм та імперське мислення були противні Степану. Він переймався політикою, але неохоче про неї говорив, рідко ділився своїми думками, і одна з причин була у його непублічності. Своє сокровенне він звик довіряти своїй «чорній скриньці» – щоденнику, який дає уявлення про його становлення і розвиток як особистості.

Формулюючи власне credo, митець зазначав: «Можна просто декоративно передавати побачене, а можна прагнути до світла. Коли подібні удачі траплялися, то я називаю їх осяянням... Впевнений, коли щось писати, то лише проникливо, так, щоб це зачіпало за живе”.  

«Для мене найважливіше — духовне проникнення в природу і злиття з нею, — продовжує митець. — Виступаю проти «Ego», еклектичного, дріб’язкового по суті. Не потрібно розумового втручання людини в Єство. Не потрібно порушувати Природу, її цикли... Хоч іншим мій ідеалізм чужий, але хотів би, щоб світ ішов цим шляхом, до чого докладаю свої помисли, творчість, відкриваючи таємниці безкінечної розмаїтості світла... Аби знайти мотив, мені не потрібно далеко йти. Ось тут, візьміть вірно ці три співвідношення кольорів, і у вас готова картина!

Деякі з робіт, що створені у Підмосков’ї, одесити могли бачити на виставках у Одеському музеї західного і східного мистецтва, Одеському художньому музеї, галереях «Муза» і «Сади Перемоги», Будинку-Музеї ім. М.К. Реріха, які відбулися упродовж 2009-2012 років. Географія участі у міжнародних виставках, починаючи з 1990 року, у С.І. Химочки широка – від Європи до Америки, від Близького до Далекого сходу: Київ, Мюнхен, Нью-Йорк, Сан-Франциско, Х’юстон, Сеул, Назарет, Київ, Одеса, підмосковні Химки, Тушино і Долгопрудний. Принагідно зазначу, що важливою у сенсі визнання для Степана Івановича була виставка в Національному художньому музеї України у 2007 році, яка була приурочена 70-річчю художника.

Ім’я С.І. Химочки значиться у багатьох довідниках, зокрема, «Художники Московской области» (2004). Творчості митця була присвячена стаття у щомісячнику «Studio D`Антураж» (№ 4, 2008). У 2007-2009 роках художник був удостоєний срібної та золотої медалей Міжнародної федерації художників, а в 2012 році нагороджений медаллю «Достойному» Петербурзької АМ і висунутий на здобуття звання «Заслужений художник Росії» (яке художнику так і не було присвоєне). У 2012 році у московському видавництві «М. Сканрус» побачив світ повнокольоровий альбом «Степан Химочка. Живопис. Графика» (рос., анг.), примірники якого були подаровані автором багатьом організаціям, у т.ч. Одеській національній науковій бібліотеці, у колекції якої зберігається кілька робіт художника, зокрема, ескіз до картини «Сон» (1990-ті).

В українській періодиці творчості мистця присвячені публікації в газетах «День», «Чорноморські новини», «Думська площа», «Вечерняя Одесса» та ін. Оглядам персональних виставок із запрошенням автора у студію були присвячені передачі кількох місцевих ТРК.

Було б справою честі провести у перспективі вечір пам’яті художника в культурних установах міста. Україна в боргу перед пам’яттю цього мистця. Маємо надію, що спільними зусиллями інтелігенції Одеси і родини художника таки відбудеться, на жаль, тепер вже посмертна, ретроспективна виставка Степана Івановича Химочки – художника з іскрою Божою.

Володимир КУДЛАЧ

П.С.
Із щоденникових записів

У 2012 році Химочка довірив мені для ознайомлення два своїх щоденника останніх років з обривистими, епізодичними записами українською і російською мовами упереміж. Я давно його просив залишити спогади про себе, своє оточення, але він не поспішав, бо не володіючи стилем, не звик до просторих і логічних викладів своїх думок, а найбільше боявся, що сказане, у випадку публікації, може зашкодити йому, як у одеському оточенні, так і у московському середовищі.

За рідким винятком, записи позбавлені подієвості, а завше стосуються політики, релігії, церкви і моралі, роздумів про мистецтво. Це й дослідження семантики слів, рідше спогади. Ведення щоденника було намаганням вийти зі стану пригніченості, депресії, зберегти у далекій Московії свою ідентичність.

Серед книг Степан віддавав перевагу «Кобзарю», дуже любив музику, переважно, класику (колись сам грав на баяні). Заслуговують на увагу його думки про універсальність форми. Деякі викладені після відвідин у Москві Державного геологічного музею історії Землі ім. В.І. Вернадського. Записи подаються у літературній обробці.

19.11.2011.

«Музика досягає «божьих пределов». Голос теж… По звуках, що виникають, можна оцінити свої, зрозумілі тільки тобі, що у мозку, в душі істоти зародилися: птах співає, реве звір, співає людська душа. Які щаблі, яка висота! Бува до НЕБА».

1.04.2012.

«Говорят: мне скучно. Это если все познал, или дух твой не охватывает жизнь. Бог дает жизнь и так мало времени, и если ты с ним, то не до скуки, только видь и слушай, услышь».

«Дивне диво каміння, камінці весною. Як зійде сніг, то на стежках і дорогах сяють дорогоцінністю, як диво-загадка. Звідки вони сюди потрапили, із яких країв, з яких часів, несучи тайну земних давен?..».

«Задумався, як сформулювати звуки музики, які йдуть теж з давніх давен: від постукування, сигналу, голосу людини… аж до класики. Як повітря, музика заповнила безмежжя простору, зайняла в душі своє місце формою заданого звучання. Носиш її у собі, завагітнівши, поки не збагнеш у повні – чи то Рахманінов, Бетховен або Ліст. У кожного свій стиль і характер, а форма у них тверда, як у каменю: кристалах, коштовностях, і звичайних, простих, як земля.

Потрапивши в інститут до музею Вернадського, надивився див землі, вражений тайною…Та це ж музика землі віків, зафіксована навічно у земних матеріалах!…».

7.04.2012

«Я сьогодні ніби паралізований. Пішов на базар у Химках, щось брав із продуктів. Звернувся до жінки, років за 50-т. Говорила з акцентом, думаю «наша», і вставив своє слово, щоб узнала (огрядна, мабуть за молодих літ була красунею). «Я з Ростова….Знаємо вас, западенців (мало не сказала «бандерів»). Страшно, що зроблено з історією, як спотворили гідність людини, її характер. Мені важко це описати словами, це біль. Як поляки впізнають одне одного, євреї, азіати, а тут… «одцурається брат брата, і дитини мати».

В.К.

Інші публікації:

Кудлач В.А. Птах навесні не повернувся. Памяті Степана Химочки // Чорномор. новини. - 2020. - 6/9 травня. 

Кудлач В.А. До світла за обрій [вист. С. Химочки в ОХМ] // День. – 2011. – 27 січ.

Кудлач В.А. Степан Химочка: «Усе це я робив із задоволенням ...»
Виставка в галереї «Сади Перемоги» // На Херсонській [Інтернет-ресурс]. 2012

[1] Ірій, ирій, вирій – у древніх слов’ян благодатна, вічно тепла країна, куди на зиму відлітають перелітні птахи, і де проживають душі померлих. 

[2] У деяких довідниках помилково вказана інша дата – 25.01.1937 або 1936 р.

[3] Кричевський продовжував працювати у Києві й під час німецько-нацистської окупації. З наступом радянських військ у 1944 р., побоюючись розправи НКВС, він утік у Бухарест. Згодом повернувся до Києва, однак був заарештований НКВС. Після відмови малювати Сталіна, його позбавили усіх титулів, права викладати, а також майстерні. Помер від голоду за мольбертом у 1947 р. «Сам виноват!» – такою була реакція певного кола осіб, що близько знали видатного художника.

[4] Етюд до однойменної картини подарований С. Химочкою Одеській національній науковій бібліотеці у 2010 р. під час благодійної акції «Добрий янгол».