Коли людина відходить із життя, душу переповнює жаль за нею, туга, що її вже не буде. Але поступово ці почуття замінює пам’ять — спогади про зустрічі й розмови, роздуми про те, що людина зробила у своєму житті. Коли ж помирає талановитий митець, то мовби наново оживають його твори, наче мисляться понад часом, що їх породив та який вони відображають. Книга про критика, літературознавця, громадсько-політичного й культурного діяча Володимира Євгеновича Панченка власне розкриває цю суть життя й дії «у своєму часі й поза часом», виражену в її назві.