Мене звати Долорес Макбрайд, і я з народження страждаю від дуже рідкісної форми алергії: дотики до інших людей спричиняють у мене найсильніші опіки. Я не можу поцілувати хлопця, обійняти батьків, вийти з дому, не вдягнувши рукавички. Я недоторканна. Я немов живу в зачарованому замку, який тримає мене в полоні й карає опіками й шрамами за кожну спробу «втечі». Навіть придумала ім’я для своєї в’язниці: Стигмаліон. Мене вже не вводить у відчай думка, що я все життя буду полонянкою свого діагнозу — і полонянкою помру. Я не тішу себе мріями, що від моєї хвороби винайдуть ліки, і не розраховую, що зустріну людину, яка не залишатиме на мені опіків… Проте яке це почуття живуче — надія. А що як я все-таки здійсню втечу зі Стигмаліона? Раптом і я зможу пізнати все це: дотики, обійми, поцілунки, божевілля, свободу, кохання?..