Митець у широкому сенсі – це не лише його картини, хоча в них квінтесенція його особи, хисту, устремлінь, ідей, світобачення, розуму, смаків і просто вміння. Картина – це, за великим рахунком, матеріальна сублімація автора, продовження його «Я», вершина айсбергу, яку наша кмітлива душа здатна явити світу зусиллями таланту, інтелекту й волі. За твором – цим інтригуючим явищем, завжди стоїть діалектична істота, реальна людина, яка може викликати захоплення або ж розчарування.

Лариса приваблює цілісністю своєї натури, природністю, відкритістю, здатністю співпереживати, розділяти вашу радість, що, у сукупності, вмотивовує її творчість, яка йде з глибин єства художника – «легка, як пір’їнка» (за висловив її колеги Віктора Гоманюка), не поверхова і, водночас, доступна. Як спів, мелодія тісно пов'язані з інтонаціями, словом, так і живопис Лариси у своїх витоках, значною мірою, вербальний, літературний, про що свідчить як велика кількість проілюстрованих нею прозових, і особливо, віршованих творів українських письменників, так і станкові картини, навіяні поезією.

Відповідаючи на запитання: що більше визначає її роботу – зовнішній поштовх, наприклад, замовлення, чи внутрішня мотивація, Лариса пояснила: «Я натура імпульсивна. У Южному з мене сміялися, коли я наприкінці дня, прихопивши етюдник, кудись поспішала, і на здивовані запитання відповідала, що хочу спіймати останній промінчик сонця. Це дуже красиво! Я у захваті від краси природи, і мені хочеться зупинити мить. Коли я ще не захоплювалася малюванням, то пригадую, що мій старший брат, на той час студент-математик, ще юнкою брав мене у походи. Ми з ним протилежні, як «інь» і «янь». Як менша, йду попереду і любуюся хмарками десь там у горах. «Ти під ноги дивися!». А мене аж розриває від захвату, хочеться, щоб і ті, хто позаду, теж розділили мою радість, замилування. Мабуть тому я й стала художником, щоб донести усім моє здивування світом. Мистецтво – це мій спосіб спілкування з людьми. Друге: я дуже люблю хорошу поезію, книги, музику, і це теж дає поштовх на переосмислення засобами образотворчого мистецтва…»

Хочу звернути увагу на те, як Лариса себе позиціонує у переважно російськомовному середовищі півдня України. Знаю її протягом останніх двох десятків років, ще коли фундували Южненську «Просвіту», яку вона впродовж останнього десятиліття незмінно очолює. Залежно від оточення, Дем’янишина розмовляла то українською, то російською мовою. Однак у певний момент її природа збунтувалося проти нав’язаних обставинами мовних кліше, і вона повернулася до своїх витоків, дала простір духу, заговорила, як мислила, і тим самим вибудувала власну ідентичність. У цьому не було пози, нічого колючого і викличного, тож оточення прийняло цю переміну. Звернення до рідної мови, "коренізація", не означало розриву з російською культурою, тим більше, що її творили українці також. Та й перші кроки у професійному навчанні відбувалися російською. Справедливості ради зазначу, що у певний період Лариса вважала російську другою рідною мовою...

«До Одеси мене привела мрія стати саме справжнім художником, – згадує Дем’янишина, – а це для мене, малої, означало малювати реалістично, як я бачила уже на той момент в музеях. Тому на пропозицію батьків вчитися трохи ближче від дому (Вижниця, Косів, Чернівці, Львів) – категорично відмовилася. У своєму виборі була впевнена може ще й тому, що шкільний вчитель малювання закінчив наш одеський худграф. Наразі, сама дивуюся, як у моїй творчості поступово визрівають і утверджуються декоративні якості, ніби самі собою. Але це мабуть теж не просто так, адже з часом я відкрила для себе красу українського народного розпису, ікони, вишивки і вже сама почала мислити лаконічніше, узагальнюючи. Мені, наприклад, дуже близька монументально-живописна і графічна система бойчукістів. Хоч зараз, як і колись час від часу біжу, щоб «зловити колір сонячного промінчика...»

У невимушеній розмові ми торкалися різних тем, життєвих смислів, дійшовши такого, на перший погляд майже банального, резюме: у кожної людини є шанс залишитися в пам’яті сучасників і майбутніх поколінь через свій земний шлях і діяння.
«На продовження нашої розмови про пам'ять після того, як нас не буде фізично, згадала, як на конференції до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка відомий літературознавець Володимир Сподарець сказав дуже важливі, образні слова, що Шевченкове слово і взагалі Слово – це капсула історичної пам'яті людей. Слово Шевченкове, Лесине, народні пісні, приказки переживають не одне покоління і несуть найважливіше – неперехідні цінності, ніби машина часу, з одних просторово-часових координат у інші».

***

Як видно із сказаного, Лариса Дем’янишина постійно перебуває в орбіті національної культури, і як результат – стала більш продуктивно працювати на ниві національного мистецтва. Серед досягнень останніх п’яти років є ряд цікавих картин, ілюстрацій та видавничих проєктів.

На сьогодні вона залишається чи не єдиною серед одеських митців, які працюють у вільному розпису акрилом по шовку. Її твори принципово відрізняються від робіт інших майстрів, вирішених, здебільшого, у декоративному ключі, адже стилістика Лариси синкретична, балансує на грані акварельного живописного письма, графіки і декоративно-прикладного мистецтва. Надзвичайно цікавою є серія робіт у згаданій авторській техніці, навіяних творчістю Лесі Українки і представленій у Одеській національній науковій бібліотеці в експозиційному ряду «Стояла я, і слухала весну…» – спершу у 2016-му, і тепер, у лютому 2021 року вже з нагоди 150-річчя від дня народження Лесі Українки.

Особливо захоплюють зображення Мавки: її образи ліричні, мрійливі, одухотворені, здаються неземними й осяяними невидимим внутрішнім світлом. Ці чисті створіння ніби прийшли зі світу первозданного і таємничого. Є така притча, що коли Господь створив жінку, він зробив її спершу неземною істотою, але згодом, подумавши, змінив жіночу природу, надавши їй більше сенсу земного. У нашому випадку художниця повернула через образи Мавок жінку-мрію, яку на зорі зародження людства побоявся впустити у цей світ Творець.

Техніка вільного розпису по шовку, з її легкістю і прозорістю, надзвичайно органічна для подібних образів. У цій техніці автор виробила свою мову, яка враховує властивості матеріалу: вона лаконічна, побудована на кількох тональних і колористичних контрастах, а також протиставленні широкої плями та лінеарно вишуканих силуету і дозованих деталей, які надають композиції акцентів. Виникає враження, ніби світлоносна фарба проступає через полотно, насичує і одухотворяє його чутливу до дотиків плоть…

Образи, навіяні поетичною творчістю Лесі Українки (Лариси Косач), захоплюючі, її світ безмежний, епоха, в якій жила велика поетеса, бурхлива, життя її – трагічне. Вона із тих яскравих талантів, чиє гравітаційне поле втягує вас до останку. Ще п’ять років тому Лариса заявила, що хотіла б глибше зануритися в поетичний світ Лесі. І ось цьогоріч, на вшануванні Лесиного ювілею в Одеській національній науковій бібліотеці вона представила образ поетеси: романтичний, одухотворений, бароково-народний, душевно теплий – «Барвиста квітка» (повна назва – «Я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки...», 2021). Звернення до віршованих творів видатної поетеси – морського циклу «Подорож до моря» (2019), безпосередньо пов’язаного з Одесою, – подарувало художниці моменти духовного єднання з Лесею Українкою. Серія лінійних малюнків – ілюстрацій до циклу – лаконічних, емоційних стало своєрідним щирим дарунком «Ларисі від Лариси»…

Щодо вище названої картини, писаної темперою на полотні, то автор цих рядків із перших уст знає про напружену працю, багаторазове переписування картини, пошуки живописцем відповідного колористичного рішення, еволюцію стилістики у напрямі від плакатності до помірно живописного рішення. Основний меседж: Лесина душа – своєрідна квітка, що розкривається, даруючи спраглим радість і життєвий трунок. Полотно, окремо представлене в Музеї книги національної бібліотеки, мало переконливий успіх.

Лариса багатогранна, і зміна матеріалу, форми вираження чи стилістики створює передумови до її творчого зростання, пластичного мислення. У підтвердження вищесказаного, нагадаємо, що серед останніх досягнень мисткині багаторічна праця над розкішним альбомом «Українська вишивка. Північно-західне Причорномор’я».

«Є ідея нового, розширеного видання, тим самим зробити альбом змістовнішим, більш повноцінним. Хотілось би охопити усі землі України. У цьому проєкті була задіяна пані Лідія Бебешко з Умані. Вона працює над схемами, а чим вони цінні – що по них можна вишивати, адже не усі майстрині можуть це робити по фотографії.

У цьому році побачили світ збірки поезій Сергія Мефодовського, Надії Любки з моїм оформленням, але з-за карантину не відбулися уже заплановані презентації. Готова до друку збірка поезій для дітей Наталії Чамлай "Киця в білих чобітках" з моїми малюнками, приємно що дизайн цих книжок робила моя донька Катерина».

Крім роботи за уявою значне місце у творчому спадку мисткині займає робота на пленері, яка збагачує її колористичну палітру. Тільки впродовж останніх десяти років під час групових поїздок вона побувала в містах переважно північно-східної та східної  Польщі: Краків, Гданськ, Торунь, Хеньчини, Лопушне, Бартошице, Решель, Демброво, Кравчики, а також в Німеччині, – Фленсбург, й Україні: Володимир-Волинський, Львів, Ворохта, рідна Одеса і ії околиці, зокрема, у Коблєво та Караліно-Бугазі, які проводили галереї "Ракурс" і "Underground". 

Окремої уваги заслуговує й участь Дем’янишиної в монументальних проєктах: настінних розписах і меморіальній скульптурі: за високоідейними ескізами художниці створені пам’ятні знаки Героям Небесної Сотні у Южному та жертвам Голодомору у Доброславі (у співавторстві з К. Степановим). Стилізація виконана з урахуванням особливостей матеріалу (листовий метал), завдяки якому поєднання площини і лінії доповнює об’єм графічною виразністю. 

Чарівна якість духовної природи і творчої принадності Лариси Дем’янишиної, мабуть у її наступності і певному ідеалізмі, про що свідчить ось ця сентенція: «Все треба робити з врівноваженою світлою душею, або як у Лесі Українки чи Тараса: коли болить душа –  роби з ЛЮБОВ'Ю!!! Ну і професійність ніхто не відміняв! Моя бабуся Марія всю роботу робила з піснею на устах. Для мене це важливо, вірю що навіть камінь відчуває і зберігає енергію».

Розмовляв і ділився міркуваннями
Володимир КУДЛАЧ

Інші публікації про Л. Демянишину на сайті ОННБ:

Духовна спільність двох несхожих (інтерв`ю з Л. Дем`янишиною і В. Гоманюком). 8.07.2020
Українська вишиванка Причорноморського краю. 6.12.2018
"Стояла я і слухала весну..." 17.02.2016
У сяйві сонця й місяця. Тандем Дем`янишина-Поповиченко. 18.03.2015
Звабливо-лірична ітровертність двох. 8.07.2014.