Відкриває серію стаття «Родовід Бориса Едуардса». До уваги читачів - ІІІ і IV частини цього доробку. У статті використані документи, що зберігаються у фондах Одеської національної наукової бібліотеки, Державного обласного архіву Одеської області, Одеського художнього музею, а також відомості з частково опублікованих спогадів та щоденника митця.
Ч. ІІІ.
Українська лінія родоводу: питання самоідентифікації
Якщо по лінії батька родовід Едуардсів достатньо відомий, то по жіночій лінії лише означений. Мати Бориса – Софія Юріївна Кірякіна, донька чиновника, нащадок славнозвісного українського козацько-шляхетського роду Максимовичів. Скупі відомості про одеську гілку цього роду містяться в опублікованих біографічних даних про племінника Едуардса, художника Михайла Федоровича Андрієнка-Нечитайла (1894-1982)1, мати якого – Варвара Миколаївна Максимович - була кузиною Бориса Едуардса. Варвара мешкала в Херсоні. Інший представник цієї родини, рідний брат Варвари Анатоль Миколайович Максимович жив в Одесі. Свого часу він закінчив Одеську рисувальну школу, однак згодом обрав військову кар’єру. Відомий скандальний випадок, коли в офіцерському клубі цей нащадок козацької старшини у стані алкогольного сп’яніння розсік шаблею портрет російського імператора. Тоді справу «зам’яли». Це лише епізод з біографії, який дійшов до нас і який, певною мірою, характеризує родинне середовище Бориса Едуардса. Цей випадок, однак, не завадив Анатолю Максимовичу дослужитися до звання генерала.
***
На здивовані запитання окремих публіцистів, як у сім`ї комерсанта міг з’явитися художник, хотів би звернути увагу як на іспанську лінію Едуардсів (колекціонування живопису бабусею Каміллою Феррарі), так і українську, адже не лише кузен Анатоль Максимович, але й племінник Бориса, Мішель Андрієнко-Нечитайло, мали схильність до мистецтва. Мішель успішно себе реалізував на цьому поприщі – в еміграції став відомим на Заході художником-авангардистом.
Батько Бориса Едуардса мав жорсткий характер військової людини і від членів родини вимагав повної покори. Його категоричність пом’якшувала добра і терпляча дружина. Коли батько збанкрутував, Бориса віддали до повітового училища на підготовчі курси, але через несплату за навчання він не був допущений до вступних іспитів. Цей важкий час описаний у його мальтійському щоденнику: «Сину, потерпи трішки, ось батько отримає роботу, і все зміниться», – благала його мати.
За наполяганням батька, Борис і його брат Жорж уже в отрочому віці змушені були виснажливо працювати на шкідливих виробництвах: спершу в хімічній лабораторії В. Красильнікова, а згодом слюсарями на заводі Белліно. Нестерпні умови і режим праці, а також брутальність і розбещеність оточення змушують братів покинути роботу, що призводить до конфлікту з главою сімейства. Обох виганяють з домівки. Почався період поневірянь, який тривав більше року.
Відомо, що магазин діда Бориса, Джозефа Вільяма, під назвою «Вільям Вагнер» знаходився на розі Дерібасівської і Рішельєвської, можливо, саме у будинку Товариства «Белліно & Коммерель». Свій магазин Вільям Едуардс тримав неподалік, у Пале-Роялі. Обидва будинки, що знаходились на Театральній площі, не збереглися. Щодо самоідентифікації Едуардсів: прадід скульптора Вільям і дід Джозеф були англізованими ірландцями, підданими Британської імперії, які воювали за її інтереси і намагалися з максимальною вигодою скористатися перевагами, які надавало їхнє становище. Наступне покоління Едуардсів, народжене в Одесі, це зрусифіковані британці, у більшості православного віросповідання, громадяни Російської імперії, для яких російська і англійська мови були однаково рідними. Якщо Джозефа Вільямовича і його сина Вільяма можна назвати космополітами, то їхній паросток Борис – це вже нова генерація, інтегрована в нове суспільство і готова служити йому.
Як було сказано, в особі Бориса Вільямовича поєдналося, щонайменше, три етноси. Підкреслювати свої британські витоки – тоді світової імперії, було престижно. Думаю, що факт надання Борису Едуардсу мальтійського громадянства у період еміграції це підтверджує.
Вищевикладене – це все, що нині відомо про родовід Бориса Едуардса з доступних нам джерел. Зазначу, що більшість матеріалів з особової справи Едуардса з ДАОО публікуються вперше. Інших відомостей про Едуардсів та про одеську гілку роду Максимовичів і Кірякіних у наведених джерелах не виявлено. Можливо, у разі повної публікації вже згадуваних спогадів і щоденника Бориса Едуардса, які знаходяться у приватній колекції за кордоном, ситуація змінилася б. Там, наскільки можна судити, увага акцентується виключно на ірландській лінії Едуардсів. Афішувати українське коріння у тих умовах шкодило б кар`єрі. Інше джерело, яке потребує вивчення, це особова справа Б.В. Едуардса, яка була заведена під час його навчання в Петербурзькій академії мистецтв і пізніше передана в Російський державний історичний архів.
1 Попович В. Михайло Андрієнко / Володимир Попович. – Мюнхен, 1969. – С. 9.
Бл.1902 р. Б. Едуардс навідав у Херсоні сестру і подарував малому племіннику скриньку з фарбами. Зі слів колекціонера і громадського діяча В. Поповича, який свого часу спілкувався з М. Андрієнком-Нечитайлом, мати Б.В. Едуардса походила з роду Максимовичів. Про це йдеться в листі В. Поповича на ім`я співробітника Одеського художнього музею Людмили Данішевської від 1 лютого 1997 р., відправленого з французького міста Епіне-сюр-Сен.
Ч. IV.
Щодо дати народження і смерті Бориса Едуардса
У біографії Бориса Вільямовича є чимало нез’ясованих моментів, зокрема, пов’язаних з датою народження і смерті. У більшості довідників датою народження скульптора вважається 15(27) травня 1860 року, хоча в окремих виданнях фігурує і 1861-й.
На особовій справі Б.В. Едуардса з фонду ДАОО датою народження Бориса Едуардса вказаний 1861 рік. Автор детально ознайомився з документами справи і не виявив підтвердження цього факту. Усі наявні довідники вказують на 1860 рік. Вірогідно, було взято до уваги повідомлення І. Антоновича, який у брошурі «Скульптура Б.В. Эдуардса, 1884-1899» написав, що скульптор народився в 1861 році. Розвіює сумніви запис самого Едуардса у його мальтійських зошитах «Як пройшло моє життя», фрагментарно опублікованих, де він зазначає, що «15 мая 1920 года мне минуло шестьдесят»2.
Достатньо усталеною є дата смерті Едуардса – 12 лютого 1924 року. Однак окремі дослідники на основі повідомлень племінника Бориса Вільямовича, художника Михайла Андрієнка-Нечитайла, ставлять цю дату під сумнів. Андрієнко-Нечитайло вважав, що Едуардс помер на початку 1930-х років в Англії, де на той час жив розпорядник його майна, російський емігрант і відомий колекціонер Михайло Брайкевич, що певний час був кредитором скульптора.
Можливо, прояснити ситуацію з цього питання міг би Олександр Маніович, який детально ознайомлений зі щоденниками Едуардса, писаними на Мальті. Він також посвячений у перебіг пошуків могили скульптора на цьому острові. З посиланням на щоденник Едуардса, О. Маніович стверджує, що в останніх записах, які дійшли до нас (31 грудня 1923 року), Едуардс не скаржився на стан свого здоров’я.
Є ще джерела, які заслуговують на довіру, наприклад, лист з Парижа приятеля Едуардса Петра Нілуса до Євгена Буковецького, у якому повідомляється про кончину скульптора. Лист датований 29 квітня 1924 року. Ще раніше в емігрантській газеті «Руль» за 26 березня 1924 року про смерть Бориса Вільямовича повідомляв російський емігрант, історик, викладач Мальтійського університету і друг покійного Костянтин Воєнський (де Брезе): «… Последние пять лет Б.В. прожил беженцем на Мальте, и скончался скоропостижно от кровоизлияния в мозг на 63-м году жизни»3. Малярія, від якої страждав Борис Едуардс останні двадцять років, та великі фізичні навантаження (на Мальті він працював без підмайстрів) негативно позначалися на роботі серця, що, зрештою, і викликало раптову смерть.
Наразі не маємо стовідсоткової певності, що могила, яку знайдено представниками Російського центру науки і культури на Мальті, на Ta`Braxia Cemetery у містечку Флоріана, є справді могилою Б.В. Едуардса, оскільки на ній не було надмогильної плити і якихось написів. Плита встановлена вже у наш час. Потрібні документальні підтвердження.
2 Маниович А. Разговор с Сергеем, нашедшим рукописи воспоминаний и дневник скульптора Бориса Эдуардса // Дерибасовская-Ришельевская : одес. альм. – Одесса : Пласке, 2010. – Вып. 41. – С. 176. – Режим доступа: http://odessitclub.org/publications/almanac/alm_41/alm_41_169-197.pdf
3 Незабытые могилы. Российское зарубежье : некрологи 1917-2001. В 6 т. Т. 6, кн. 3. Х-Я / Рос. Гос. б-ка ; сост. В.Н. Чуваков ; под ред. Е.В. Макаревич. – Москва, 2007. – С. 546.