Відкриває серію стаття «Родовід Бориса Едуардса». До уваги читачів I і II частини цього доробку. У статті використані документи, що зберігаються у фондах Одеської національної наукової бібліотеки, Державного обласного архіву Одеської області, Одеського художнього музею, а також частково опублікованих спогадів та щоденника митця. 

Ч. I.
Нащадок англійських негоціантів. 1860–1873 ¹

Борис Васильович (Вільямович) Едуардс (1860–1924) належить до плеяди видатних українських скульпторів ХІХ – першої чверті ХХ ст., які значною мірою визначили розвиток вітчизняного мистецтва (І. Мартос, П. Забелло, М. Мікешин, В. Беклемішев та ін.). Він став одним із перших скульпторів «півдня Росії», майстром психологічного портрета, жанрових, релігійних композицій, а також одним із найбільш затребуваних монументалістів і власником першої в Україні бронзової ливарні.

У цій статті робиться спроба з’ясувати родовід Бориса Едуардса, а також викласти окремі факти біографії митця на основі його особової справи, яка зберігається в Державному архіві Одеської області (ДАОО), та спогадів скульптора і його щоденника, які він писав на Мальті у 1920-1923 роках (вони лише частково опубліковані). Додатковим джерелом з’ясування біографії Едуардса є також спогади його племінника, відомого художника-авангардиста Михайла Андрієнка-Нечитайла (1894-1982).

Далі імена членів родини Едуардсів подаватимуться відповідно до їх самоідентифікації. Зазначу, що в рекламних оголошеннях Бориса Едуардса завжди величали «Вільямович», а не «Васильович», як то було прийнято в офіційних документах в межах Російської імперії, влада якої проводила політику асиміляції національних меншин. В умовах багатонаціональної Одеси представники одеської гілки роду Едуардсів по лінії Вільяма помітніше підкреслювали своє англійське походження. Деякі дослідники необґрунтовано приписують Б.В. Едуардсу німецьке коріння, що, ймовірно, пов’язано з його неодноразовим перебуванням у Німеччині та одруженням уже в еміграційний період на німкені ².

¹ Стаття на основі публікації: Кудлач В.А. Родовід Бориса Едуардса // Краєзнавство. № 3-4. – 2017. – С. 137-142.

² У 1902 р. Борис Едуардс розлучився зі своєю дружиною Тетяною Дмитрівною Ухтомською, у шлюбі з якою мав двох дітей – сина Олександра та доньку Марію (Мусю). У 1913-1914 рр. Б. Едуардс їздив до Німеччини, щоб купити машину з обробки виробів зі слонової кістки для свого художнього ательє, тоді познайомився з Розою Райш, жителькою невеличкого курортного містечка Бад Наухайма (Bad Nauheim), земля Гессен. Це знайомство переросло у кохання. Перша світова війна їх надовго розлучила. У 1914 році Б.В. Едуардс став настійно  домагатися офіційного розлучення з Т.Д. Ухтомською. Це далося нелегко. Особливо протестувала донька Марія. Лише в 1919 р., вже на Мальті, Едуардс відновив контакти з Розою Райш, і обоє прийняли рішення поєднати свої долі. 25 грудня 1922 р. Б. Едуардс і Р. Райш повінчалися в православній церкві у Вісбадені (за п’ять днів до цього в Константинополі помирає донька Марія, про що Едуардс не міг знати). Сім’я оселилася на острові, Едуардс одержав мальтійське громадянство. Подружжя також збиралося придбати будинок в Німеччині. Можливо, саме це викликало помилкове припущення про німецьке походження Едуардса.

Ч. ІІ.
Від Гадеса до Одеси ³

Родовід Бориса Едуардса по лінії батька більше розкритий, перш за все, завдяки вивченню Едуардсами своєї генеалогії у зв’язку з повідомленням у 1892 році в британських та російських газетах про заповіт багатого американського родича Роберта Едуардса, який володів земельною ділянкою в Нью-Йорку на Манхеттені (помер у 1880-ті) і склав духовний заповіт. Це викликало помітну активність старших Едуардсів – одесита Вільяма і Петра, мешканця Керчі, котрі понад двадцять років з якихось причин не спілкувалися, а також синів і доньки Вільяма – Жоржа, Бориса і Лідії. Всього ж у Вільяма Едуардса було п’ятеро дітей, крім названих, ще був син Вільям і донька Єлизавета, у шлюбі Друрі (див. схему, рис. 4). Ця історія сприяла відновленню їх родинних контактів.

Судячи з усього, найбільш активним у цій справі був Петро Йосипович Едуардс. Листування щодо з’ясування родоводу тривало (про що свідчать документи), принаймні, сім років (до 1899) ⁴. Наразі не відомо, чи отримали Едуардси щось у спадок, суму якого газетярі явно завищили, однак, завдяки їх меркантильним прагненням ми маємо більше відомостей про походження Бориса Едуардса. Наскільки можна судити, сам Борис Вільямович не приділяв помітної уваги цій справі (отримання спадку) через свою надзвичайну зайнятість й певний скептицизм.

У роду Б.В. Едуардса поєдналося ірландське, іспанське, українське та турецьке коріння (Рис. 2. Герб родини Едвардс ⁵). Прадід Бориса Вільямовича – Wiliam Edwards, служив в англійській армії. Він був «квартирмейстером 20-го легкого драгунського полку» і першим комендантом Гібралтарської фортеці (з 1804). Помер в Гібралтарі 1 березня 1815 року ⁶. Його нащадок, який доводився Борису дідом, – Josef Wiliam Edwards, народився 18 квітня 1788 року в Уельсі (Валії) ⁷. Згодом навчався у військовому училищі у Кірк-Імоні, після закінчення якого на деякий час повернувся до родичів у Дублін. Під час перебування на військовій службі в Іспанії обвінчався в польовій військовій церкві з місцевою панночкою Камілою Феррарі ⁸. Каміла свого часу отримала прекрасну освіту, володіла п’ятьма мовами (російською розмовляла з акцентом), любила і колекціонувала живопис.

У 1819 році, у період режиму «порто-франко», зі своїм невеличким торговим флотом (вісім баркасів) сім`я Джозефа Вільяма Едвардса прибула до Одеси, де заснувала власну торгову справу. Англійський комерсант вивозив з Росії сировину, переважно шкіру, а натомість завозив готові англійські товари. Він відкрив магазин на розі вулиць Дерібасівської і Рішельєвської, а також заснував шкіряний завод. У 1823 році Джозеф виїхав до Ірландії, за три роки повернувся до Одеси. Одного разу під час шторму частина кораблів Джозефа затонула, а невдовзі згорів шкіряний завод. Це стало фатальним для його підприємницької діяльності.
У Джозефа і Камілли було п’ятеро дітей: три сини і дві доньки: Джон, Єлизавета, Вільям, Йосип. Ім`я ще однієї доньки не відоме. Після кончини глави сімейства в 1851 році ⁹ Камілла переселилася у домівку сина Вільяма, який продовжив торгову справу батька. Мати передала йому домашнє зібрання західноєвропейського живопису, в якому були полотна фламандських та італійських живописців, зокрема П. Рубенса, Я. Тінторетто, С. Рози, П. Бріля, Ф. Цукарелі та ін.¹⁰ Як пізніше згадував Борис Едуардс, в світлиці висів портрет діда, завдяки якому він тільки й знав свого пращура. Принагідно зазначу, що серед улюблених дитячих забавок Бориса було конструювання кораблів. Це захоплення підтримував його батько, який, однак, був категорично проти мистецької кар’єри сина.

Загальна економічна ситуація після відміни режиму «порто-франко» виявилася малосприятливою. Невдовзі Вільям Едуардс збанкрутував і продаж більшості картин (фактично за безцінь) лише на короткий час поліпшив матеріальний стан сім`ї. Для дітей Едуардсів настали скрутні часи. У 1850–1860-ті роки сім’я Едуардсів мешкала в будинку диригента Котардо Розетті (знаходився по вулиці Ямській, нині Новосельського). Чимало будинків першої половини ХІХ ст. у цьому районі не збереглися, і спроби знайти якісь конкретні відомості про адресу Едуардсів в Одесі у період дитинства і юності Бориса на основі доступних документів не дали бажаних результатів. У 1894 році (про це йтиметься далі) Борис Вільямович перебрався у власний будинок у Софіївському провулку (нині Ляпунова, 3), куди перейшла жити майже уся його родина, включно з батьком Вільямом. Останній помер 4 грудня 1896 року, і був похований на Старому християнському кладовищі ¹¹, де, ймовірно, знаходився фамільний склеп Едуардсів.

Нижче наведена схема, за якою простежується родовід Б.В. Едуардса (Рис. 3. Генеалогічне древо роду Едвардсів).

³ Гáдіс (Гáдес) – легендарне місто на півдні Піренейського півострова, поблизу Гібралтарської протоки, засноване фінікійцями бл. 1100 р. до н.е. Нині іспанське портове місто Кадіс. У переносному значенні – «на краю світу».

⁴ Лист Петра Йосиповича Едуардса з Керчі до племінниці Лідії від 5 листопада 1899 р. (ДАОО, ф. 154, оп. 1, спр. 22, л. 14). Можливо, це листування викликане тим, що на той час Вільяма, батька Лідії, вже не стало.

⁵ Герб роду Едуардсів являє собою сполучення двох срібних овальних щитів, які найбільше були поширені в геральдиці в XVI-XVIII ст. Овальний щит ще називали «італійським». Лівий розділений правим дугоподібним перев’язом, на який еквіполентно (по одній осі) нанесено три прямих хрести з квадратними отворами. Правий – «витий щит», який у нижній частині горизонтально розділений джгутом (ймовірно, бакштаг – трос для кріплення щогли). Над ним зображена частина фігури лева зі здійнятими передніми лапами (т.з. повсталий лев). Відсутність пазурів на передніх лапах лева дозволяє віднести його до типу «неозброєних». Вінчає герб шоломова корона з п’ятьма ліліями, яка символізувала феодальний статус володаря герба. Герб обрамлений скупим рослинним орнаментом. Правий перев’яз пурпурного кольору. Рисунок не дозволяє в цілому судити про символіку кольору герба, але срібло і пурпур, відповідно, символізують шляхетність і благочестя.
(ДАОО, ф. 154, оп. 1, спр. 22, л. 7).

⁶ «Мой дед Виллиам Эдуардс, «квартирмейстер 20 Легкого драгунского Полка» умер в Гибралтаре 1 марта 1815 года, имея родственников в Валлисии и Ирландии. После его смерти все его полковые документы и бумаги были отвезены в / Maidsfone Cavalry Depof / Майденское кавалерийское депо сержантом Джоном Коллиер, того же полка, будучи родственником». ДАОО, ф. 154, оп. 1, спр. 22, л. 14.

⁷ У старій російській редакції Валія – Вàллис. «Мои предки были из Валлисии и Дублина, мой отец родился в Валлисии, где он проживал до известного возраста у своих родных в Дублине, и оттуда был отдан в училище в Киркъ-Имонъ, после учения он возвратился в Дублин» (ДАОО, ф. 154, оп. 1, спр. 22, л. 14).

⁸ Маниович А. Разговор с Сергеем, нашедшим рукописи воспоминаний и дневник скульптора Бориса Эдуардса // Дерибасовская-Ришельевская : одес. альм. – Одесса, 2010. – Вып. 41. – С. 176.

⁹ «Мой отец Иосиф Виллиам Эдуардс, сын квартирмейстера Виллиама Эдуардса, родился 18 апреля 1788 года – умер в Одессе (Южной России) в 1851 году…» // Там само. В іншому листі до племінника Джозефа П.Й. Едуардс називає іншу дату смерті батька – 1850 р.: «…Скажи твоему папа, что, насколько мне помнися, то наш отец умер в 1850-м году, когда мы жили в доме Котардо Розетти (диригент – В.К.), а я тогда служил в конторе Шевестер» (ДАОО, ф. 154, оп. 1, спр. 22, л. 3).

¹⁰ Маниович А. Разговор с Сергеем, нашедшим рукописи воспоминаний и дневник скульптора Бориса Эдуардса // Дерибасовская-Ришельевская : одес. альм. – Одесса, 2010. – Вып. 41. – С. 177.

¹¹ Перший (Старий) християнський цвинтар був знищений  комуністичною владою у період 1929-1934 рр.

Володимир КУДЛАЧ