На прикладі цього музею переконуєшся, як подібні установи стають важливою складовою формування художнього ринку в Україні. Мій співрозмовник, директор МСМО Семен Кантор.
Але спершу хотілось би навести слова самого колекціонера і популяризатора мистецтва Є. Демьонка: «Перші роботи для своєї колекції я купив років п’ятнадцять тому у чудового одеського художника Андрія Герасимюка. Потроху купував роботи одеських і європейських художників – для прикраси будинку. Але головним поштовхом для справжнього колекціонування стало відкриття Музею сучасного мистецтва Одеси».
«У чому, на вашу думку унікальність колекції Демьонка», – запитую у Семена Кантора.
«Нема унікальності, але в цьому й її унікальність! Це класична колекція «по зацікавленню», основана на смаках, – була відповідь. – Унікальна колекція серед одеських поціновувачів мистецтва, наприклад, у Семена Верніка. Чому унікальна? Він дружив з тими, кого згодом назвали нонконформістами, купував у них роботи. У Верніка дуже аутентична колекція творів одеських митців 1960-1970-х років. Зібрання унікальне тим, що постало ще у ті часи... Інших подібних колекціонерів в Одесі на сьогоднішній день я не знаю. Був ще Володимир Асрієв, але на даний момент він проживає в Лондоні. Він галерист, і мав комерційний інтерес, а Вернік тим часом лише нарощував колекцію»[1]. Підсумовуючи сказане про Євгена, варто наголосити на тому, що це погляд одесита, не спеціаліста, хоча він заявив про себе і як науковець, його знають як основного спеціаліста, принаймні в Україні, з дослідження життя і творчості Давида Бурлюка.
– Але повернімося до зібрання Євгена Демьонка.
– Колекція не формувалася, виходячи з концепції, ну хіба-що концептуальним є «ню». Він виходить з інтересів: зацікавився Бюрлюком – хороший Бурлюк; захопився Олегом Соколовим – хороший Соколов, і глибокий. І орнаменти, і книжки, афіші. А яка унікальна стінгазета колективу Одеського музею західного і східного мистецтва, майже три метри завдовжки, приурочена п’ятдесятиріччю Соколова – рівно п’ятдесят років тому!.. Хороша назва – «Кольоровий архів», різноманітний, живучий архів. За що Женя не береться, то робить досить якісно, але на основі смаку.
– І все ж у кожного колекціонера є свої переваги: епоха, напрямки в мистецтві,скажімо, авангард. Адже на той час футуризм був лівим, авангардним мистецтвом.
– У цій колекції немає авангардного Бурлюка. Це твори вже періоду 1950-х років. Я бажаю, щоб у Жені був авангардний Бурлюк, але це дуже дорогі речі. Те саме стосується нонконформізму, щодо автентичності. Він дуже пізно зайнявся колекціонуванням. Творів 1960-х і особливо 1970-х років у цій колекції мало. А ось Фрейдін у його зібранні просто фантастичний!
– Крім згаданих колекціонерів Одеси важливе місце посідає збірка Михайла Кнобеля, чия перша колекція лягла в основу вашого музею.
– Кнобель по підходу ближчий до Демьонка, ніж до Верніка. Він формував колекцію, особливо свою другу, за власними вподобаннями. На той час Михайло Кнобель вже достатньо добре розбирався в мистецтві, і тому поганих робіт він не купував, а перевагу віддавав невеличким за розміром. Це не був, скажімо, музейний формат – знакові твори для того чи іншого автора. Першу свою колекцію Михайло Кнобель збирав, користуючись порадами експертів: художника Олександра Дмітрієва, перш за все, певною мірою Олега Волошинова. Згодом йому допомагала мистецтвознавець Любов Заєва, нині заступник директора МСМО. Перша колекція носила концептуальний характер. Тоді не превалювали емоції.
– В процесі формування колекції змінюються і підходи. Можливо і Євген Демьонок не виключення?
– Він усе більше перетворюється на дослідника. Я бажаю, щоб у нього з’явилася Соня Делоне. Це дуже дорога художниця, яка померла дуже давно. Навіть її літографії коштують достатньо дорого. Твори мисткині відсутні в Україні. Я знаю кілька осіб серед одеситів, які встановили (не без допомоги Жені) той факт, що вона народилася в Одесі. Наскільки мені відомо, невдовзі в нашому місті вже з’являться твори Соні Делоне. Але це вже світова величина.
– Відомі публікації Євгена Демьонка в різних інтернет-виданнях, наприклад, в Art Ukraine, про сучасних одеських мистців, і про згадуваного Давида Бурлюка – цього видатного і епатажного майстра, який, до речі, ідентифікував себе українцем. Зокрема, про кругосвітню подорож подружжя Бурлюків у 1961-1962 роках (в експозиції є вид Праги роботи цього майстра, в якій Давид Давидович відзначив своє вісімдесятиріччя). Демьонок встановив в Одесі кілька меморіальних дощок, зокрема, Врубелю і Бурлюку. Користуючись нагодою хотів би звернути увагу на кілька спірних моментів. Наприклад, мені не зрозуміло, чому Давид Бурлюк, (відома цитата) є лише «отцом русского футуризма»? Він основоположник і українського футуризму. Щодо дошки Михайлу Врубелю (про цю подію я писав в загальноукраїнській і обласній пресі), то вона встановлена не на тому будинку, адже з 1903 року нумерація по вулиці Софіївській змінилася: Ольгіївський спуск отримав окрему нумерацію, а до цього вона була суцільною. Ця дошка мала би бути встановлена на будинку Кароводіна (нині Софіївська, 8), що напроти Художнього музею[2].
– Можливо я висловлю гріховну думку: не важливо той це будинок чи ні. Головне, щоб зберігали старі будівлі. Думаю, важливо, що в Одесі ця меморіальна дошка взагалі встановлена, що пам’ятають прізвища видатних людей. Я мав певне відношення до створення першої дошки Врубелю в металі, адже я ливарник. Ніколи не думав, що те, чим я займався, буде важливим для історії, наприклад, виготовлення дошки на пам’ятнику Михайлу Воронцову.
– У випадку зі встановлення дошки Михайлу Врубелю йдеться саме про науковий підхід… І останнє запитання: які довготривалі проекти чекають на Музей сучасного мистецтва Одеси?
– Найбільш тривалий проект – це зміна музею. Однак в силу того, що ми молоді (у 2018 році МСМО відзначив своє десятиріччя. – В.К.), що це приватний музей, засновник, на відміну від державних музеїв, змушений вкладати в свій заклад кошти дозовано. Я тільки-но вийшов з нового після реконструкції виставкового залу. На мій погляд, це найкращий виставковий зал в Одесі, він відповідає сучасним вимогам, хоча це і не самий великий (знаходиться в іншому корпусі вглибині другого дворика музею. – В.К.). Зараз ми живемо тим, що хочемо з’єднати його з основною спорудою музею. Це дуже складна інженерна задача, і затратна. І тоді ми отримаємо окремий комплекс, так, як це прийнято в світі. Ми ростемо, ми збагачуємося новими експонатами. На жаль, на відміну від наших колег з державних музеїв нам ніхто не дарує – ми їх купуємо. Хоча й трапляються винятки. Так, нещодавно нам подарували кілька невеличких речей Вадим і Людмила Хандрос. Незважаючи на те, що ми приватний музей, роботи ми не продаємо… Музей сучасного мистецтва не може не розвиватися.
Насамкінець зазначу, що власник представленої на виставці колекції організовує пізнавальні екскурсії для усіх бажаючих. Для тих, хто не знає адреси музею, повідомляю, що він знаходиться по вулиці Леонтовича, 5 (колишня Белінського).
Розмовляв Володимир КУДЛАЧ
[1] Нещодавно в Одеському художньому музеї відбулося відкриття виставки «Нонконформісти: музейний формат» з колекції ще одного видного колекціонера-галериста Анатолія Димчука, який підтримує тісні контакти з одеськими нонконформістами, зокрема, об’єднанням «Мамай», і у зібранні якого багато робіт цієї групи останнього десятиліття.
[2] Див.: Кудлач В.А. Одеські адреси скульптора Бориса Едуардса // Краєзнавство. № 3-4. – 2017. – С. 213-219. – Режим доступу: http://nsku.org.ua/wp-content/uploads/2017/01/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%94%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0
%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE_%E2%84%9634_2016.pdf
Про цю подію читайте у суботньому випуску газети "Чорноморські новини" від 1з липня 2019 р.
Інші публікації в віртуальній галереї "На Херсонській" про виставки в МСМО: