Книгу потомственого одеського вченого-історика, археолога Андрія Добролюбського важко визначити стилістично. Це одночасно і мемуари, і роман-стенограма, або інтерв'ю, і розгорнутий епічний життєпис. Це і зріз епохи і культурної ситуації одного покоління в специфічному науковому соціокультурному середовищі. Звичка думати і жити "по-одеськи" зумовила гармонійне поєднання респектабельної академічної манери викладу рафінованого професора-гуманітарія з органічним вживанням своєрідного одеського лексикону, фольклору, не надто нормативного та повсякденного словника.