Поезія Катерини Мандрик-Куйбіди – ніби стиснена чека чи зведений курок... Ця поезія – як метання ножів! Іноді її вірші – страшні і вбивчі у своїй влучності – нагадують саркофаг, у якому похований хтось живий! Так і чекай, що ось-ось зірве віко, а над ним – товща землі-епох...У цих віршах моторошно й жарко. Увіходячи в їхній світ, хочеться ридати й сміятися крізь сльози, усвідомлюючи всю трагедію народу, який кров’ю віками відстоює свою свободу. Отакий ми народ. Нескорений і величний у своїй непокірності!