Власенко є одним із найдосвідченіших диригентів і педагогів країни, який виховав яскраву плеяду вітчизняних диригентів. Достатньо згадати таких добре відомих одеським меломанам титулованих диригентів, як Володимир Сіренко, Вікторія Жадько,Наталя Пономарчук.
Богдана Півненко є лауреатом багатьох престижних всеукраїнських і міжнародних конкурсів, зокрема «International youth & music festival Vienna» (гран-прі, 2000), «Ibla grand prize» (І премія, 2016). Обох об’єднує послідовна популяризація сучасної української симфонічної музики. Здається в останнє нам доводилось чути гру Богдани під час відкриття виставки її батька, відомого мистця Івана Марчука, яка мала місце в Одеському художньому музеї у травні 2016 року.
Концерт, що відбувся 2 лютого спільно з Національним Одеським філармонійним оркестром на сцені Одеської обласної філармонії порадував різноманітністю програми, що поєднала українську сучасну музику і класику.
У першому відділенні звучали Концерт для скрипки з оркестром В. Сильвестрова (перше виконання в Одесі) та Концерт № 4 для скрипки з оркестром Є. Станковича. Завершальний акорд вечірньої програми – бентежні «Симфонічні танці» (1940) Рахманінова, – останній твір композитора, написаний за три роки до його смерті. Це свого роду єдність протилежностей: сучасна, пройнята філософськими роздумами, непередбачувана, алогічна лірична музика, і музика логічно вибудувана, у сенсі якої життя, доля розглядаються як фатум.
«Існує два принципи, що лежать в основі мого Концерту для скрипки з оркестром: «момент» і «пам'ять» (або спогад), – ділився свого часу думками Валентин Сильвестров. – Обидва мають своє походження в моєму «багательному епосі» (2007-2017). Як і мій Концертино (2015) і моя Симфонія № 8, Концерт для скрипки з оркестром заснований на ідеї розглядати велику форму по-іншому – як ланцюг моментів, а не як діалектичний розвиток».
Цей «ланцюговий» принцип, – зміна станів, на мою думку, притаманний і для Концерту № 4 Станковича – свого роду «концерту-поеми з безкінечністю звучання лірики». Ідея твору належить Богдані Півненко, якій автор присвятив свій твір. Його неквапна, хвилеподібна музика занурює слухача у певні перехідні, несподівані стани.
Хотілось би вкотре відзначити, що крім високотехнічного виконання, Богдана Півненко виграшно сприймається завдяки артистизму, природності, пластичності сценічної поведінки, вмотивованої характером музики. Її виступ, певним чином – перформанс.
Оригінальна музика Станковича викликає асоціації з французькими імпресіоністами, але вона, на мою думку, більш інтровертивна, і далека від зовнішньої описовості.
Музичне полум’я, викресане з пасіонарної душі автора у той вечір яскраво донесли до нас солістка і оркестр під мудрим керівництвом запрошеного диригента. Іскри і іскорки влучних ударів смичка свідчили про велику майстерність, а виразні інтонації заворожували. Як тут не згадати неперевершене виконання Півненко «літньої бурі» у «Порах року» Вівальді.
Ми стали свідками підвищеної уваги публіки до гостей і оркестру. Вдячний зал бурхливо аплодував диригенту і солістці, відзначивши високопрофесійну гру оркестру в цілому, і окремих груп, зокрема, духових і віолончелістів.

Володимир КУДЛАЧ

Фото у вільному доступі Інтернет