Згадані твори збагатили репертуар нашого оркестру і порадували слухачів красою і свіжістю виконання маловідомої музики. У другому відділенні звучала Симфонія № 5 Антоніна Дворжака – твір, який теж не часто виконується.

Хотілось би відзначити, що запропонована програма явила нам, як і подобає, надзвичайно красиву і вишукану французьку музику, яка струменіла й переливалася, вибухала і тріпотіла в захоплюючих гармоніях. У ній приховане багатство звукової палітри, несподівана й складна ритміка, перемінні розміри, що, до речі, дуже ускладнює гру оркестру (концерту передувало п’ять репетицій!). Розкутість, навіть легковажність і гумористичність у повній мірі відповідають характеру музики продовжувача імпресіоністичної традиції К. Дебюссі Ж-Ф. Ібера. Серед іншого, запам’яталося колоритне соло гобоя у другій частині «Гавані» («Туніс»). Таке задоволення від симфонічної музики подібного плану, можливо в останнє, ми отримували у цій залі від творів італійського імпресіоніста Респігі.

Настрій другої частини програми визначила радісна симфонія Дворжака – відвертість слов’янської душі, романтично схвильоване самоутвердження особистості, помислами нероздільно пов’язаної зі своєю Батьківщиною. Диригент скупими, вивіреними жестами впроваджував оркестром. Зазначимо, що В’ячеслав Васильович вперше дає спільний концерт з НОФО. Як і Ерл в Одесі, Редя зумів повернути публіку в концертні зали Запоріжжя. Напередодні виступу вдалося поспілкуватися з нашим гостем.

- Ще Шаляпін говорив, що проводити репетиції «у пів-голосу» - це значить набувати дурної звички. На репетиціях важливо себе максимально мобілізувати, щоб емоційність виконавців під час концерту була на порядок вищою, – зазначив В’ячеслав Редя. - Одеський оркестр високопрофесійний, з ним працюється легко. Щоправда, у цьому залі дещо незвична акустика: десь гудить, деінде звучить сухо. Незвична для мене й європейська розсадка оркестру, якої дотримується його головний диригент і художній керівник Хобарт Ерл. Але хто би де не сидів, важливо вибудувати баланс. Музика проявляється через нюанс, що у свою чергу означає віднайти відповідний емоційний стан. Під час виконання симфонічної музики існують прошарки, у яких темп не змінюється і тому не обов’язково дивитися на диригента. Але є місця у яких роль диригента зростає – це зміна темпів, ритмів, нюансів, що відбувається постійно. Диригент не є «диспетчером аеропорту», який усе контролює. Знаючи партитуру, він, ніби комп’ютер, періодично перемикається на окремих виконавців, кожен із інструментів. Головна задача диригента – не заважати, дати можливість музикантам виявити себе, адже в одеському оркестрі багато соло.

Зазначимо, що В’ячеслав Редя ось вже двадцять вісім років поспіль очолює Академічний симфонічний оркестр Запорізької філармонії. Це своєрідний рекорд постійності. Він також двічі обирався депутатом міськради, є почесним громадянином міста Запоріжжя. Очолюваний ним колектив побував на гастролях у багатьох країнах Європи і Азії. Редя є засновником тепер вже Міжнародного музикального фестивалю дитячого та юнацького мистецтва «Акорди Хортиці». До речі, у журі конкурсу відомий скрипаль Богдана Півненко, яка нещодавно у цій залі зривала овації одеської публіки. Як правило, під час кожного концертного сезону його оркестр дає прем’єри творів сучасних українських композиторів, у тому числі маловідомих широкому загалу. Наприклад, у травні в Обласній філармонії Запоріжжя відбудеться концерт «Штогаренко і його учні».

В’ячеслав Редя є вихованцем Київської консерваторії ім. П.І. Чайковського, де навчався у відомого педагога і музиканта В.Б. Гнедаша. Чи збереглося в умовах глобалізації поняття «диригентська школа»? Це питання я свого часу задавав відомому київському диригенту і педагогу Аліну Власенко, а також одному із диригентів-патріархів, львів’янину Юрію Луціву, до речі засновнику Академічного симфонічного оркестру Запорізької обласної філармонії. У кожному разі відповіді принципово різняться, адже кожен виходить із власного досвіду. Ми маємо справу не з теоретиками, а практиками. Так, Алін Власенко взагалі ставить під сумнів наявність конкретної школи, і визнає лише «певні загальні речі», а Юрій Луців – учень Миколи Колесси, ідентифікує себе представником австро-празької школи диригування.

- Якщо говорити про музикальну школу, наприклад, скрипкову, то скажу не без гордості, що наша пострадянська школа є нині найкращою у світі! Адже у нас навчалися і чехи, і угорці, і поляки. І сьогодні наші найкращі педагоги перебувають за кордоном і вже навчають як іноземців, так і наших, що їдуть в закордоння. Щодо диригентської школи, то далеко не усі можуть навчатися, скажімо, в Віденській консерваторії. Найчастіше обмежуються майстер-класами. Але чого ти можеш навчитися протягом тижня? Наша диригентська школа – це достатньо елітний оперно-симфонічний факультет, на курсі якого навчалося лише дві особи. Набуття фаху диригента передбачає опанування нової спеціальності. Багато важило, що ми, студенти консерваторії протягом кількох років мали можливість безкоштовно відвідувати концерти в оперному театрі, філармонії. На цей факультет брали переважно молодих людей із вищою освітою, які були зобов’язані відвідувати обов’язкові предмети, зокрема, фортепіано, читання партитур, оркестровку… Львів’яни ж більше інтегровані в західну культуру.

На запитання, як живеться нині музикантам Запоріжжя, гість-диригент зазначив: «З кожним днем стає усе складніше, хоча завдяки спонсорській допомозі минулоріч придбали орган на суму 30 тисяч доларів. Державна адміністрація підтримує також: виділила нам півтора мільйони гривень (ще до стрімкої інфляції. – В.К.) і ми придбали повний комплект «Ямахи», духовий і струнний. Проводимо благодійні концерти для дітей-інвалідів. Дитячій аудиторії ми взагалі приділяємо багато уваги, адже це наша публіка. Як відомо, в Запоріжжі немає консерваторії, що, до речі, породжує певні кадрові проблеми.

Володимир Кудлач