На момент написання цієї статті НОФО представив три концертні програми, кожна з яких має свою родзинку і кілька спільних обставин: у всіх випадках обов’язковим номером були концерти різних національних шкіл у виконанні іменитих зарубіжних солістів, як правило, вихованців лондонської та петербурзької музичних шкіл.

Увідна програма сезону мала «польський» характер: уперше в Україні був виконаний фортепіанний концерт № 1 романтика Людомира Ружицького та «польська» Симфонія № 3 Петра Чайковського, котрий як композитор свого часу справив певний вплив на польську музичну культуру. Дивовижно, але цю симфонію Чайковського, позитивно сприйняту під час прем’єри 1875 року, рідко включають у репертуар.

Знайомству з творчістю Л. Ружицького — соратника більш відомих одеситам К. Шимановського та М. Карловича, ми зобов’язані, передусім, солістові, провідному британському піаністові і великому шанувальнику польської романтичної музики Джонатанові Плаурайту, який відгукнувся на запросини маестро Ерла. Одна із безумовно сильних сторін соліста — відчуття національного духу музики та здатність грати в ансамблі. Цей спосіб гри, відзначимо, особливо культивують саме західні школи. Гра британця була захоплюючою, що на повну силу артист продемонстрував у п’янкій і впевненій фінальній частині концерту.

У наступній концертній програмі, яка відбулася 23 і 24 вересня, основу складала скандинавська романтична музика, «розбавлена» зразком сучасної російської. Прозвучали два твори Яна Сібеліуса — ранній, один з найпопулярніших «Концерт для скрипки з оркестром» і класично ясна за формою, остання у подібному жанровому доробку фінського композитора Симфонія № 7. Їй передувала «Jazz Suite» Михайла Плетньова, видатного російського піаніста і взагалі багатогранної особистості. У попередньому концертному сезоні одесити мали можливість ближче пізнати Плетньова-диригента, а цього разу — і композитора. «Jazz Suite» один з популярних зразків сучасної музики, окремі частини якої («Блюз», «Бурлеск») часто виконують «на біс».

Повертаючись до першої частини концерту, хотів би відзначити переконливе виконання сольної партії у творі Сібеліуса молодим Валерієм Соколовим. До речі, це єдиний скрипковий концерт у творчості композитора, який вважається дуже складним у технічному сенсі серед творів цього жанру. У ньому Сібеліус, який мріяв стати скрипалем, певним чином реалізував свої незатребувані схильності — концерт містить чимало карколомних пасажів.

Валерій Соколов — вихованець Харківської СМШ, лондонських Школи скрипалів Ієгуді Менухіна та Королівського коледжу музики, після закінчення яких пройшов аспірантуру в Кронберській академії (Німеччина).

Уже тремтливо-ніжний вступ скрипкової партії засвідчив, що взята правильна інтонація. Музика набула стрімкого розвитку, занурюючи слухача у складний світ переживань, у яких поєднані ніжність і тривога, очікування щастя й надія. Нас завжди притягують контрасти, і в даному разі дивуєшся, як у такій суворій, вольовій особі, яким запам’ятався на світлинах Ян Сібеліус, полуменіла така лірична, тремтливо-ніжна душа! Лірика має бути мужньою…

Скрипковий концерт цікавий також оркестровим супроводом, що вигідно вирізняє голос скрипки, особливо завдяки тембральній різниці з духовими.

Того вечора, поряд з іншими оркестрантами, наші «духовики» в черговий раз продемонстрували високий виконавський рівень. Це відзначив Хобарт Ерл, першою представивши для аплодисментів саме групу труб.

У двох згаданих концертах диригував, як зазначалося, Хобарт Ерл. Сьогодні керівник НОФО — один з найбільш популярних, затребуваних і харизматичних українських диригентів. Зростанню його популярності, з-поміж іншого, сприяють і різні форми актуалізації музики, в яких він задіяний. Згадаймо хоча б флеш-моб на «Привозі» з виконанням «Оди до радості» як реакцію на нинішні події в Україні. Не випадково столична трьохмовна газета «День» у 23-у випуску спеціалізованого додатку «Маршрут № 1», повністю присвяченому Одесі, нашому диригенту відвела окрему сторінку. Хобарт Ерл сьогодні є одним із презентантів музичної Одеси й України у ширшому світі, а НОФО — це явище, у яке вигідно інвестувати, що вже зрозуміли деякі місцеві меценати.

Наступний, німецько-австрійський за репертуаром, концерт НОФО впроваджував під керівництвом Азіза Шохакімова (Ташкент). Наскільки відомо, цей виступ молодого диригента, на відміну від виступу соліста, в Одесі став дебютним. Відтак наше місто вперше поєднало обох музикантів, і цьому є певне пояснення. До речі, чи не вперше за багаторічну практику НОФО концертна програма не повторювалася наступного дня. Нині А. Шохакімов очолює Національний симфо-нічний оркестр Узбекистану. Торік він виступав з провідними симфо-нічними колективами Італії, Великобританії, Німеччини та США.

Під час концерту були виконані найвідоміша із симфоній Йоганна Брамса «Четверта» і Концерт для скрипки з оркестром Людвіга ван Бетховена.

Тандем Берлінський—Шохакімов матиме своє продовження. Обидва не приховують, що для них виступ з уславленим одеським колективом дуже важливий перед наступним — з Лондонським філармонійним оркестром. Це досить дорогий концерт.

На сцені Одеської філармонії щосезону виступають десятки диригентів, і не можу сказати, що Азіз Шохакімов надзвичайно вразив своєю сценічною поведінкою, так би мовити, «візуальною демонстрацією». Техніка, як багаторічний набуток й очевидне, для нього вже відійшла на другий план. Феномен Азіза Шохакімова криється в іншому — здатності впроваджувати музику, ніби розчинившись у ній. «Якщо у тобі немає музики в середині, ти не зможеш це передати жестами… Зараз я дійшов до наступного рівня: намагаюся більше сконцентруватися на внутрішньому, ніж на зовнішньому, зосереджувати власну енергію, що досить складно», — зізнався в одному з інтерв’ю гість-диригент.

Відтворення бетховенської мелодії з її складною варіативністю форми, частими tremolo у виконанні Дмитра Берлінського було бездоганним і чарівним. У буклеті, підготовленому до цієї події, Дмитро названий одним із провідних виконавців свого покоління. Як людина, що вперше (!) сприймала гру скрипаля «наживо», хочу підтвердити це: одесити мали зустріч з видатним музикантом свого часу!

Володимир КУДЛАЧ