Трагічна музика композитора, яка виходить далеко за рамки суто особистісного, звучала в унісон з нашим часом – трагічним, сповненим боротьби та болю за людське життя і долю країни. Концерт відбувся у дні жалоби за військовими, загиблими в Луганську. Ця сумна обставина внесла корекцію у перебіг концерту: ведуча фестивальної програми Людмила Сергеєнко звернулася до присутніх вшанувати пам'ять жертв хвилиною мовчання…

Повільна ритміка, низькі, стишені звуки, що народжуються з «комом у горлі», і таять у собі потенційно пружну енергію. Провідна тема – тема долі, фатуму. Музична тканина розкручується ніби спіральна пружина, звуки набирають сили звучання (crescendo), демонструючи велич нескореної, гордої і благородної душі. Концерт № 2 Сергія Васильовича Рахманінова був написаний у 1900 році і знаменував вихід композитора із тривалої творчої кризи та стану депресії, яка наступила після дебютного провалу його Першої симфонії (1897). Йому порадили звернутися до відомого психотерапевта-гіпнотизера Миколи Даля, щоб повернути віру в себе, знайти сенс подальшого існування. Довгий час було таємницею, що секрет видужання молодого Рахманінова пояснювався не лише чудесами гіпнозу, але й таємним коханням пацієнта до красуні-доньки лікаря – велике почуття, яке обоє збережуть до останніх днів свого життя.

Виконувати такий твір для піаніста – це випробування, адже Рахманінов був не просто піаністом-віртуозом, але геніальним виконавцем, і ця особливість позначилася на його власних творах. За спогадами сучасників, Сергій Рахманінов виконував твори владно, без огляду на сподівання публіки, утверджуючи своє «хочу». Він не терпів ефектів, пози, показної демонстрації власних переживань. Це для нього було дешево і фальшиво. Залишатися самим собою – кредо істинного виконавця. Гра Рустама Мурадова індивідуальна і високотехнічна, його вважають таким, що об’єднав традиції московської і петербурзької виконавських шкіл. Одеській публіці знане ім’я цього піаніста, виконавця з нашим оркестром концертів Бетховена. Він також є одним із переможців V Міжнародного конкурсу піаністів пам’яті Е.Гілельса в Одесі (2012, бронзова медаль) та IVМіжнародного музичного конкурсу ім. Миколи Лисенка у Києві (2012, друга премія). Виступ Мурадова з одеським оркестром у той пам’ятний вечір мав гучний успіх – овації переповненого Великого залу одеської філармонії довго не стихали. Переконливо знайдений темпо-ритм та зв’язність і безперервність при виконанні твору, зіграність оркестру і соліста, почуття міри – усі ці якості постійно демонструє НОФО під орудою маестро Ерла. У деяких місцях, на мою думку, (fortissimo), оркестр домінував.

Справжньою фішкою фестивалю стало виконання маловідомого для широкого загалу і останнього серед творів видатного композитора – сюїти «Симфонічні танці» (первісна назва «Фантастичні танці»), – своєрідна реакція автора на жахи смерті, які несла розв’язана фашизмом при потуранні міжнародної громадськості Друга світова війна. Попри мелодизм, це вже далеко не романтичний, а, по суті, модерністський твір екзистенційний за змістом, у якому використовується новий, раніше не затребуваний композитором арсенал виражальних засобів, включно з імпресіоністичними; у якому форма стає все менш вловимою, примхливою, ритміка пульсуючою, несподіваною. Деякі дослідники вважають «Симфонічні танці» («SymphonycDances», в англійській версії) своєрідною містерією – «Танцями смерті» («DanceofDeath»). Як і в своєму більш ранньому творі – «Острові мертвих» (1909) композитор використовує середньовічну секвенцію Diesirae (Судний день). Досить умовне визначення «танці» говорить на користь того, що у перспективі сюїта могла «обрости» хореографією, але цей намір композитор не встиг здійснити. Перші репетиції «Симфонічних танців» Рахманінов провів у Нью-Йорку в Карнегі-Холлі вже у 1939 році спільно з диригентом Ю. Ормандом. Про це розповідають окремі світлини, розгорнуті у фойє філармонії, і люб’язно надані директором Музею-садиби Рахманінова в Іванівці (РФ) Олександром Єрмаковим.

Якщо ділитися першим враженням від виконаного твору, то, безумовно, це було відкриття невідомого, яке, з одного боку, тішило «упізнаваним» (романтичний Рахманінов) та викликало здивування несподіваним ходом думки та новизною виражальних засобів, до яких звертався художник у останній період своєї творчості. Це вже якісно новий Рахманінов зі своїм неповторним, індивідуальним стилем. Акцентую лише на кількох моментах: чудному, короткотривалому соло першої скрипки у другій вальсовій частині (Євген Кострицький) та демонічній «нічній» третій (lentoassai. – Allegrovivace), у якій звучать дванадцять дзвонів, що символізують північ. Який прекрасний, потужний фінал! Якщо у першому відділенні концерту в оркестровій партії домінували скрипки, то у сюїті провідна роль все ж належала духовим, що продемонстрував під загальні овації диригент, представляючи першими для схвалення публіці концертмейстерів саме цієї групи оркестру.

Володимир Кудлач