Здається, на сьогодні мистецтво вже вичерпало себе, і лише імітує раніше знайдені форми, і велике везіння, якщо з’явиться художник, який наповнить старі форми новим змістом. Творчість Олександра Коваля належить до яскравих зразків сучасного українського пластичного мистецтва. Воно приваблює камерністю, щирістю, ясністю великої форми, виразністю силуету, пластичністю, внутрішньою динамікою у традиційному реалістичному трактуванні форм. Цей перелік був би не повним, якщо не відзначити високу працездатність, вірність ремеслу, високу майстерність і артистизм виконання – якості, які проявилися вже у ранніх творах цього художника.
Як зізнався сам скульптор, ця виставка стала закономірною, адже наступає період, коли хочеться показати на суд вибагливого поціновувала свій творчий доробок, почути відгуки компетентних осіб, у тому числі й критичні.
Скульптура Коваля потребує інтимності сприйняття. Його, переважно жіночі образи, цнотливі і позбавлені еротики (композиції «Подих весни», 1980-ті), або ж пристрасні до самозабуття у любовному пориві («Побачення», 2020). Пластичне перетікання форми, її рух у циркулюючому розвитку, виразність при круговому огляді – ці якості притаманні таким творам, як «На березі», «Ранок» чи «Саксофоністка», що виготовлені у шамоті й бронзі. В останній автор досяг особливої експресії, майже фізичного відчуття народження високого звуку, наповнення інструменту повітрям, який з фігурою музикантки представляє неподільний організм. «Перші імпульси до створення цього твору я отримав під час концерту відомої одеської саксофоністки Анни Степанової – згадує Олександр. – Сподобалась пластика жіночого тіла під час гри. А у транспорті я якось побачив дівчину в ефектній чорній шляпці з класичними рисами обличчя, яка полонила мою уяву. Дома, вже по пам’яті, я зробив замальовок. Колись виліплю окремий образ… На той час у мене вже був ескіз фігури у напруженій позі із пластиліну, але на іншу тему. Пластичне рішення прийшло випадково: кинутий на стілець скручений жмут мотузки підказав структуру поєднаних музиканта і його інструмента. Цю пластичну ідею я тут же зафіксував».
Скульптура у Коваля динамічна і має двояку природу руху: це може бути ледь уловимий, внутрішній рух при зовні статичній формі, наприклад, під час ранкового пробудження чи туалету («Віра», «Ранок»), чи явний, спрямований у простір («Танець дощу», «У вихорі танцю», «Приборкання»).
Кожній роботі передують начерки, що втілює задум, варіанти специфічних для скульптора конструктивних рисунків. Вони, перш за все, фіксують пластичну ідею і просторові особливості форми. Принагідно нагадаю слова самого Олександра щодо таїн творчості, виникнення задуму: «Один мудрий чоловік застерігав – ніколи не розкривай витоки свого натхнення». У кожного твору є своя передісторія і вона така ж несподівана, як і саме життя.
Крім, власне, інтимної скульптури, переважно ню, скульптор успішно працює у жанрі портрету і творах громадянського звучання. У цьому сенсі варто згадати його меморіальну скульптуру: пам’ятні знаки – рельєфні зображення художників Герасима Головкова, Альбіна Гавдзинського, історика Михайла Слабченка та інші. Окреме місце належить виготовленню медалі з нагоди 600-річчя Хаджибея-Одеси. У цих творах Коваль послідовний в утвердженні національних цінностей. Він якось зізнався, що чужий кон’юнктури, до замовлення чи навіть натурної штудії завжди ставиться як до творчої роботи. Останні із названих творів створювалися на моїх очах, і зазначу, що кожна така робота забирала до шести місяців напруженої праці, незалежно від пори року (узимку температура в майстерні опускалася до 0 градусів).
Ще однин жанр, який цікавив скульптора з дитинства – анімалістичний. На пам'ять приходить одна із ранніх робіт тоді скульптора-самоука, який створив здибленого коня. Була успішно вирішена дуже складна технічна задача створення стійкого каркасу і перерозподілу навантаження маси форм на задні ноги скакуна. Серед творів останнього періоду творчості привертає увагу дрібна пластика. Дуже симпатичне зображення бика, що лежить, піджавши ноги – таке собі добре створіння («Скіфський бик», 2009). Він утворює монолітну пластичну форму, доволі узагальнену і умовну, навіть з елементами декоративності. У цій роботі красиве поєднання поверхні тонованої, з патиною бронзи та мармурової підставки. Символічна гранично узагальнена мармурова «Голубка» (2003); благородний казковий коник («Пісня про коня», 1987).
Багато років Олександр Коваль віддає педагогіці, викладанню рисунку і скульптури у театрально-художньому училищі, Архітектурно-художньому інституту будівельної академії, а цьогоріч розпочав викладати в Художньому коледжі імені М.Б. Грекова.
Масштабні персональні виставки Коваля відбулися в Одесі у 2009 та 2010 роках, відповідно у галереях «Union» та «Philosophy». Вони мали резонанс.
Олександр дуже самокритичний художник, часто категоричний в оцінках, вимогливий як до себе, так і до колег. Працює систематично, наполегливо і цілеспрямовано. Він, перш за все, практик, хоч теорія скульптури, її фундаментальні засади, осягнення таїн художньої виразності завжди є предметом прискіпливої уваги цього художника. Вирішальну роль у досягнення виразності і гармонійної будови скульптор вважає архітектоніку твору, узгодженість цілого і деталей, їх функції у системі цілого. Своє мистецьке кредо митець визначив наступним чином: «Моя місія в мистецтві – творити високохудожню скульптуру. Усі останні роки я вивчав з чого складається скульптура в плані майстерності. Зрозуміло, що це об’єм і простір. Але він має бути органічно організований. Я намагався зрозуміти, що таке гармонія. Прийшов до висновку, що гармонія має будуватися на архітектоніці. За цих умов вона стає більш художньо-естетичною».
У певних місцях міркування Олександра Коваля суголосні з висловлюваннями великого Арістіда Майоля: «…нашому часу не потрібні більше боги. Мені залишається слідувати природі, і мені здається, що я можу знайти у вивченні людського тіла засади краси вищого порядку, якщо поставлю собі задачу передати гармонію форм і їх архітектурну рівновагу, і що цим вивченням я зможу досягти великого».

Майстерня Олександра Коваля знаходиться у знаковому місці, на території двору власного будинку скульптора Бориса Едуардса (1860-1924) у провулку Ляпунова, 4 (колись Софіївському) у одному з приміщень, де раніше була бронзова ливарня відомого майстра. У 1920-1930-роках тут була майстерня помічника Едуардса, згодом професора Одеського художнього інституту Петра Митковіцера. У цих стінах завжди панував дух творчості.
Не зважаючи на надзвичайну зайнятість, пов’язану з підготовкою персональної виставки та спілчанськими справами як голови скульптурної секції, Олександр вилучив час на спілкування.
«Народився я на Буковині, у селі Путила, Чернівецької області – згадує Олександр. –Сім’я періодично змінювала місце проживання. Незабаром батьки переїхали у місто Жовті Води. Пам’ятаю як одного вечора тато прийшов з роботи і вручив мені коробку пластиліну. Мені було тоді не більше трьох років. Посадив мене на коліна і зліпив якусь іграшку. Для мене це було вершиною досконалості! Я був у захопленні. Через іграшку я поступово відкривав для себе світ пластичного мистецтва. Згодом ми змінили місце постійного проживання і оселилися у Причорномор’ї, у Бердянську, де я навчався наступні дев’ять років. Вільний час завжди віддавав ліпленню, і батько став пишатися мною, показувати мої вироби своїм знайомим. «З нього вийде скульптор!» – нахвалювався татусь. Так я вперше почув про те, що існує професія скульптора, і в моїй душі поселилася мрія стати скульптором».
Наставників, які б посвятили хлопця у секрети обраного ремесла на життєвому шляху не знайшлося. Перші імпульси до роботи часто отримував від кінофільмів та літератури: «солдатики», коні, а у юначому віці – танцівниці стали улюбленими образами самоука. Коли сім’я у черговий раз змінила місце проживання і переїхала до Олександрії, на Кіровоградщину, то відразу після середньої школи Сашко вирішив поступати до Київського художнього інституту на скульптурне відділення. Однак трапилось непередбачуване – іспити перенесли на три дні раніше, і хлопець з провінції на участь у конкурсі спізнився. Розчарування було таким сильним, що юнак дав собі слово забути про легендарний заклад.
Молодий чоловік твердо знав, чого хотів. Навіть під час армійської служби Олександр Коваль займався мистецтвом. За кілька місяців (разом із підручними) він створив масштабну діораму на честь героїв їхнього полку, що полягли під час ІІ світової війни. Цю різнопланову композицію вінчав п’яти метровий бетонний воїн…
Відразу після армійської служби без ускладнень він поступив у знамениту «Греківку», яка дала Олександру Ковалю серйозну фахову підготовку, найперше, озброїла методично. «У основі методики, яку я збагнув в училищі, наріжною була постановка бачення натури: натура і твоя робота взаємопов’язані – це ніби єдиний організм, – зазначив Олександр. – Як я сприймаю натуру, так само повинен сприймати і роботу, без чого ніякого прогресу досягти не можливо. Не йдеться про буквальне, натуралістичне відтворення, а осягнення натури, її конструктивних і пластичних особливостей. Ці основи своїм учням наглядно пояснював Петро Іванович Борисюк, який, на жаль, викладав у нас лише на першому курсі училища. Його методика негласно виводила на творчий шлях вже під час академічного навчання.
В інституті моїм наставником був Олександр Іванович Письмиченко, який не те, щоб мене навчав, бо бачив, що я працюю конструктивно, але він, перш за все, прививав нам естетичний смак, спрямовував на творчість митців різних епох – від Єгипту, Стародавнього Сходу, до античності і класичного мистецтва. Звичайно, ми й самі знаходили для себе орієнтири. Сильне враження на мене справили Майоль, Бурдель, Деспіо, Лємбрук, Манцу, ранній Матвеєв та інші».
Що ж, виставка відкрита, і в усіх бажаючих є чудова нагода охопити творчий шлях, оцінити набуток оригінального, високопрофесійного митця. Перед нами серйозний і щирий майстер, готовий відкрити достойним таємницю свого сокровенного.

Володимир КУДЛАЧ

Фото автора

Див. також: Кудлач В.А. Метаморфози форми: в старі бурдюки нове вино... // Чорнор. новини. - 2020. - 31 жовтн.