По суті це дві персональні виставки живописців, що в силу щасливих обставин об’єдналися в спільну групу. Обоє відомі своєю участю у обласних, республіканських та міжнародних виставках. Дмитро Величко і Анна Носенко викладають на художньо-графічному факультеті Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К.Д. Ушинського, де у них спільна майстерня, що обом допомагає налагоджувати між собою містки у творчому і духовному планах. Дмитро – заступник декана худграфу, викладач кафедри образотворчого мистецтва, Анна – доцент кафедри мистецтвознавства, свого часу захистила кандидатську дисертацію на тему «Пленер в живопису Одеси другої половини ХХ – початку ХХІ століть» (2006, керівник доктор мистецтвознавства О.А. Тарасенко). Тема, яка концептуально і цілісно на даний час ніким, по суті, не розроблялася. За задумом куратора виставки, заслуженого художника України Сергія Савченка, якому належить ідея її проведення у такому форматі, два крила експозиції цілісно вибудовують авторський ряд її учасників. Експозиція формується вже з аванзалу. Усього представлено п'ятдесят два полотна.

Експресивний фігуратив картин Анни Носенко, з його тяжінням до декоративності, плавно перетікає в переважно абстрактні площини медитативного абстракціонізму Дмитра Величка.

Зробимо акценти. У Анни, на мою думку, перш за все привертає увагу досить цілісна її паризька серія з видами на Сену в історичному серці французької столиці, поблизу острова Сіте, де людська уява, підкріплена історією, ще може воскресити дух древньої Лютеції.

Показова риса творчості художниці – наявність хвилювання, емоційність, експресія і, водночас, структурованість полотна. Її палітра складається переважно з чистих кольорів. М’які, насичені тона зі зближеними контрастами дальнього плану співіснують з різкими контрастами переднього. Вони врівноважуються у цілісній композиції, породжуючи неповторний образ денного чи вечірнього міста. Принагідно зазначу, що обидва художника всотали не лише досягнення південної, одеської школи, але й світового мистецтва. Вони відкриті світу.

«Пишу відрадне, – перефразовує Анна відомий вислів Валентина Сєрова. – Живопис, у першу чергу, оперує світлом і кольором, втілюючи енергію. Абстрактні і декоративні мотиви, у силу специфіки матеріалу, у мене більше виражені в гобелені. Щодо паризької серії: побувати в Парижі було моєю мрією, яка врешті-решт здійснилася. Види Парижа – це не роботи з натури. Були етюди, фото, але світлини холодні, безпристрасні. Я акумулювала свої враження, і коли писала, то занурювалася у свої відчуття, воскрешала те, що пережила під час подорожі. Мій Париж – це моя формула. Також дуже люблю Карпати. Гори створюють зовсім іншу світло-колористичну гамму, вони інші по усьому комплексу».

У Анни щасливий дар, бо в її творчості є рівновага розуму і почуття, що є необхідною умовою значимого мистецтва. Власне, у цьому ключі витримані й твори її колеги і партнера по виставці.

Незважаючи на заявлену назву «Консонанси», багато спільних моментів у їх творчості – обидва живописця являють єдність протилежностей, що стає очевидним, коли порівнюєш окремо кожного учасника цього виставкового дійства. Дмитро більш раціональний і манімалістичний. Він так само оперує чистими кольорами, доносячи самоцінність і їх приховану духовну енергію. Кольори на роботах Величка набувають флюмінісцентності – вони ніби світяться зсередини. За допомогою контрастних ліній автор посилює їхнє звучання. Часом виникають музикальні асоціації. Це світ втаємниченого. На мою думку, Дмитро розвиває традиції одеського нонконформізму, найперше, групи «Мамай» (згадаймо твори В. Цюпка). Навіть абстракція в умовах півдня дозволяє нам визначати полотна одеситів як південноруську школу живопису в силу їх світлоносності. Клімат багато що визначає. Більшість абстракцій автора без назв – прийом, покликаний змусити глядача активніше сприймати мистецтво, домислювати невисловлене «вголос». Щодо флюмінісцентності кольорів Величка, то я пригадав, як ще у дитинстві спостерігав дивовижне явище, коли у сутінках частина бадилля, що піддалося тлінню, фосфорично світилося. Подібний ефект спостерігається і в живописі.

Серед творів художника, які особливо привертають увагу, велике полотно, у якому в серпанковій ніжності «звучить» блакитний колір, посилений чорними смугами, лоскутиками стриманого фіолетового і трав`янисто-зеленого з вкрапленнями золотисто-оранжевих спалахів, як знаків надії, як віконце в інший світ. Можливо ця робота навіяна цілком реальним мотивом, коли у ранковій тиші за вікном у віконцях загорається світло у квартирах (Без назви). Цей твір досить вдало організовує, «тримає» експозицію малого залу.

Окремо можна виділити пленерні роботи, переважно етюди митця, які є свого роду лабораторією його живопису. Ще один напрям, який культивує Величко, пов'язаний з імпульсивним, стихійним живописом, коли головним чином створюється колористична гармонія, яка покликана максимально виразити емоцію. Емоція як самоціль. Резюмуючи сказане, відзначимо, що твори митця динамічні… у своїй статичності. Люблю парадоксальність.

Відповідаючи на поставлене на початку розмови з авторами виставки питання: ваше кредо в мистецтві, Дмитро відповів лаконічно: «Оспівую життя. Я поза політикою…».

Становлення мистця, особливо на початковому етапі, визначається не лише його особистими устремліннями, але й наставниками. На художньо-графічному факультеті Дмитро Величко навчався у різних педагогів, але, як зізнається мистець, вирішальний вплив мало на нього творче спілкування з художником і педагогом Валентином Філіпенком. Стосовно композицій Д. Величка і А. Носенко, дуже доречно привести вислів згаданого Валентина Володимировича, що приводиться в альбомі «Валентин Филипенко. Жизнь художника, рассказанная им самим» (2014): «…Из каждой группы цвета отбираются по разному количеству и наносятся согласно подготовленному рисунку. Не обязательно, чтобы в группах было одинаковое количество цветов. Есть главные цвета группы, а остальные, второстепенные, должны быть подчинены идее или превалирующему цвету».

Анна Носенко своїм головним наставником вважає Ореста Слешинського, чий авторитет як педагога, художника і особистості був беззаперечним. Вирішальний вплив на неї як майстра гобелену справила Зінаїда Борисюк, з якою вона тепер підтримує стосунки вже як колежанка на худграфі. Анна, як і Дмитро, вважають свою педагогічну діяльність покликанням, працюють на ідею, студентами дуже задоволені, бо вони трудолюбиві, допитливі, прагнуть пленерів і нових вражень. Як зазначив Дмитро Величко, «ми не стільки педагоги, скільки вихователі». На дворі весна, тож виїзди на природу не за горами.

Своїми враженнями від виставки «Консонанси» поділився також автор ідеї, куратор проекту Сергій Савченко: «Якщо подивитися на загальноукраїнський контекст, то одеські живописні традиції відчутно позитивно звучать у його візуальному полі …

Стосовно нашого локального простору, в якому авторитет «Південно-руської» школи живопису тримає у своєрідному «полоні» самодостатності її естетики не одне покоління випускників спеціальних учбових закладів Одеси, то дається взнаки наслідок певного герметизму, який ускладнює можливість відкритої практики діалогу з широким сучасним українським арт-простором.

Спраглість на радикальні кроки в пошуку певної ідентичності до актуальних тенденцій нашої сучасності, спонукає до уважного вияву всього, що представляє собою зрушення у творчих шуканнях виразних особистостей Одеси…

Ці проблеми і навели на вибір для виставки мистців Дмитра Величка та Анни Носенко, малярство яких репрезентує виставкою усвідомлений шлях до ясного образу своєї екзистенції…».

Було б чудово, якби ця вдало сформована експозиція стала пересувною, і побувала в кількох містах України, хоча розуміємо, що це непросто, бо потребує великих фінансових, фізичних ресурсів і часу. На жаль, в силу об’єктивних і суб’єктивних причин повноцінний художній ринок в Україні так і не сформований. Справу рухають художники-пасіонарії.

Володимир КУДЛАЧ

Про цю подію читайте також в наступних випусках "Чорноморських новин"